Коли авіація лише зароджувалася, за штурвалом літаків переважно сиділи чоловіки. Однак були й ті, хто кинув виклик стереотипам і довів, що небо належить усім. Цих сміливиць називали авіатрисами – першими жінками-пілотами, які наважилися піднятися у небо всупереч заборонам, упередженням і небезпекам. З однією з авіатрис поспілкувалася журналістка видання “Махала”.
Ім’я авіатриси, мешканки міста Кілія Галини Смільгіної (Зоріної) свого часу часто з’являлося на шпальтах газет і журналів поряд зі словами «перша» та «єдина». Вона увійшла в історію як одна з перших 40 жінок у цивільній авіації тодішнього СРСР, проторюючи шлях для майбутніх поколінь жінок-пілотів.
У часи, коли небо залишалося здебільшого чоловічою територією, пані Галина не тільки зуміла піднятися в нього, а й завоювати повагу та визнання. Для неї небо не було просто мрією або романтичною метафорою, а справжнім покликанням. Вона пройшла непростий шлях від поліграфії до авіації та довела, що наполегливість перемагає будь-які бар’єри. Вона стала першою в Україні жінкою-пілотом сільськогосподарської авіації.
Доля пані Галини могла скластися інакше – після закінчення поліграфічного інституту вона могла присвятити життя видавничій справі. Але небо впевнено кликало її до себе. Паралельно з основною професією вона почала літати в аероклубі, де вперше піднялася в повітря на планері. Там же вона здійснила свій перший стрибок з парашутом, відчувши справжню свободу польоту. З кожним новим досвідом бажання керувати літаком тільки зростало. Вона отримала перший спортивний розряд із літакового спорту, і перед нею постало питання: чи залишити авіацію як хобі, чи зробити її справою всього життя?
У ті часи жінка в кабіні пілота цивільної авіації була рідкістю. І хоча суспільство поступово змінювалося, авіація залишалася переважно чоловічою професією. Галина Кирилівна розуміла, що шлях до мрії буде непростим, тому почала майже з нуля.
Спочатку вона спробувала себе в ролі бортпровідниці, щоб наблизитися до своєї мети. Але просто бути поруч із небом – їй цього було недостатньо, вона прагнула керувати літаком. Її рішучість була настільки сильною, що вона домоглася особистої зустрічі з міністром цивільної авіації. Це був поворотний момент. Незабаром Кременчуцьке льотне училище оголосило про перший в історії набір жінок-пілотів – 40 жінок вперше офіційно отримали можливість навчатися на рівні з чоловіками.
“Я пишаюсь тим, що була зарахована в перший в історії цивільної авіації спецнабір пілотів-жінок з числа спортсменок, що займались в авіаційно-спортивних клубах ДОСААФ. Нас було 40 жінок і шлях наш був нелегким. Хтось скаже: “Пощастило”. А хтось, що щастить цілеспрямованим”, – згадує Галина Кирилівна.
Вона неодноразово наголошує, що випадкових людей в авіації не існує і не існувало. Відбір був дуже суворим, як і вимоги під час навчання. Усі її досягнення – це результат важкої праці, тривалого навчання та таланту.
Галина Смільгіна присвятила авіації 18 років свого життя. Вона літала над Україною і не тільки, бачила сотні сходів і заходів сонця над Бессарабією, керувала літаками в тих умовах, де навіть не кожен чоловік зміг би працювати. Але найголовніше – вона стала єдиною жінкою в Україні, яка працювала пілотом сільськогосподарської авіації. Це означало не просто польоти за маршрутом, а складну, небезпечну та фізично важку роботу.
Літати на невеликій висоті, працювати в екстремальних погодних умовах, точно розраховувати рухи – все це вимагало витримки, сміливості та професіоналізму.
“Під час роботи в цивільній авіації мені доводилось виконувати різні польоти – перевезення пасажирів, пошти, вантажу, санітарні задачі, охорона навколишнього середовища, авіаційно-хімічні роботи. За необхідності працювали у вихідні і святкові дні”, – розповіла авіаторка.
Галина Кирилівна встигала вбачати романтику у всьому – навіть під час обробки полей. За день могла здійснювати до 40 польотів. Усі ці моменти вона закарбувала в памʼяті, ніби у фотоальбомі, який став натхненням для нової сторінки її життя: вона стала писати вірші.
Портрет Галини Смільгіної прикрашає обкладинку книги “Авиатриссы Украины”.
З особливим теплом вона згадує своїх колег і ділиться фото, яке потім надихнуло її на вірш.
“До історії доторкнулися,
З маестро разом заспівали.
Ми у фільм його повернулися
І сліз стримувати не стали…
В небі розчерком фільму гарного
Залишив яскравий автограф,
Побажав Миру й неба безхмарного.
І цю мить зняв на плівку фотограф…”
Здавалося б, після стількох років у небі життя на землі може здатися нудним. Але Галина Смільгіна не зупинилася. Вона залишила авіацію, але не залишила активне життя – сьогодні вона знаходить натхнення в рідній Бессарабії та прославляє її у своїх віршах та піснях.
Її поезія – це любовний лист до краю, де вона народилася і куди завжди поверталася з польотів. Її вірші сповнені тепла, сили і свободи – тієї ж свободи, що вона відчувала у небі. З посмішкою вона зауважує, що в житті нічого не буває просто так і розповідає безліч неймовірних історій, які оповиті таємничими знаками та співпадіннями. Вона вміє знаходити символи та послання всюди, одна з її книг навіть носить назву “Невипадкові зустрічі”.
Наразі Галина Кирилівна є авторкою шести збірок, за пісню “Моя Бессарабія” у 2023 році отримала диплом і третє місце в номінації “Пісенна поезія” в Міжнародному літературному конкурсі ім. Уолта Уітмена.
Також пані Галина вже багато років співає у відомому кілійському ансаблі “Серпантин”, у вільний час проводить зустрічі з читачами та активно веде сторінку в соцмережі Facebook, де ділиться своїми думками, фотографіями і поезією.
“Близ Дунаю пісня ллється,
Це співає “Серпантин”.
Ноти, хвилі – все вдається,
Тут пікнік був не один.
Додають нам хвилі силу,
Мудрість надає ріка.
А пісням обгортку милу
Течія дає швидка.
Ми у формі, ось і сцена…
“Серпантин” вам заспівав.
Енергетика шалена,
Бо Дунай нас заряджав!”
Історія Галини Смільгіної – надихаючий приклад для всіх, хто мріє про щось більше. Бо якщо дійсно чогось хотіти – жодні бар’єри не зупинять на шляху до мрії. Але головне – вона була і є людиною, яка не зрадила свою мрію. Вона довела, що жінка може бути сильною, відважною та наполегливою, та що небо належить не тільки чоловікам.
Фото надані Галиною Смільгіною
Інтернет-видання Бессарабії
