Напевно, не так багато можна знайти людей, які, виїхавши жити в інше місто чи іншу країну, не лише не забувають про своє коріння, а й активно, на відстані, продовжують брати участь у громадському житті своєї малої батьківщини та щиро радіють успіхам земляків. Одна з таких людей – уродженка Котловини Ренійської громади Марія Константинова, яка вже багато років мешкає в місті Тараклія Республіки Молдова, але постійно перебуває на зв’язку з рідним селом, допомагаючи йому в міру своїх сил і можливостей у реалізації різноманітних культурних проектів. Про життєвий шлях небайдужої жінки та її добрі справи – у матеріалі інтернет-видання «Махала».
Марія Константинова, у дівоцтві Куштєва – підприємець, у неї в Тараклії свій квітковий салон, який вона назвала «Ali-Art», за першими буквами імен улюблених онуків Аліки та Артема. Завжди привітна, усміхнена й гостинна, вона в невеличкому затишному болгарському місті на півдні Молдови, яке стало для неї, гагаузки, другою батьківщиною, відома не тільки як бізнес-леді, а й як активна громадська діячка. Організація заходів щодо прибирання прибудинкових територій, зборів допомоги малозабезпеченим, участь у роботі місцевої жіночої ради та багато-багато іншого… А ще вона велика прихильниця гагаузького, болгарського та молдавського фольклору і намагається не пропустити жоден культурно-масовий захід.
У цій повсякденній завантаженості Марія Константинова завжди знаходить час і для рідної Котловини, своїх односельців, які посідають у її серці особливе місце. І нехай не часто виходить бувати в рідних краях, особливо зараз, коли в Україні війна, але руку на пульсі своєї малої батьківщини вона тримає завжди.
Одна з добрих справ Марії Дмитрівни – це спонсорська допомога на черговий випуск міжнародного альманаху «Бессарабський гердан», до якого увійшли твори 13 котловинських авторів. Вона профінансувала і доставку екземплярів альманаху в рідне село, а нещодавно в Котловині відбулася презентація цієї збірки. Причому, це не перша її участь у реалізації цього літературного проекту. А кілька років тому наша землячка стала одним зі спонсорів професійного відеокліпу на пісню «Болбока», яку виконала Софія Богданова-Цонкова.
«Я дуже люблю своїх односельців, серед яких багато творчих людей. Нашим чудовим талановитим землякам, особливо молодим талантам, які тільки розпочинають свій шлях у творчості, потрібно давати зелене світло. Нехай пишуть і творять, і продовжують прославляти нашу улюблену маленьку, але дуже гарну малу батьківщину з її найкращими людьми на світі… Я так сумую за кожною стежиною і за кожним камінчиком, не кажучи вже про всіх дорогих серцю людей», – із почуттям промовляє Марія Дмитрівна.
Незважаючи на тугу за малою батьківщиною, наша землячка сьогодні щаслива, у неї своя справа, поряд надійний тил – дочка Олеся, зять Микола та онуки Аліка та Артем, які у всьому допомагають. Онуки активісти, відмінники навчання, танцюють народні танці у зразковому ансамблі, донька теж танцює, в іншому колективі, їздять на фестивалі, презентують Молдову та Тараклію як центр болгарської культури. Онук навчається у 11 класі та також грає у професійній команді з баскетболу за Комрат та збірну команду Гагаузії, а онука цього року випускниця ліцею, навчається у 12 класі, перемагає на учнівських олімпіадах.
Але так у житті нашої героїні було не завжди. Закінчивши Кагульське педагогічне училище, працювала у радгоспі села Верхня Аболта Тараклійського району. Там же познайомилася з батьком своєї доньки Олесі, одружилися… Далі події розвивалися, як у драматичному серіалі.
«Я зіткнулася з моторошною зрадою близьких людей, залишилася без підтримки, і вся відповідальність за дочку лягла на мої плечі. Лихі 90-ті, криза, безробіття – здавалося, виходу не було, а дитину треба було піднімати. Я зважилася на відчайдушний крок: взяла відпустку у радгоспі, отримала відпускні та поїхала до Москви у пошуках роботи. Чула, що там можна було знайти роботу мийниці вікон у турецьких фірмах. Коли приїхала, пішла на Київський вокзал, написала фломастером на аркуші оголошення: «Шукаю роботу, бажано з проживанням», сіла біля пам’ятника Леніну і почала чекати. Знайшлися добрі люди, які мене дали притулок, за що їм дуже вдячна. Спочатку я бралася за будь-яку роботу – аби тільки платили, щоб могла щось відкладати і відправляти додому. Дочці тоді було лише 12 років, і я нескінченно вдячна батькам колишнього чоловіка, що вони дбали про неї, доки була на заробітках», – розповідає Марія Дмитрівна.
Через деякий час вона влаштувалася на будівництво, де просунулась службовими сходами. Почавши простим моляром, стала бригадиром, потім майстром ділянки оздоблювальних робіт. За рахунок роботодавця закінчила комп’ютерні курси та її взяли до офісу, де вона працювала старшою табельницею на будівництві великого житлового комплексу на одній зі станцій метро.
«Після завершення будівництва довелося шукати нову роботу, і я подалася у торгівлю, працювала на ринку. Вставала о четвертій ранку, брала таксі та їхала на оптову базу, де набирала овочів. Обходилася без допомоги вантажників, сама тягла важкі ящики. Наприкінці робочого дня, і теж сама, перетягувала товар, що залишився, в камеру зберігання, і так кожен божий день. Коли настала зима, торгувати на вулиці було холодно, і, щоб не захворіти, почала шукати іншу роботу, в приміщенні. І знайшла: біля однієї зі станцій метро неподалік смажили курей-гриль і їм якраз був потрібен працівник. Мене запитали, чи я вмію робити цю роботу, я сказала, що вмію, хоча насправді не вміла, і коли мене взяли, я швидко всьому навчилася. Потім до мене такі черги шикувалися! Кожного покупця намагалася оточувати любов’ю та турботою, що покращувало продаж, оскільки зарплата залежала від виручки. Все йшло добре, поки міська влада не закрила всіх фаст-фудів біля станцій метро, і мені знову довелося шукати нову роботу», – згадує Марія Константинова.
І ось вона, удача! Прийшла звідки наша героїня на неї зовсім не чекала. Поруч із кафешкою, де вона смажила курей-гриль, був квітковий павільйон, з господаркою якого і двома співробітницями вона потоваришувала. У вільний час мали намір почаювати, разом відзначали свята. Вони й запросили Марію до свого невеликого дружного колективу.
«З того часу минуло багато років, але в моєму серці досі живе подяка господині цього салону Тетяні Володимирівні та її дочці, теж Тетяні. На жаль, наші зв’язки обірвалися, тому я навіть не знаю, чи живі-здорові вони, але без їхньої допомоги я навіть не знаю, як далі у мене склалося б, де шукала б роботу та житло. Взявши до свого салону, вони навчили мене працювати з квітами. Зрозуміла, що квіти – це моє і шкодувала лише про те, що не одразу знайшла своє покликання та втратила стільки часу», – каже вона.
На різних роботах у Москві жінка пропрацювала загалом 22 роки, які були наповнені лише роботою, коли для неї не існувало до ладу ні вихідних, ні днів народження, ні інших свят.
«Втома від життя на чужині, в найдешевших квартирах, де я спала на поламаних розкладачках і на всьому заощаджувала, щоб побільше грошей відправити дочці, викликала в мені протест. І одного разу, задумавшись про своє життя, сказала собі: стоп, вистачить! Знаходячись далеко від дому, я не бачила, як виросла моя дочка, тому хочу бачити, як ростуть мої онуки. І повернулася додому. Звичайно, багато часу прогаяла далеко від рідних, але інакше не змогла б вижити, дати дочці освіту, не змогла б її одягати-взути і в неї не було б того, що мали діти з повних сімей», – продовжує Марія Дмитрівна.
У її салоні за кілька місць висять таблички «Живи як господар». Цей вислів – девіз її життя.
«Багато хто скаржиться, що часи важкі, немає роботи, немає грошей. Але плисти течією, чекати, що хтось піднесе на блюдечку – це неправильний підхід до власного життя! Не треба розмінюватися на порожні слова, не треба плакатись, а треба шукати своє місце під сонцем. І вже повірте моєму досвіду: хто шукає, той завжди знайде, було б лише бажання», – зазначає Марія Константинова.
Сама вона знайшла своє покликання у складанні букетів та композицій, якому навчилася на чужині, а повернувшись до Тараклії, привнесла до нього свої ідеї, відкривши власну справу. І це якраз той випадок, коли робота стає ще й улюбленим хобі, дозволяючи реалізувати свій творчий потенціал.
«Я щиро вдячна всім, хто колись зробив мені боляче. Дякую їм величезне за те, що вони мене, як бульдозер, штовхали вперед і я досягла всього того, що маю на сьогоднішній день, ставши для мене вчителями. Кожна людина, яка з’являлася в моєму житті, піднесла мені той чи інший урок. Але це мене не озлобила, я всіх пробачила, ні на кого не тримаю зла і щиро бажаю всім величезного людського щастя… І мені хоч крапельку, трохи», — каже наша героїня.
Коли в Україні почалася війна, у сусідню Молдову ринули біженці. Багато їх виявилося й у Тараклії. Наша землячка, звичайно, не могла залишатися осторонь, щоб не допомогти. З властивою їй небайдужістю та ентузіазмом вона разом з іншими тараклійцями та місцевою владою почала активно допомагати в облаштуванні українців.
«У біді може бути кожен, тому ми ділилися останнім, що мали. Мій зять із друзями за свої кошти заправляли машини та їхали на митницю зустрічати людей з України, переважно жінок та дітей, які не мали свого особистого транспорту, та розвозили, куди їм треба. Деяких біженців вони привозили до дитячих таборів відпочинку, також везли по селах, просили розселити до порожніх будинків. Голова Тараклійської райради та примар міста теж брали активну участь, допомагали чим могли: у Тараклії були відкриті спеціальні центри для розміщення біженців – у гуртожитку нашого університету, реабілітаційному центрі та державній квартирі, що належить райраді. Одним словом, ми намагалися допомогти кожному приїжджому: зустрічали, організовували харчування і, наскільки можна, надавали найнеобхіднішу підтримку. Ми всі люди і у скрутну хвилину маємо допомагати один одному», – сказала на завершення Марія Константинова.
Фото надані Марією Константиновою.
Інтернет-видання Бессарабії
