Чоботарство – це давня і важлива професія, яка існує вже багато століть. Чоботарями називали ремісників, які спеціалізувалися на виготовленні, ремонті та модифікації взуття. У різні історичні періоди ці майстри відігравали ключову роль у забезпеченні населення взуттям, яке було не тільки необхідним для захисту ніг, а й важливим елементом статусу та зовнішнього вигляду.

Чоботарі володіли майстерністю створення взуття вручну, а також вміли ремонтувати та модифікувати взуття з використанням різних матеріалів, таких як шкіра, тканина, дерево та метал. Вони також часто займалися створенням індивідуального взуття, адаптованого до конкретних потреб клієнтів.

З розвитком промисловості та технологій професія шевця зазнала змін, проте багато з його традицій та методів досі живі у ремісничих майстернях та виробництвах по всьому світу. Чоботарство залишається важливим елементом культурної спадщини та ремісничого мистецтва.

В Болграді проживає майстер з ремонту взуття, який віддав цій професії вже понад 30 років. Геннадій Нанковський спеціалізується на відновленні, ремонті та догляді за взуттям. Виконує різні види робіт, включаючи заміну підошви, ремонт підборів, заміну захисних країв та швів, а також розтяжку та зменшення розміру взуття. Крім того, він здійснює ремонт та догляд за іншими виробами зі шкіри, такими як сумки, ремені та інш. Ця професія вимагає досвіду, ретельності та вміння працювати з різними матеріалами та інструментами. Інтернет-видання “Махала” поспілкувалося з чоботарем, аби дізнатися його історію та тонкощі ремесла.  

Як довго ви займаєтесь ремонтом взуття та як розпочали кар’єру в цій галузі? 

Прийшли, привели, влаштували.

Як це зрозуміти?

 Це був 1987 рік, 36 років тому. Мені було трохи більш як 15 років. Я навчався на тракториста спочатку в Вулканештах, а у другому півріччі перевівся до Ізмаїла. Але мені навчання не подобалося, і наприкінці першого курсу я пішов з училища. В той час не вчитися і не працювати не дозволялося. Десь за тиждень дільничний зустрів мене на вулиці  та спитав, чому я не на навчанні. А я йому відповів, що кинув училище. І тоді він привів мене в Болградський будинок побуту або як його ще називали – Побуткомбінат. 

Взагалі “цікаві” тоді були часі. Не можна було не працювати, навіть до кінотеатру не можна було просто так піти. Це вважалось неправильним. Приходили дружинники і перевіряли, чому ти не на роботі, особливо якщо бачили скупчення з трьох-чотирьох хлопців. Обовʼязково підходили й зʼясовували, чому ми не при справі. 

На той час дільничним в Болграді був Льоня Попов, він зараз давно на пенсії, але й сьогодні,  коли він приходить до мене на роботу, я кажу йому: «Добре, що ти мене сюди привів. Дякую». Так я і потрапив до Будинку побуту. До речі, мій дідусь також був чоботарем, тож можна сказати, що я волею долі пішов по його стопах.

Дільничий привів вас до директора Побуткомбінату? Що там на той момент було?

Так, до Петра Васильовича Радова. Він і будував цей будинок. Нині йому років 80.

У побуткомбінаті все було: відділ з ремонту взуття, відділ з пошиття взуття. Там працювало 9 людей: закрійник робив виміри та моделі, чоботарі займалися і ремонтом і пошиттям нового взуття. Четверо професійно виготовляли їм закрійки, а вони збирали нове взуття. Шили все: й сандалі, й туфлі, й черевики, й чоботи.

Раніше у побуткомбінаті було все, як і зараз є. Лише фотографів не було, а швейна, перукарня, ремонт годинників, закрійна та ремонт взуття були.

А де брали матеріал для роботи?

Закрійник їздив до Ізмаїла, Рені, по всій області, робив військові мірки на чоботи, туфлі та купляв матеріал. З цих поїздок приїжджав із мірками й потім цілий місяць кроїв.

Розкажіть, будь ласка, про свого дідуся. Виходить, що у вас в родині династія чоботарів?

Ну, можна сказати й так. Мій дідусь теж шив взуття та ремонт робив. У молодості він був тут у відрядженні й познайомився з моєю бабусею. Так і створили родину й народили 11 дітей. Тато, оскільки родина була велика, у шостому класі покинув школу і став будівельником. Потім зустрів мою маму, вона родом з Кубея. Вона працювала в дитячому садку, а у вільний час допомагала дідусеві з бабусею шити взуття. Потім і я їм допомагав, робив закрійки, які мама потім строчила. Так і працювали.

Що надихнуло вас присвятити своє життя цьому ремеслу? Сімʼя? 

Дільничий (сміється, – авт.) Звісно й той факт, що 7-8 років я просидів у майстерні з дідусем, бачив як все робиться на власні очі. А потім, коли прийшов на роботу в Будинок побуту, мені сподобався тут колектив. І хоча майстри були мене на 30-40 років старші, мені все одно на роботі було весело й цікаво. Робочий день проходив якось швидко та легко, мені це подобалось. А ще надихав той факт, що я досить легко освоїв цю професію. В мене був хороший майстер, який мене навчав. Деякі працювали вже по 3-4 роки, а в мене через 3 місяці виходило краще, ніж у них. Памʼятаю, що сам завідувач цеху говорив, що «Нанковський прийшов, через 6 місяців робить те, що ті за 10 років не вміють робити». 

Як склалася ваша кар’єра чоботаря після того, як Будинок побуту перестав існувати як такий?

З часом Будинок побуту почав занепадати. На початку 90-х років тут залишилися лише троє майстрів, потім з плином часу вони також пішли звідси: хто на пенсію, хто куди… І я залишився тут один. Так і працюю до сьогодні.

Можно сказати, що я продовжив династію чоботарів у моїй родині.Моя дружина Юлія всі ці роки дуже допомогала мені у роботі, приймала взуття у клієнтів, була правою рукою та ніжним крилом, що допомогає та підтримує. Я завжди говорю, що дуже важливо в якій родині ти народився та яку родину створив. Я дуже вдячний ій за турботу та що виховала гідного сина, котрий захищає наразі нашу країну від ворога.

Бували в карʼєрі часи, коли я мав найманих робітників. Хлопці працювали на мене, я все організовував, постачав матеріали, а вони ремонтували взуття й отримували свій відсоток від загальної суми. Але вже досить давно я працюю один. 

Після початку повномасштабного вторгнення в Болграді моїх конкурентів ще поменшало: хто поїхав за кордон, хто не має спеціальних верстатів, хто не береться за всю роботу. Тож роботи мені вистачає, не скаржуся.

Професія чоботаря вигідна фінансово?

Бували часи, коли я міг після робочого дня спокійно піти й купити тисячу доларів із зароблених грошей. Але це було давно. Сьогодні це звичайно не так, але чоботарство все одно залишається достатньо вигідним заняттям. Однак багато залежить від сезону. Наприклад зараз у травні кількість роботи піде на спад. 

Як ви встановлюєте ціни на ваші послуги?

Ціна залежить від матеріалів, ціни на аренду, податків, вартості комунальних послуг та складності роботи.

З якими найбільш поширеними проблемами зі взуттям до вас приходять клієнти сьогодні? 

Це також залежить від сезону. Взимку в мене багато шиття та заміни змійок. Влітку більшість людей приносить шльопанці, а ось там вже обсяг роботи може бути дуже різним. Деякі просто підклеїш й людина бігатиме в них ще довго, а деякі поклейка не врятує, їх треба шити, щоб вони ще відслужили. Буває всю ніч ламаєш голову, як красиво і правильно зробити. Бо одна помилка або капля клею в непотрібному місті можуть зіпсувати взуття. 

Що людям робити, аби взуття служило довше? Можете дати якісь поради?

Приносьте майстрам взуття, як тільки вам щось не сподобалося. Тоді й мені роботи буде менше, і для вас ремонт буде дешевшим. Окрім цього на початкових стадіях можна зробити такий ремонт, щоб його навіть досвідчений майстер не помітить. Тоді буде усім щастя, як то кажуть. А ще рекомендую шкіряне взуття не фарбувати звичайною фарбою. Покривайте його лише натуральним ваксом або буталіном. Тоді й шкіра буде м’якенькою й довше прослужить, і ноги під час дощу залишатимуться сухими.

Кажуть, що професія чоботаря вмирає. Чи погоджуєтесь ви з цим твердженням?

Ні, не погоджуюсь. Завжди будуть люди, які до останнього не можуть розпрощатися зі суперзручним взуттям. І я їх розумію. А ще я десь читав, що цьому ремеслу навчають інклюзивних дітей, а це означає, що майбутнє у професії точно є.

Що ви можете побажати читачам видання “Махала”?

Головне – мирне небо над головою та щоб у всіх була робота й достаток. Бажаю кожному, щоб в нього була можливість своєчасно замінити взуття, а не ремонтувати його до останнього (посміхається, – авт.) Але найголовніше сьогодні щоб в нашій країні настав МИР! Щоб мій син та всі наші діти приїхали з війни додому, щоб інші повернулися з-за кордону і в місті знов стало багато людей, а то сьогодні якось дуже сумно на вулицях. Бажаю кожній родині миру та добра.