Є фронтові історії, в яких багато болю, трагічних випадків і занадто тонка грань між життям і смертю. Велика війна пише їх щодня, розкриваючи долі людей, що пройшли через справжнє пекло. Цей важкий досвід змінює українських захисників назавжди, але не забирає у них головного — вірності собі, своєму обов’язку та своїй країні. Саме через такі суворі випробування довелося пройти воїну-прикордоннику, а в недавньому минулому морському піхотинцю Павлу Сандуляку, який за виявлену мужність був удостоєний відзнаки «За незламність». У його долі переплелися і тяжкі бої на передовій, і довгі місяці виживання у російських колоніях. Про свій повний трагізму бойовий шлях, як йому вдалося вижити в нелюдських умовах полону і що давало сили триматися, наш захисник розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту інтернет-видання «Махала».
До 2022 року життя Павла Сандуляка було звичайнісіньким і далеким від армійських буднів. Він працював, будував плани на майбутнє.
«Я народився у місті Роздільна, але жили ми у сусідньому селі Петрівка. Сім’я у нас була невелика, я був єдиною дитиною у батьків. Мами, на жаль, вже немає, а батько зараз служить разом зі мною в Рені. Закінчивши дев’ять класів Роздільнянської школи №2, я вступив до ПТУ, отримав професію оператора комп’ютерного набору, а після навчання пішов працювати. Починав звичайним вантажником, але поступово розвивався та вивчився на технолога харчової продукції, спеціалізувався на газації екзотичних фруктів, працював в Одесі», — згадує Павло.
Але все змінило повномасштабне вторгнення. Трагедії, які принесли із собою російські обстріли, не залишили йому вибору.
«Термінову службу я не проходив за станом здоров’я, хоча військові в сім’ї були – старший двоюрідний брат і дядько, нині покійний, який ще за життя отримав звання полковника. Особисто для мене стало переломним моментом, коли в Одесі від попадання ракети загинула тримісячна дитина. У березні 2022 року я пішов до військкомату, і ми почали збирати документи. Мені запропонували на вибір десантно-штурмові війська чи морську піхоту. Я вибрав друге і чекав на оформлення аж до 28 вересня 2022 року — тоді й підписав свій перший контракт», — розповідає він.
Після навчального центру в Україні та військової підготовки у Великій Британії бійця направили на Донецький напрямок.
«У листопаді 2022 року ми повернулися до України, а у грудні мене розподілили до 18-го окремого батальйону морської піхоти. Вже в середині грудня я був направлений до Донецької області. Спочатку нас розмістили у тимчасовому пункті дислокації, який знаходився за 4,5 кілометри від лінії зіткнення з противником. А вже звідти спрямовували безпосередньо на передові позиції. Мій перший бойовий вихід відбувся під Бахмутом: тиждень ми тримали лісосмугу, а евакуювали нас потім уже прямо через Бахмут. Другим напрямком стала Мар’їнка, де ми пробули три дні. Після цього, вже у січні 2023 року, ми на 30 днів виїхали до Водяного, це неподалік Авдіївки», – розповідає він.
До постійної небезпеки на передовій звикнути важко, і свої перші емоції Павло дуже добре пам’ятає.
«Звичайно, був страх, і це цілком природно. Я боявся виходів на позиції, боявся пострілів, поки мене, як кажуть в армії, «не обстріляли». А от коли воїн уже «обстріляний», він реагує більш-менш спокійно: знає, як вирахувати час від виходу до прильоту, приблизно розуміє, в який бік летить снаряд і коли треба ховатися. Побратим, з яким ми провели багато часу в окопах і який зараз є командиром у підрозділі морської піхоти, казав: «Не бояться лише дурні». Розуміння завдань приходить швидко, але страх не йде ніколи», — зізнається він.
Черговий вихід на позиції навесні 2023 року обернувся позаштатною ситуацією. Через відсутність критично важливої інформації про обстановку на флангах підрозділ Павла Сандуляка опинився в повній ізоляції під шквальним вогнем ворога.
«Це сталося під час нашого другого виходу до Водяного, на початку березня 2023 року. Наш ротний отримав наказ від командира батальйону, згідно з яким ми мали зайняти лісосмугу біля села Тоненьке за Авдіївкою і тримати там оборону. У перший же день нас почали масово обстрілювати: спочатку міномети, потім скидання з дронів, потім пішли ПТУРи і взагалі все, що завгодно. Один наш хлопець отримав осколкове поранення, я і другий боєць – контузію. Поранений встиг самостійно вийти, а я отримав наказ висунутись і привести до нас ще двох людей для утримання позицій. У момент, коли я виходив за цими бійцями, мене й застигла ворожа група», – розповідає Павло.
У ході боїв, коли лінія фронту постійно змінюється, відрізнити своїх від чужих буває вкрай складно, тому наш герой навіть не думав, що це ворожа група, і що ця зустріч розділить життя морпіха на «до» і «після».
«Під час пересування мене гукнули. Я розвернувся і побачив силуети людей із піднятими автоматами. Їх було четверо. Ми знали, що противник пересувається виключно великими групами, як мінімум відділеннями, а по дві-три людини у 2022–2023 роках вони не ходили. До того ж на полі бою часто не було чіткої інформації про переміщення, і траплялися випадки, коли навіть наші хлопці під прицілом приймали мене за ворога. Тому побачивши цю невелику групу, я спочатку вирішив, що це свої. Щоб мене не застрелили, взявши за ворога, я підняв руки і крикнув: «Хлопці, свої! Мій позивний «Філін», морська піхота!» Я повторював це, поки не підійшов до них ближче. Тоді я й зрозумів за формою, що це не свої. Це було 9 березня, близько пів на десяту ранку», — згадує воїн ці страшні хвилини.
Потрапивши до рук ворога, Павло був упевнений, що живим йому не вибратися. Знаючи про жорстокість окупантів, він був готовий до будь-якого розвитку подій.
«Мене поставили на коліна, забрали бронежилет, відкинули зброю, повністю обшукали. Потім під прицілом автомата поклали обличчям у землю. Будь-який рух – розстріл. У такому положенні я пролежав до шостої години вечора, поки не почало сутеніти. Я був морально готовий до смерті. Нас інформували, що ворог у полоні катує, відрізає пальці та голови. Вибираючи між болісною смертю та швидкою, я вибрав швидку. Почувши, як вони звертаються до командира, я спитав, хто з них старший групи, і сказав, що хочу померти гідно і нехай мені одразу пустять кулю в лоб. Спочатку вони почали хамити, але потім старший підійшов і спитав, скільки мені років. Дізнавшись, що 25, він сказав: «Ти ровесник мого сина, вбивати я тебе не стану. Будеш тиждень у наших, і тебе заберуть свої ж за обміном». І в цей момент у мене з’явилася надія», — каже Павло.
Обіцяний «тиждень» розтягнувся на довгі місяці тортур та знущань.
«Близько шостої вечора, в сутінках, мене повели вглиб їхніх позицій. Півдороги я йшов відкритою місцевістю. Я все чекав, що наш пункт спостереження спрацює і відкриє вогонь, перебивши їх і мене. Але пострілів не було. Вже після обміну мій командир підтвердив, що у тій посадці наших справді не було. Після прибуття вони провели легке опитування: я зіграв «на дурня», і це дуже допомогло, мене тоді не били. А ось потім по рації викликали «чекістів» — їхню розвідгрупу, — і мене передали їм. Ось там почалися допити із застосуванням фізичної сили та психологічного тиску. До ранку 10 березня мене тримали у якомусь занедбаному підвалі. Вранці знущання продовжилися: били по голові, спині, обличчю. Потім мене перевели на гауптвахту, де допити вели співробітники ГУФСІН та люди в масках із ФСБ», — діліться воїн тяжкими спогадами.
Далі були нескінченні переводи з одного пенітенціарного закладу до іншого, поки 20 грудня 2024 року Павла з іншими військовополоненими не етапували в Алтайський край, місто Бійськ.
«Це таке місце, куди краще ніколи в житті не потрапляти. Побиття під час «прийомки» були найстрашнішими. Дві попередні колонії порівняно з Бійськом виявилися просто верхівкою айсберга. Ми сиділи вчотирьох, у нас була камера всередині з постійним відеоспостереженням. Заборонялося навіть збиратися у групи, жорстко регламентувалися прийоми їжі та походи до туалету», — продовжує Павло.
Надія на порятунок прийшла в той момент, коли фізичне та моральне виснаження досягло піку. Але повірити в те, що це довгоочікуваний обмін, було складно: у неволі нашим воїнам неодноразово влаштовували психологічні гойдалки.
«Ввечері 28 грудня назвали прізвища, нас вивели, розділи догола, зняли на відео, видали інший одяг та наказали вишикуватися. У цей момент спецназівець наказав підняти голови і стати рівно, але через страх я наказ не виконав. У мене сталася справжня панічна атака, бо я вирішив, що мене знову етапують до чергової колонії. Раніше мене вже вивозили, казали «ти їдеш на обмін», потім били на допитах і повертали назад. До мене підійшов співробітник ФСБ і сказав: «Заспокойся, ти їдеш додому. Можеш видихнути». Я попросив води, але з мене почали сміятися: мовляв, через пару годин питимеш холодне пиво. Але той самий співробітник дав мені дві кружки води. Думаю, не зі співчуття – це був холодний розрахунок: якби у мене стався напад, це могло б зірвати для них обмін», — розказує військовий.
Дорога до кордону стала останнім випробуванням перед волею. Напруга висіла у повітрі до самої зустрічі з українськими представниками.
«Нас заштовхнули в автозаки та з двома пересадками завезли на якусь військову базу. Ми пробули там години три-чотири, чекаючи, поки хлопців вантажили до літака. Нам прямо сказали: «Ви прямуєте на обмін. Але якщо буде хоч найменша непокора — піднімете голову або заговорите без дозволу, — ви будете обнулені, з вами ніхто не гратиме». У туалет пускали тільки за малою потребою, і те, щоб дуже швидко – на решту часу вони не мали. У літаку ми зробили один переліт, приземлилися, щоб добрати ще хлопців, а потім перелетіли знову. Звідти автобусами з трьома пересадками нас довезли до стику кордонів України, Білорусі та Росії. Майже дві доби, з 28 по 30 грудня, ми сиділи зігнувшись, зі зв’язаними руками та зав’язаними очима. Лише на кордоні пролунала команда розв’язати нас. Зайшли представники білоруської сторони, видали нам пайки: тушонку, воду, вафлі. Після голоду ми їли як божевільні, боячись, що їжу відберуть. Потім прийшли наші українські омбудсмени та підтвердили, що обмін точно відбудеться. Але доки я не сів в український автобус, я не вірив, що їду додому. Мене та інших хлопців обміняли 30 грудня 2024 року, перед Новим роком», — з полегшенням згадує Павло.
Після звільнення розпочався тривалий процес відновлення після пережитого в полоні. А невдовзі у житті Павла відбулися зміни: з морської піхоти він пішов, але військову службу не залишив.
«Дуже сильно допомогла підтримка дружини, а також батька та мачухи, які приїжджали до мене до шпиталю. Завдяки їхньому турботі я швидше відновився і став на ноги. Відразу після виписки ми з дружиною розписалися. Дітей у нас поки немає, але ми дивимося в майбутнє. Спочатку я повернувся до морської піхоти, але через деякі обставини я вирішив звільнитися, але з армії не пішов – підписав контракт із Державною прикордонною службою України. З того часу служу в Рені», – розповідає наш герой.
Згідно з наказом Головнокомандувача ЗСУ від 8 січня 2026 року матроса запасу Павла Сандуляка нагородили почесною відзнакою «За незламність».
«Для мене ця нагорода – це насамперед пам’ять. Пам’ять про те, що я пройшов такий важкий шлях і зміг залишитися людиною. А сім’ям, які чекають на своїх рідних, хочу сказати головне: не опускайте руки. Це стосується і сімей тих, хто офіційно вважається зниклим безвісти. У полоні я бачив хлопців, які в Україні вважалися безвісти зниклими. Після повернення ми допомагали Службі безпеки України та розвідці впізнавати їх та підтверджували, що вони живі та перебувають у полоні. Чекайте, сподівайтеся і вірте, що війна незабаром закінчиться і ваші рідні повернуться додому», — сказав на завершення Павло Сандуляк.
Фото надані Павлом Сандуляком.
Інтернет-видання Бессарабії
