В’ячеслав Астров із тієї категорії людей, які додаткового подання не потребують. Достатньо назвати прізвище і ренійцям одразу зрозуміло, про кого мова. Його, акордеоніста, корифея музичного мистецтва, добре знають і поза Ренійської громади. Знають, насамперед, як творця та незмінного керівника ансамблю «Балалайка» при дитячій школі мистецтв, з яким він часто виїжджав на різноманітні фестивалі та конкурси.
Через уроки сивоволосого Маестро пройшло не одне покоління ренійців, багато його вихованців стали професійними музикантами, і для нього будь-яка зустріч з учнями, часто випадкова, привід для найприємніших емоцій. А інакше і бути не може: адже він віддав роботі з дітьми півстоліття, пішовши на заслужений відпочинок лише три роки тому у 84-річному віці!
«Нещодавно був такий випадок. Я виїхав за покупками й зупинився на майдані. Сиджу в машині та чую, що хтось ззаду підходить і стукає. «В’ячеславе Володимировичу, це я!» – почув я голос. «А хто це «я»?» – питаю. А потім довідався. Мій учень! Один із двох братів, які в мене займалися. І ти знаєш, як приємно було посидіти та згадати. Вони зі мною їздили до Туреччини на виступ. А перед цим, пам’ятаю, проходив фестиваль оркестрів музичних шкіл, де було представлено 16 шкіл Одеської області. У журі були завідувач обласного відділу культури, диригент оперного театру та інші авторитетні діячі, які за результатами і відібрали нас у цю закордонну поїздку, де ми представляли Україну», – поділився з журналістом «Махали» музикант, за плечима якого велике та насичене подіями життя і йому завжди є що згадати і про що розповісти.
В’ячеслав Астров народився та виріс у Баку, там закінчив школу. Виховувався у звичайній родині: батько був будівельником теплоелектростанцій, мати — домогосподаркою.
«Ми з батьками жили у великій багатоповерхівці. На четвертому поверсі жила концертмейстер Бакинської консерваторії Ніна Марківна Черняхівська, до якої приходили учні, духовики та флейтисти, і вона їм акомпанувала. Я сидів на сходах великої парадної, куди виходила її квартира, і слухав через двері уроки. Якось, коли провела своїх учнів, вона спитала, чому я тут сиджу. Потім запросила до себе і почала мені грати. Потім каже: «Підійди сюди, навчатимешся грати на фортепіано». Але я заперечив: чи я дівчинка, чи що? Тоді мені було років 5-6 і так спрацювала моя дитяча логіка. Потім я дуже шкодував, що не погодився», – розповідає Маестро.
Коли сусідському хлопчику Юрку Данилову батьки купили акордеон, маленький Слава почав просити батька, щоб йому купили такий самий, але вони придбали баян і навіть запросили викладача, але він відмовився від цього інструменту. І ось нарешті купили йому німецький акордеон «Хонер».
«Нас було троє дітей, батьки багато працювали, щоби нас забезпечити, тому часу займатися нами у них практично не було. А я мав інтерес до музики, тому я ходив до Юрки, брав у нього ноти, переписував і самостійно розучував. Пам’ятаю, що перше, що розучив, це вальс Штрауса. Я дізнався, що при домі піонерів були курси акордеоністів і пішов записався. Потім ми з батьками переїхали до Краснодара, і я сказав батькові, що піду до музичного училища. Він був проти, говорив, ну що це за спеціальність, будеш інженером, і я вступив на механічний факультет сільгоспінституту. Але від долі, як кажуть, не втечеш: якось до нас в аудиторію прийшов якийсь чоловік і запитав, чи є серед студентів ті, хто грає на акордеоні. Я підняв руку. На той час кожен виш мав свою самодіяльність, для якої обирали учасників. Конкретно в нашому інституті був великий оркестр, у ньому було два чи три акордеоністи, саксофоністи», – згадує В’ячеслав Володимирович.
Але так склалося, що хлопцям-студентам не дали навіть першого курсу закінчити – призвали до армії. Спочатку служив у навчальному загоні в Севастополі, потім потрапив на есмінець. Його командира за півроку за станом здоров’я перевели на сушу і відправили служити до Рені, куди він забрав і Астрова. Так він опинився у місті на Дунаї.
«У Рені я познайомився з Віктором Павловичем Галактіоновим, він був завідувачем відділу культури. Тут я й одружився, але моя дружина була не місцева, вона із села Борщі, що за Одесою. Після весілля поїхали до Краснодара, тільки їй не сподобалося на чужині і через час повернулися назад. Я влаштувався на роботу до районного Будинку культури, при ньому був хор, який вів Валентин Геронімович Маковський, а я йому акомпанував. Потім він запросив мене працювати до музичної школи. Так я став у цьому навчальному закладі першим викладачем класу акордеона. На той момент у мене профільної освіти ще не було, і я вступив до музичного училища», – розповідає В’ячеслав Володимирович.
Коли він почав працювати у музичній школі, там не було жодного ансамблю – усі виступали сольно. З його приходом все змінилося.
«Біля витоків створення у школі ансамблів, скажу про це без хибної скромності, стояв я. На той час я був завідувачем народного відділу. Від роботи отримував велике задоволення, приходив до школи, як до свого дому, радів з того, що можу вчити дітей. Вони приходили до мене нічого не знаючими, а вже за кілька місяців починали володіти інструментом. Пам’ятаю, на учасників мого ансамблю потрібні були костюми, і я підійшов до завідувачки відділу культури Ірини Іванівни Желєзової, яка була керівником на своєму місці, за все і всіх боліла та переживала. Ми з нею пішли, вибрали матеріал, вона десь знайшла гроші та костюми нам пошили», – розповідає Астров.
В’ячеслав Володимирович відомий як професійний музикант, але не всі знають, що він ще й фотограф із великим досвідом роботи. У старих підшивках ренійської районної газети, у редакції якої він близько півтора року працював фотокореспондентом, можна побачити багато знімків передовиків виробництва, підписаних: фото В. Астрова. Хоча минуло стільки часу, він добре пам’ятає героїв своїх фотографій. І в кожній відчувається його незмінний почерк: герої незмінно «правильно» дивляться в об’єктив або відображені у несподіваному та виразному ракурсі. Його фотороботи публікувалися й в обласній газеті та навіть у журналах.
«Я розводив удома канарок, вони жили у мене в клітинах, і серію фотографій, на яких зобразив, як дорослі особини годують своїх пташенят, відправив до журналу «Птахівництво». Надрукували. Навіть солідний гонорар прислали – 70 рублів, на ті часи чималі гроші. Фотографуванню я навчався у досвідченіших колег, у газеті «Прапор комунізму» у ті роки працював відомий фотокореспондент Ян Вельц, ми з ним навіть зустрічалися. Вважаю, що в кожному знімку має бути якась композиція, а не лише як зняти. Для газети я також робив фоторепортажі, – загалом якесь було в мене покликання до цієї справи», – каже він, про якого можна сказати словами відомого прислів’я: талановита людина талановита у всьому.
Я поцікавився в Астрова: серед його численних фоторобіт є такі, що найбільше запам’яталися? Виявилося, є. Одна навіть із романтичним ухилом.
«Я полюбив доярку з Нагірного, вона працювала в радгоспі «Ренійський» і була найкращою у господарстві: молока надоювала найбільше і мені треба було її сфотографувати для газети. З нею і тодішнім головою райвиконкому, не пам’ятаю прізвище, ми їздили і на якийсь зліт доярок з обміну досвідом, де я її теж фотографував. Однак, як з’ясувалося, до неї був небайдужий і завідувач ферми. Він побачив, що я спілкуюся з цією дояркою і розповів директорові радгоспу Федору Степановичу Кірчевському. Викликали вони мене до себе і почали вимовляти: що це ти, мовляв, заводиш шури-мури з нашою передовою дояркою? Після цієї скандальної історії доярка не лише пішла з ферми, а й переїхала з рідного села до Рені та влаштувалася на роботу на м’ясокомбінат. Але в місті з нею я не зустрічався. Тільки один раз побачилися, здається, на ринку, і то випадково», – згадує В’ячеслав Володимирович.
З дружиною, з якою познайомився і одружився з Рені, Астров розлучився. Потім одружився вдруге, але майже дев’ять років тому дружини не стало і всі ці роки він живе сам. До нього двічі на тиждень приходить соцпрацівниця, яка робить хатні справи та допомагає на кухні.
«Я просто більше не побачив іншої жінки, яка б могла замінити мені Ніну Семенівну. Моя дружина теж була викладачем у музичній школі та чудово готувала. Борщ – пальчики оближеш! Я їй казав, що треба було йти не до викладачів, а до кулінарів. За роки без неї навчився сам керуватися господарством, можу і приготувати, і випрати, і інше зробити… До речі, з першою дружиною ми зберегли добрі стосунки, вона зараз живе в Одесі, ми іноді бачимося. З нею у мене троє дітей: сини Юра та Олег, який загинув, та дочка Катя, а з другою дружиною у мене лише один син – Вова, є онуки».
І на завершення питання «на засипку»: як Маестро живе на пенсії без улюбленої роботи?
«Мені вже пішов 87 рік. Я не п’ю, не курю, воджу машину. Займаюсь рибалкою, а раніше й на полювання їздив. Було, ще за життя дружини, і своє невелике господарство, розводив кіз, але зараз уже вік не дозволяє його тримати. Із задоволенням буваю на культурних заходах, де зустрічаюся із колишніми колегами, учнями, спілкуємось. І все це дає мені радість та великий заряд енергії», – каже В’ячеслав Астров.
Фото: скріншоти відео Ютуб-каналу «Новини Рені».
Інтернет-видання Бессарабії
