“Прийміть щирі співчуття, ваш брат загинув, потрапивши під обстріл диверсійно-розвідувальних груп”, – ці слова назавжди закарбувалися в пам’яті Георгія Дунєва – брата захисника України Руслана Дунєва, уродженця села Залізничне Болградської громади, якого росіяни вбили на третій день повномасштабного вторгнення.
Брати народилися в родині Дунєвих різницею у сім років. Батьків завжди тішила міцна дружба між Русланом і Георгієм, взаєморозуміння, повага один до одного та неймовірна схожість.
“Батьки багато працювали, тому старший брат дуже вплинув на моє виховання. Те, що я вмію – це заслуга Руслана. На нього я завжди рівнявся та покладався. Він мій особистий приклад хоробрості”, – розповідає Георгій.
Руслан у школі відрізнявся запальністю, завжди відстоював свою правоту, захищав інших. Був уважним до людей, доброзичливим та позитивним.
Після закінчення 9 класів Залізничненської школи Руслан навчався у Суворовському училищі на столяра-тесляра. Потім працював деякий час у сільгосппідприємстві. У 1995 році його призвали на військову службу.
За півтора року в армії Руслан пройшов сержантське навчання по системі “Беркут” у Золочеві Львівської області, потім служив у внутрішніх військах МВС у Горлівці. Однак з військовою службою поєднав себе не відразу. Після строкової служби він ще працював теслярем у рідній школі та паралельно вчився на водія.
“Коли вже отримав водійське посвідчення, у 1999 році вступив до лав 45-ї аеромобільної бригади в Болграді. Це була його мрія, якої він домігся”, – згадує Георгій.
Коли ж бригада розформувалася, перед Русланом стояв вибір: служити у місті Білгород-Дністровський або в Миколаєві.
“Пам’ятаю, як Руслан горів потрапити саме у 79 окрему десантно-штормову бригаду. Це був новий етап в його військовій службі. На той час він вже був одружений, у 2001 році в родині народилася перша донька Діана. Родину він перевіз до Миколаєва, через сім років народилася ще одна донька Таїсія”, – розповідає молодший брат захисника.
Згодом Руслан Дунєв був учасником миротворчої місії ООН в Сьєрра-Леоне (Африка) та Республіці Косово.
“Він завжди був за кермом та з початку російсько-української війни з 2014 року постачав спорядження на схід країни, де потрапляв неодноразово в небезпечні ситуації”, – розповідає Георгій.
Його загальний військовий стаж складав майже 25 років і цього року Руслан мав йти на пенсію, але не сталося.
“Він планував потім повернутися на службу, але перед тим трохи відпочити, присвятити час донькам, навідати малу батьківщину. Оскільки через роботу рідко приїжджав додому”, – ділиться Георгій.
Рано вранці, 24 лютого 2022 року, коли ворог атакував Миколаїв, Руслан зателефонував матері Варварі Федорівні.
“Ця розмова була дуже коротка, він сказав, що зараз отримує зброю, все серйозно, бо Росія напала на Україну. Він просив маму не нервувати та берегти себе”, – згадує брат події того дня.
Далі підтримував зв’язок з Русланом лише Георгій. Через смс старший брат повідомив, що поїде за спорядженням. На жаль, цей рейс став останнім для старшого сержанта Руслана Дунєва.
Георгій весь цей час тягнувся до телефону перевірити чи є звістка від брата.
“Ще 26 лютого Руслан був в мережі. Того дня, пам’ятаю, я підрізав виноградник у дворі, а мама вийшла та голосно скрикнула, мабуть, вона передчувала біду”, – згадує Георгій. Пізніше вона дізнається, що приблизно в цей час вбили її первістка.
Поблизу Миколаєва в напрямку Херсонської області після розвантаження Руслан мав забрати військових, але до місця призначення не доїхав.
Их колонну расстреляла вражеская ДРГ, у двух водителей не было шансов выжить.
Автомобиль Руслана, за рулем которого он находился, ехал первым и получил основной удар. Он получил тяжелое ранение, его автомобиль продолжил движение и столкнулся с деревом. Вражеская пуля убила военного моментально, даже не дав возможности защитить себя. Судебно-медицинская экспертиза сообщила, что Руслан погиб от многочисленных пулевых ранений в область головы и грудной клетки.
Наступного ранку Георгію про загибель брата повідомила його дружина. “Спочатку не повірив, став шукати контакти товаришів по службі та військової частини, знову і знову мені казали “загинув”. На жаль, інформацію про обстріл його авто в проміжок між 16-ю та 17-ю годинами підтвердили. Мені ніколи не було так боляче, як в той час, коли дізнався, що його автомобіль розстріляли. Моє серце розривалося на шматки”, – згадує Георгій.
Боляче було і від того, що він має тримати емоції в собі та бути сильним. Ледве набравшись сміливості, він повідомив про смерть Руслана мамі.
“Вона так кричала, не своїм голосом”, – каже чоловік. В той час Миколаїв активно обстрілювали, тому забрати тіло Руслана відразу було неможливо. Не змогли попрощатися з батьком і доньки Руслана, бо пересуватися Миколаївською областю було вкрай небезпечно.
5 березня захисника Руслана Дунєва Болградська громада зустрічала з останнього рейсу.
“І хоча на руках я тримав свідоцтво про смерть старшого брата та забирав його тіло з моргу, я досі не вірю, що його немає. Начебто він служить у Миколаєві, просто давно не приїжджав додому”, – ділиться Георгій.
Військову частину 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, де так прагнув служити колись Руслан, розбомбили через два тижні після його загибелі. Згорів і архів, де були відомості про нагороди військових, у тому числі й Руслана.
Вже посмертно він нагороджений орденом III ступеню “За мужність”.
В листопаді 2022 року у Георгія народився довгоочікуваний син – Іванко, який вже ніколи не побачить свого дядька, захисника України. Але хлопчик зробить перші кроки вулицею в селі Залізничне, яка названа на честь Руслана Дунєва. Та на стіні місцевої школи побачить дошку пам’яті, встановлену на його честь. Адміністрація Залізничненського ліцею також вирішила увічнити пам’ять загиблого захисника України Руслана Дунєва, давши його ім’я куреню дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»).
“Брат був патріотом та завжди відстоював українську позицію та залишився в небесному строю воїнів ЗСУ. Ми вдячні за пам’ять про нашого Руслана”, – звернувся Георгій до всіх мешканців села, які підтримали рішення про перейменування вулиці та до ініціаторів встановлення меморіальної дошки.
Тетяна Манолова
Фото з сімейного архіву Дунєвих та інтернет-видання «Махала»
Інтернет-видання Бессарабії
