Світлані Іванівні Лях 65 років. За цей час вона декілька разів починала життя в нових місцях. Останній раз це довелося зробити через росіян, які окупували місто Нова Каховка в перший день повномасштабного вторгнення…
Світлана Іванівна народилася в Кілійському районі. Після отримання освіти працювала в Ренійській лікарні медичною сестрою. В один прекрасний день в приміському автобусі познайомилася зі статним військовим. Валерій виявився уродженцем Болграда, який проходив службу в селищі поблизу Рені. І хоча це було кохання з першого погляду, хлопцю довелося доводити серйозність своїх намірів та завойовувати увагу майбутньої дружини.
Через деякий час молода пара одружилася та переїхала на батьківщину чоловіка. В них народилася донечка Ірена. Пізніше Валерія перевели у Киргизію, де родина поповнилася ще двома дівчатками – Тетяною та Діаною. Життя в іншій країні, звісно ж, не було солодким, тому після завершення контракту вже багатодітна родина повернулась в Болград.
Тут Світлана Іванівна влаштувалась на роботу до лікарні. Чимало років працювала в тандемі з терапевтами, але життя все одно було складне, такі були часи…. Тому коли у 2000 році військовому пенсіонеру Валерію запропонували отримати житло на Херсонщині, родина погодилася та переїхала у місто Нова Каховка.
Спочатку життя в Новій Каховці не дарувало родині Лях подарунків та легких досягнень цілей. Місцеві мешканці дуже відрізнялись від бессарабців, роботи було дуже мало, гроші зароблялися важким шляхом. Але йшли роки, й за цей час Нова Каховка стала квітучим містом на березі Дніпра, де працювало багато лікарень, шкіл, технікумів, декілька інститутів. Рівень життя місцевих мешканців йшов угору, місто було наповнене щасливими людьми. Але потім росіяни вдерлися у нашу країну. І славне місто на Херсонщині вже 24 лютого потрапило під окупацію.
Попри те, що від Нової Каховки до найближчого населеного пункту в Криму лише 150 кілометрів, місцеві жителі до останнього не вірили, що розпочнеться повномасштабне вторгнення. Не думала про це й родина Лях.
Близько пʼятої ранку Валерій мусив їхати на дачу в сусіднє село. Але поки очікував автобус, звідусіль залунали вибухи. Голова сімейства повернувся додому, де на нього чекали дружина, донька Діана з чоловіком та двома дітьми.
“В нас в місті були онлайн-камери. І ми одразу увімкнули ту, яка вела трансляцію на Каховську ГЕС. Минуло багато часу, але я досі памʼятаю ту жахливу картину нескінченної колони військової техніки: танки, машини, гради, танки, машини, гради, танки… Це було дуже жахливе видовище. Ми дивилися ніби якийсь старий військовий фільм, – згадує цю подію Світлана Іванівна. Очі моєї співрозмовниці блищать…
Саме в той час ворог вивісив над ГЕС свій прапор. 24 лютого майже ніхто не виходив з дому, всі боялися, бо не розуміли, чого очікувати від окупантів. Наступного дня на вулицях деінде можна було зустріти цивільних громадян, які на свій страх та ризик вийшли в пошуках їжі та медикаментів. Але все місто було заповнено “зеленими чоловічками”.
Як тільки новокаховчани оговталися від шоку – почали виходити на мітинги з українськими прапорами та протестувати проти окупації. Але якщо перший мітинг пройшов мирно, на всіх інших росіяни стріляли в присутніх українців. Таким чином супротив було придушено.
На початку березня в Новій Каховці почали організовуватися стихійні ринки. Магазини та аптеки також потроху запрацювали.
“Люди масово забивали свій скот та продавали мʼясо на стихійних ринках. До квітня магазини та аптеки ще працювали, з дефіцитом товарів, але працювали. А потім зачинилися”, – розповіла Світлана Іванівна.
Всіх підприємців викликала окупаційна влада та пропонувала співпрацю. Багато хто відмовлявся, а були й ті, хто погоджувався. Так з часом на полицях стали зʼявлятися російські товари.
“Ліки були ніби з крейди, дуже поганої якості. Харчові продукти невиправдано дорогі, ціни злетіли втричі. Все здавалося не смачним, навіть солодка вода. Для прикладу, на день народження онучки я купила трішки цукерок. Вони коштували понад 300 грн за кілограм, але на смак були найгіршими у світі. Мені здається, що будь-яка найдешевша українська цукерка в сотні разів смачніша за ті”, – пригадує пані Світлана.
Якимось чином окупанти завезли в місто солодощі української торговельної марки “Рошен”. Кілограм цукерок коштував від 800 гривень!
Новокаховчани, як і всі українці, сподівалися, що війна закінчиться швидко, тому навесні майже всі фермери висаджували врожай у звичній кількості. Але не сталося…
Все літо овочі були вкрай дешевими. Реалізовувати їх не було куди. Фермери були поставлені перед вибором: або продавати врожай в Росію через Крим, або окупанти насильно відбиратимуть його на свої потреби. В той час на ринках цибуля та помідори коштували 7 грн за кг.
За спостереженням Світлани Іванівни, з цивільними людьми окупанти переважно поводилися нормально, якщо це можна так сказати. В місті звірств не вчиняли. Лише зупиняли на вулицях та в пасажирському транспорті для перевірки документів та телефонів.
Страждали від російської навали ті, хто щось робив їм наперекір або мав в родині військовослужбовця. Навіть якщо він на пенсії… Декілька сусідів Світлани Іванівни потрапляли “на підвал” до окупантів. Половина звідти так і не повернулася.
“Памʼятаю випадок, коли у 17-річного підлітка, друга мого онука, знайшли щось в телефоні, повʼязане з Україною. Він виглядав як кремезний чоловік, а через місяць вийшов з підвалу – одна шкіра та кості та ще й на милицях”, – пригадує Світлана Іванівна.
Комендантський час в Новій Каховці діяв з восьмої години вечора до шостої години ранку.
Дуже дратівливим фактором в Новій Каховці була сирена. Сигнал повітряної тривоги там працює зовсім інакше ніж в Бессарабії, адже вона волає весь час, поки триває обстріл або є потенційна небезпека. Бувало й таке, що вона волала просто півдня безупинно.
Звʼязку в місті майже не було. Мобільний звʼязок пропав ще навесні минулого року. Зрідка працював міський інтернет. Але коли це траплялося – це було за щастя, адже можна було почитати новини та повідомити рідним, що живі, здорові.
Коли звільнили Херсон, на березі річки почав зʼявлятися звʼязок від Водафону. Але тривало це недовго.
“Потім вони про це дізналися, нарили там траншеї, замінували всю набережну мінами “Лепестки”, – пояснює пані Світлана.
Новокаховчан дуже надихнула деокупація правого берега Херсона.
“Коли звільнили Херсон, наше відчуття щастя не мало меж. Ми сподівалися, що ми будемо наступними. Але з часом надія згасала все більше…” – пояснює Світлана Іванівна.
Станом на 1 грудня з міста виїхала більшість місцевих жителів. Там залишилися лише старі та малозабезпечені люди, або ж ждуни.
Життя в окупації пригнічувало психоемоційний стан родини Лях. Бували дні, коли Світлана Іванівна просто плакала цілими днями від безпорадності та постійного страху. Адже навіть кожен вихід на вулицю лякав. Через високий ризик піддатися тортурам, люди намагалися виходити лише вдвох.
Пані Світлана досить часто виходила на ринок з онучкою – 10-річною Настею. Маленька часто бачила російських військових й була наповнена ненавистю до них.
“Я навіть не могла подумати, що така маленька дитина може все так розуміти та відчувати стільки ненависті. Кожен раз, коли бачила їх, казала мені тихесенько стискаючи зуби: “Бабусю, я ненавиджу їх. Навіщо вони приїхали до нас?” – зазначає Світлана Іванівна.
Такі думки постійно відвідували й Світлану Іванівну.
“Кожен раз, як бачила їх, відчувала ненависть. Адже вони нас позбавили всього: свободи мислення, роботи, звичайних справ, походів в магазини, зустрічей з друзями та дітьми. Вони нас позбавили нормального життя, а наших дітей – дитинства”, – розповідає Світлана Іванівна.
Родина старшої доньки Ірени першою виїхала з окупації, але з третьої спроби. Перші два рази стояли в чергах по три дні, але окупанти не випустили їх. На третій раз завдяки посередникам, які брали 1000 гривень з машини, родині вдалося виїхати через Запорізьку область. Щоправда, довелося проїхати понад 20 блокпостів, на яких росіяни перевіряли кожен автомобіль. Родина Ірени спочатку оселилася в Ізмаїлі поруч з сестрою Тетяною, яка там проживає вже багато років, але згодом виїхала за кордон.
Наступними з окупації в серпні виїжджала родина доньки Діани. Їх “подорож” зайняла 6 днів, виїхали вони до Німеччини.
Світлана Іванівна з чоловіком до останнього не збиралися виїжджати з дому. Але після звільнення Херсона збройні сили України почали обстрілювати склади з боєприпасами й інші військові обʼєкти ворога. На це росіяни стріляли у відповідь, в тому числі й по житлових будинках Нової Каховки. Дуелі ставали з кожним днем все частішими, а життя все більше перетворювалося на пекло. 1 грудня подружжя виїхало з дому. На той час жодної можливості поїхати на територію України не було. Тому родина Лях разом зі своєю собакою їхали на автобусі через Крим, Росію, Латвію, Литву, Польщу. За майже пʼять днів Світлана Іванівна разом з чоловіком дісталися Ізмаїла, де вони проживають й сьогодні.
В ті дні, коли росіяни проводили псевдореферендум, родина Лях виїхала на дачу, аби не брати у цьому участь.
Загалом він тривав декілька днів. На думку Світлани Іванівни, він був саме фейковим, тому що майже ніхто з її знайомих не відвідав його.
“З нашого підʼїзду з 30 осіб ніхто не пішов на референдум. Я ще у сусіда питала: “Ваня, вони ходили по квартирах в пошуку людей для голосування?” і він сказав, що в нашому домі такого не було. А плюсиків в бюлетенях було наставлено… стільки людей не ходило точно”, – розказує Світлана Іванівна.
В референдумі в більшості брали участь лише неблагополучні люди або ті, кого росіяни встигли підкупити. Робили вони це декількома способами: видавали добрі пенсії (майже 10 тис. гривень в рублях), гуманітарну допомогу, сертифікати на купівлю нерухомості в Криму, відправляли дітей в дитячі табори. Але з останнім ще потрібно розібратися, оскільки фактично – це було викрадення дітей. На жаль, з дозволу батьків…
“В Артек потрапляли “круті” діти колаборантів. У табори в Краснодарі або в інших регіонах країни-агресорки потрапляли діти зі звичайних сімей. В невідомому напрямку вивезли й вихованців з інтернатів. Але коли наступав час вертатися додому….дітей не було. Своїх чад змогли повернути лише ті, в кого є особисті автомобілі. Вони власним ходом їхали у РФ та шукали своїх дітей”, – розповіла Світлана Іванівна.
Світлана Іванівна – живий свідок подій в Херсонщині, прожила поряд з окупантами понад 9 місяців. Було цікаво спитати її про типові випадки, яким присвячені сотні смішних картинок в інтернеті.
“Найбільшу жорстокість проявляли саме ДНРівці та буряти. Навіть кадирівці не були такими жорстокими. Перші чомусь ненавидять нас. Напевне, тому, що ми живемо краще них”, – розповіла Світлана Іванівна.
Житло родини Лях не постраждало від окупантів.
“В нашому мікрорайоні випадків мародерства майже не було, вони до нас не заходили. А ось на початку міста… Після “прильотів” в житлові дома окупанти йшли мародерити. Одного разу зі сторони сусіднього села ми бачили, як їде автомобіль, повністю наповнений пральними машинками. Сусіди кажуть, що окупанти зараз знов активно мародерять”, – розповіла Світлана Іванівна.
Жінка підтвердила й той факт, що деякі окупанти мають особливі відносини з унітазами й не користуються ними, віддаючи перевагу ямі в землі.
“Через будинок від нас заїхали буряти. Сусіди дуже обурювались цим фактом, адже всі свої справи вони робили прямо в палісаднику. Там завжди стояв сморід”, – розповіла Світлана Іванівна.
Новину про підрив Каховської ГЕС родина Лях сприйняла дуже болісно. До їхнього дома вода не дійшла, але половина їх улюбленого міста затоплена. Дача повністю пішла під воду.
На окупованих територіях після затоплення ворожі солдати не допомагали цивільним громадянам. І це факт, про який Світлані Іванівні розповідали її знайомі, що залишилися там. Свідчать про це й місцеві групи в інтернеті, де мешканці Херсонщини обмінюються інформацією один з одним.
“Лише на третій день солдати прийшли до цивільних і спитали: “Что вам надо? Сердечные препараты нужны, вода? Мы завтра привезем” – й загубилися. Навіщо приїжджали? Щоб зняти чергове кіно?” – розмірковує пані Світлана.
До речі, під час нашої розмови вона досить часто згадувала епізоди, які росіяни знімали на камери. Майже все, що вони робили, було лише для гарних кадрів.
“Нещодавно окупанти самі обстріляли нашу лікарню та приїхали знімати кіно про боротьбу з українськими ДРГ. Але наших військових там фізично не могло бути, також наші воїни ніяк не могли обстріляти медичний заклад, бо по цивільних обʼєктам вони не бʼють. До того ж руйнування в лікарні були не з боку Херсона, а з боку Криму”, – розповіла Світлана Іванівна.
Жінку завжди обурює той наратив, який можна почути в Бессарабії про те, що наші військові обстрілюють наших громадян. Всім цім людям пані Світлана радить поїхати жити в окуповане місто, поспостерігати за прильотами та побачити, з якої сторони летять снаряди.
“Мене дивує, коли люди питають: “А звідки ти знаєш?” Я завжди відповідаю з сарказмом: “Дійсно, я ж там не була і нічого не бачила на власні очі”, – каже Світлана Іванівна.
Попри те, що Херсонщина вся у воді, на кожному кроці можуть бути прильоти або ж міни, Світлана Іванівна разом з чоловіком Валерієм продовжують вірити в те, що Збройні сили України незабаром таки деокупують їхнє місто і вони зможуть повернутися додому.
“Виїжджаючи з Нової Каховки, ми взяли мінімум речей, не брали навіть нічого літнього, адже сподівалися, що весною можна буде повертатися. Дуже віримо у контрнаступ та в наших військових. Я дуже хочу додому”, – зі сльозами на очах завершує нашу розмову Світлана Іванівна.
Інтернет-видання Бессарабії
