Якби йому хтось сказав, що він, інженер за освітою, викладач вишу, кандидат технічних наук, стане дипломатом, то ніколи б не повірив. Але саме так і сталося у житті уродженця Котловини Ренійської громади Олександра Дімчева – він став першим консулом незалежної України у Стамбулі. Про несподіваний поворот у долі та кар’єру, а також спогади про дитинство, сім’ю, навчання та роботу – він розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «Махали», яке можна вважати ювілейним: цього року виповнюється 30 років, як у найбільшому мегаполісі Туреччини було відкрито консульство нашої країни.
Олександру Михайловичу цього року виповнюється 82, але він так само сповнений сил і енергії та із задоволенням спілкується з друзями, які часті гості у його дачному будиночку під Києвом. Не втрачає зв’язку і з рідним селом, де живуть його родичі та друзі, з якими часто бачитися не виходить, зате вони регулярно телефонують один одному та вдаються до спогадів. А згадати за таку довгу та насичену подіями біографію завжди є про що.
«Моє дитинство припало на 40-і роки минулого сторіччя, це був важкий час: війна, потім голод. Батьки, Михайло Михайлович та Зінаїда Матвіївна, працювали в колгоспі, тато був бухгалтером, мама – простою робітницею, працювала на полі, на сапці виноградників, на вирощуванні шовкопряда, а нас у них було шестеро дітей, п’ять братів та сестра, та ще й домашнє господарство. Як вони все встигали, навіть не уявляю! Мама всю себе віддавала дітям, була дуже гостинною, нікого не відпускала, не почастувавши. Тато – учасник війни, отримав контузію і фізичні навантаження йому давалися важко, але намагався не подавати виду. І хоча був вимогливим, я не пам’ятаю такого, щоб у нашому домі лаялися і поганословили, атмосфера в сім’ї була дуже доброзичливою, поважною. Ми, діти, цінували наших батьків, бо вони для того, щоб ми мали шматок хліба, день і ніч працювали і, звичайно, допомагали чим могли, але основне навантаження все одно лягало на них», – розповідає Дімчев.
Олександра з дитинства тягнуло до знань, але у Котловині школа була семирічна школа, тому довелося доучуватися в Нагірному, де була десятилітка. Три роки йому довелося їздити до сусіднього села, щоб здобути середню освіту.
«Добирався велосипедом, іноді доводилося і пішки йти, але це було не щодня. У Нагірному на той час був інтернат, де могли переночувати і школярі з навколишніх сіл, нас там і годували», – згадує він.
Вже тоді, ще хлопчиськом, був певен, що обов’язково піде вчитися далі. Вибір припав на Ізмаїльський технікум механізації та електрифікації сільського господарства, куди він вступив після 10 класу, мріяв стати техніком-механіком, а надалі вирости до інженера.
«Після технікуму я кілька місяців попрацював у селі Плавні Ренійського району, інженером держтехнагляду на підприємстві «Сільгосптехніка». Потім мене призвали до армії. На той час була така пільга для військовослужбовців: якщо хтось бажає вступати до вишу, то їм, як то кажуть, давали зелене світло. Я подав відповідний рапорт і мене на третьому році служби демобілізували. Приїхав до Києва з наміром вступити до Української сільськогосподарської академії на факультет механізації. І вступив, це було 1965 року! А потім доля пов’язала мене із цим вузом. Отримавши диплом, за напрямом залишився там працювати. Спочатку працював у конструкторському бюро головним інженером, потім почав викладати студентам. Але щоб досягти чогось більшого, треба було зростати. Працюючи у цьому бюро, я вступив до аспірантури, продовжуючи викладацьку діяльність. Потім захистив дисертацію, став кандидатом технічних наук, працював старшим викладачем, а згодом став доцентом кафедри сільгоспмашин», – продовжує свої спогади Олександр Михайлович.
Дімчев цілком міг би продовжити просування кар’єрними сходами в рідному виші і стати, наприклад, деканом факультету або навіть ректором. Або продовжити свої наукові дослідження та захистити докторську дисертацію. Але настали «лихі 90-ті», які внесли свої корективи: Дімчев вирішив спробувати сили на новому для себе терені – дипломатичному.
Україна, здобувши незалежність, почала відкривати свої представництва за кордоном. Одним із перших, у 1993 році, з’явилося посольство в Туреччині, і незабаром постало питання про організацію генерального консульства в Стамбулі. А оскільки власних кадрових дипломатів не вистачало, МЗС оголосило набір співробітників, що називається, зі сторони, але які за своїми професійними та діловими якостями підходили б для такої відповідальної роботи. Олександр Михайлович подав заявку та опинився серед тих, хто пройшов конкурсний відбір.
«На користь моєї кандидатури зіграло, зокрема, те, що я за національністю гагауз, а гагаузька мова відноситься до тюркської, тобто до споріднених турецької. Власне турецьку мову я теж трохи знав, бо під час служби в армії, а служив я у спецназі в Придністров’ї, був із ще кількома товаришами по службі відряджений до Одеси, де ми взаємодіяли з турецькими військовими і я, спілкуючись з ними, вивчив мову на розмовному рівні», – зазначив він.
Зважаючи на те, що Стамбул перебуває на стику Європи та Азії, на перетині морських шляхів, генеральним консулом України в цьому місті був призначений академік транспортної академії Ігор Вікторович Лукшин, а Дімчев отримав посаду консула, фактично другої людини в консульстві, яка замінювала генконсула під час його відсутності.
«Ми з генеральним консулом та ще кількома співробітниками виїхали 1994 року до Стамбула і організували роботу консульства фактично з нуля, ставши своєрідними першопрохідниками. Мені на новій ділянці роботи допомогло те, що в академії, де я навчався, давали дуже гарну освіту, також я вже мав досвід ділового спілкування, вміння вибудовувати комунікативні зв’язки з людьми – завдяки багаторічному досвіду викладацької роботи. Тобто базова підготовка була достатньою, тому робота в консульстві була для мене одним задоволенням», – ділиться враженнями Дімчев.
Робота дипломата – це можливість зустрічатися із високопоставленими державними діячами, політиками, чиновниками, і у практиці Олександра Михайловича їх було чимало. Деякі з таких зустрічей особливо запам’яталися.
«Дуже приємні враження залишив про себе Геннадій Йосипович Удовенко, він був тоді міністром закордонних справ України, коли відкрилося консульство в Стамбулі. Він був дуже авторитетним діячем, мав велику повагу. А послом нашої країни в Туреччині на той час був Ігор Мефодійович Турянський… Згадуються приїзди Президента України Леоніда Даниловича Кучми та голови Верховної Ради Олександра Миколайовича Ткаченка – я входив до осіб, які за протоколом їх зустрічали та проводжали в аеропорту. З Ткаченком довелося навіть у ресторані посидіти», – говорить мій співрозмовник.
Консулом у Стамбулі він пропрацював чотири роки і повернувся до свого вишу на посаду доцента, звідки й мав незабаром вийти на заслужений відпочинок, але йому, як кажуть, не дали. За рік до цього турецькі підприємці відкрили у Гагаузії (Молдова) свій бізнес – чотири швейні фабрики: у Чадир-Лунзі, Козаклії, Кипчаку та Конгазі. І знаючи Олександра Михайловича ще з консульської роботи, посаду генерального директора вони запропонували йому.
«Я пропрацював у них з 2001 до 2009 року, хоча спочатку мене брали на три роки, але потім контракт продовжили. Враховуючи, що все своє життя я працював далеко від рідного краю, робота в Гагаузії, можливість перебувати серед своїх земляків, говорити рідною мовою стали для мене справжньою віддушиною. І хочу зазначити, що я очолював дуже великий колектив, у якому працювало близько півтори тисячі людей», – згадує він.
З дружиною Світланою Іванівною Зажогіною, з якою познайомилися у виші, де вона була співробітницею наукового сектору, виховали двох синів-близнюків Олександра та В’ячеслава, які пішли стопами батька.
«Вищу освіту вони здобули в тому ж виші, що і я, потім закынчили аспірантуру. Обидва економісти, але працювати у цій сфері не захотіли, викладати теж, і вступили до інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка, закінчивши який пішли на дипломатичну роботу: Сашко працює у генконсульстві у Стамбулі, а Славік – в Анкарі, у посольстві України у Туреччині», – сказав Дімчев.
На завершення нашої бесіди я запитав Олександра Михайловича: які якості повинен мати дипломат?
«Дипломат – це обличчя країни за кордоном, тому воно має бути представницьким, компетентним у питаннях зовнішньої політики держави, вміти відстоювати її інтереси. І працювати на свою державу, приносити користь», – був лаконічний перший консул незалежної України у Стамбулі.
Фото надані музейним комплексом Котловинського ліцею.
Інтернет-видання Бессарабії
