13 червня 2023 року стало чорним днем для Болградської громади: на війні під час виконання бойового завдання загинув уродженець Болграда, військовослужбовець 88 окремого батальйону морської піхоти Олександр Абажи. Його дружина Галина розповіла інтернет-виданню «Махала» яким був її чоловік, історію їхнього знайомства, а також про їх спільні мрії та плани, які так і не встигли здійснитися.
Народився Олександр 7 квітня 1979 року в місті Болград. У 1996 році він закінчив четверту школу. Трохи згодом Олександр проходив строкову службу у місті Дніпро й після цього повернувся у цивільне життя. Коли у 2014 році армія Російської Федерації анексувала Крим та розпочала війну на Донеччині та Луганщині, Олександра мобілізували до лав ЗСУ. Вже наступного року Олександр звільнився у запас прикордонних військ. Але довго без армії не зміг…
У серпні 2020 року матроса Абажи прийняли на військову службу за контрактом у військову частину А2613. У цей період Олександр був учасником операції об’єднаних сил у місті Вугледар Донецької області. А з початком повномасштабного вторгнення Олександр виконував бойові завдання на території Одеської області, був залучений до наступальної операції на Херсонському напрямку, виконував бойові завдання на Авдіївському напрямку в районах населених пунктів: Водяне, Невельське, Нетайлове, Красногорівка, Керамик, Новобахмутівка та Веселе, а також був залучений до штурмових дій зі звільнення села Макарівка Волноваського району Донецької області.
«Моєму чоловікові завжди подобалось служити й він з честю носив форму. Я знаю точно, якби мій чоловік не проходив службу за контрактом, то обов’язково б мобілізувався з початком повномасштабного вторгнення», – впевнена Галина.
Галина з Олександром знали одне одного ще з дитинства, бо жили по сусідству. Їхня історія кохання почалася у 2006 році, коли Галина закінчувала одинадцятий клас. І хоча між ними була різниця у 10 років, це не завадило їм покохати один одного. У 2007 році вони одружилися, а рівно через рік у них народився син – Максим.
«У нас було багато мрій: власний будинок, друга дитина, вінчання. Але встигла здійснитися тільки одна – це власний будинок, у якому Олександр прожив усього два дні», – ділиться із нами вдова.
У вересні 2022 року Олександр приїжджав додому у тижневу відпустку. За цей час вони з дружиною доробляли ремонт, переїжджали у новий дім, ходили до всіх родичів та друзів у гості. А коли настав час від’їзду, то проводжати Олександра зібралася вся родина та близькі друзі. Тоді чоловік казав, що наступного разу повернеться тільки з перемогою, а вся родина його буде зустрічати з державними прапорами. Але не так сталося, як гадалося…
Останній раз на зв’язок із дружиною Олександр виходив близько десятої ранку 13 червня. Тоді він обіцяв передзвонити дружині, проте зв’язку з ним не було цілий день. Вже наступного дня Галині подзвонив побратим Олександра, який повідомив страшну звістку.
«У той день частина мене загинула разом з чоловіком. Все навкруги стало чорного кольору. Найважче для мене було повідомити синові, що його батько загинув. Коли Максим дізнався про трагедію, то просто дивився у стелю, а з очей текли сльози. Він дуже важко це переніс», – із сумом згадує Галина.
Один з побратимів Абажи поділився з нами обставинами загибелі товариша:
«Під час виконання бойового завдання щодо штурмових дій по захопленню та зачистці визначеного рубежу поблизу населеного пункту Макарівка Донецької області, матрос Олександр Абажи, знаходячись на башті свого броньованого автомобіля «Козак-2», подавив та знищив вогневі точки противника, чим забезпечив успішне десантування штурмової групи морських піхотинців для захоплення та зачистки ворожих окопів. Своїми самовідданими діями він зосередив ворожий перехресний вогонь на себе, тому що спромігся знищити велику кількість живої сили противника. В ході запеклого бою, внаслідок прямого влучання ворожої міни в башту броньованого автомобіля «Козак-2», Олександр отримав смертельні поранення та загинув смертю Героя», – поділився побратим з позивним “Штурвал”.
На згадку про себе Олександр залишив берет морського піхотинця, право який має носити не кожен військовослужбовець. Аби його отримати солдат має пройти важку смугу перешкод. Тому, багато хто з родичів Олександра відмовляв його від цього, мовляв, навіщо він тобі? На що воїн відповідав, що хоче всім доказати, що зможе його заробити.
«Коли чоловік отримав свою нагороду й повернувся додому, я його побачила побитим, але на його очах було сльози радості. І тоді він гордо сказав: “Я довів, що зможу”», – розказує Галина.
З моменту загибелі Олександра Абажи пройшло вже понад 7 місяців, але рани в родині залишаться з ними назавжди. Сьогодні Галина намагається продовжувати жити, працює та виховує сина. А він, своєю чергою, оберігає та підтримує матір. Йому дуже важко бачити сльози на маминих очах, тому він намагається зробити усе, аби вона частіше посміхалась.
Інтернет-видання Бессарабії
