20 червня світ відзначає Всесвітній день біженців — дату, покликану привернути увагу до мільйонів людей, які змушені залишати свої домівки через війни, переслідування чи стихійні лиха. Українці — серед тих, хто останні роки пережив масове вимушене переселення. Одна з таких історій — шлях Тетяни Проданець з міста Арциз. Вона разом із донькою змушена була тимчасово залишити країну, щоб уберегтися від загроз війни. До Всесвітнього дня біженців редакція «Махали» поспілкувалася з Тетяною Проданець — мешканкою Арцизу, яка півтора року прожила в Ірландії як вимушена переселенка, а згодом повернулася додому.
До 2023 року, попри тривалу війну в Україні, Тетяна не наважувалася виїхати за кордон. Її життя в Арцизі було налагодженим: вона мала власний невеликий магазин, який приносив стабільний дохід і дозволяв забезпечити гідне життя собі та доньці.
Ситуація змінилася влітку 2023 року, коли Тетяна вирішила на деякий час поїхати до друзів в Ірландію, аби просто відпочити. Крім того, її мати постійно наполягала на переїзді в Європу — дуже хвилювалася за доньку та онуку й хотіла, щоб вони пережили найважчий період війни в більш безпечному місці.
«Моя дитина одразу записалася на курси англійської, адже до цього тривалий час навчалася дистанційно. І я побачила, що за короткий час вона почала вільно говорити англійською. Це стало для мене поштовхом залишитися на довше. У результаті ми прожили в Ірландії як біженці півтора року», — розповіла Тетяна Проданець.
Жінка зізнається, що залишати налагоджене життя в Україні було дуже страшно. Вони вирушили в невідомість удвох із донькою. Проте по прибуттю до Ірландії серйозних труднощів не виникло: волонтери оперативно їх зареєстрували та надали їм комфортне житло. Тетяна майже одразу знайшла роботу, а її донька пішла до місцевої школи.
Після переїзду до Ірландії Тетяна познайомилася з українками, які також прибули туди з доньками приблизно в той самий час. Згодом їхні родини оселилися поряд, і між жінками зав’язалася щира дружба. Подруги добре володіли англійською мовою й підтримували Тетяну в адаптації, адже вона зовсім не знала мови.
Одна з її нових знайомих влаштувалася працювати в салон краси та повідомила Тетяні про відкриту вакансію бровиста. Попри те, що досвіду в цій сфері Тетяна не мала, вона вирішила спробувати себе в новій професії.
«Я прочитала кілька тематичних статей, переглянула навчальні відео на YouTube, щоб ознайомитися з основами цієї роботи, і вирішила, що зможу впоратися. І мені вдалося опанувати цю роботу», — зазначає Тетяна Проданець.
Згодом Тетяна вирішила самостійно орендувати житло та залишити апартаменти, надані державою. Вона переїхала до зйомного будинку, придбала автомобіль, знайшла нову школу для доньки поблизу та влаштувалася на іншу роботу.
Упродовж півтора року життя в Ірландії у Тетяни сформувався новий стиль життя, до якого вона з донькою швидко адаптувалися. Родина проживала у місті Корк — другому за величиною в країні.
За словами жінки, за весь час перебування в Ірландії ані вона, ані її дитина не стикалися з виявами неповаги або упередженого ставлення. Навпаки, місцеві жителі були привітними, відкритими до спілкування й завжди готовими допомогти.
«Я часто чула історії про випадки булінгу щодо українців, але мені завжди траплялися лише доброзичливі люди. У школі ірландські діти сприйняли мою доньку як рівну», — розповіла Тетяна.
Одним із викликів для жінки на початку адаптації став мовний бар’єр, особливо в роботі з клієнтами. Проте після того, як вона розпочала відвідувати курси англійської мови, ситуація поступово покращилася. За її словами, вже через кілька місяців вона досягла достатнього розмовного рівня і почала отримувати компліменти від місцевих жителів за свої мовні навички.
«Ірландці дуже співчували, коли дізнавалися, що я з України. Думаю, це пов’язано з їхнім власним історичним досвідом боротьби за незалежність від Британії. Англійську мову свого часу насаджували місцевому населенню, і нині лише близько 5% ірландців, переважно людей похилого віку, володіють ірландською», — зазначила Тетяна Проданець.
Порівнюючи життя в Ірландії з життям у рідному Арцизі, Тетяна зазначає, що їй бракувало активності, до якої вона звикла вдома. За її словами, повсякденне життя в Ірландії було надто спокійним і розміреним, що стало одним із головних чинників, який спонукав її неодноразово задумуватись про повернення додому.
«Ірландці — не замкнені, як може здатися на перший погляд. Якщо з ними налагодити дружні стосунки, вони запрошують у гості, на сімейні заходи, на свята до церкви. Мої сусіди приходили до мене на свята, дарували подарунки. Коли я поверталася в Україну, вони підписали листівку на прощання й подарували квіти. Це щирі, доброзичливі, надзвичайно відкриті та теплі люди — і мені хочеться це особливо підкреслити», — згадує Тетяна.
Водночас вона зізнається, що повністю як удома себе не відчувала — через мовний бар’єр було складно повноцінно висловлювати думки й емоції. Саме це й заважало відчути справжню емоційну близькість з новим середовищем.
З часом у Тетяни посилилася ностальгія за Україною. Коли з’явилася можливість відкрити новий бізнес в Арцизі, вона без вагань прийняла рішення повернутися. Хоча Тетяна сумнівалася, чи варто повертатися додому під час війни, зрештою бажання знову бути вдома переважило всі вагання.
Повернення до України вона змогла реалізувати у березні 2025 року. Майже одразу Тетяна взялася за організацію нового бізнесу, не залишаючи собі часу на адаптацію. За її словами, початок був непростим.
«Новий бізнес виявився складнішим, ніж той, яким я займалася до від’їзду. Переді мною постали нові виклики: ведення бухгалтерії, отримання ліцензії. Але я з усім впоралася. До мене повернулися старі клієнти. Люди вітали мене, бажали успіху, а для мене це було неабиякою підтримкою», — розповідає Тетяна Проданець.
Наразі жінка не шкодує про прийняте рішення. Однак, зважаючи на те, що війна в країні досі триває, вона не виключає, що за певних обставин їй знову доведеться шукати тимчасовий прихисток за кордоном.
Інтернет-видання Бессарабії
