В Ренійському історико-краєзнавчому музеї відбулася презентація книги жителя міста Володимира Вакарчука «Не брат». У часи, коли російська пропаганда намагається переписати історію і викривити свідомість, коли слово стає зброєю не менш потужною за патрони, ця повість про майбутнє України після перемоги набуває особливого звучання. Про те, як проходила зустріч та особисту історію автора, у минулому воїна-прикордонника, який попри важке випробування долі знайшов в собі сили не тільки боротися, а й висловити свою громадянську позицію через літературне слово – у матеріалі журналіста інтернет-видання «Махала».
«Незалежна Україна нікому, крім нас, не потрібна»
Директорка музею Галина Маратаєва, відкриваючи захід та представляючи автора, звернула увагу, що саме на 11 січня припадає 1418 день широкомасштабної війни Росії проти України – це стільки ж, скільки йшла радянсько-німецька війна 1941-1945 років, і в цьому збігу дат є свій символізм: Україна не тільки має вистояти – вона вистоїть!
«Бажання написати подібну книгу в мене виникло ще у 2014 році, після підлого захоплення Росією Криму та вторгнення з боку Донбасу. Але оскільки я не письменник, ця ідея мені здалася непосильною. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у лютому 2022-го в мене з’явилися нові ідеї щодо сюжету оповідання, і я таки наважився взятися за написання цієї книги. Ця книга є моєю першою пробою пера», – зазначив Володимир Вакарчук.
Автор пояснив, що писав цю книгу два роки, тому що здоров’я не дозволяло витрачати на це більше 1-2 годин на день, і описані події в його повісті відбуваються після перемоги України у війні, яку Росія підло і необґрунтовано розв’язала проти українців.
«Я дуже хочу, щоб ми, українці, як нація нарешті подорослішали і усвідомили прості, але водночас важливі речі, а саме: сильна та дійсно незалежна Україна нікому у світі, крім нас, українців, не потрібна. І при зручній нагоді швидко знайдуться ті, хто захоче розпаювати нашу землю, відірвавши для себе ласий шматочок. Ми, українці, нарешті повинні зрозуміти: якщо ми хочемо зберегтися як українська нація, живучи у своїй державі, на своїй землі, на своїх коріннях і не зникнути з історії, ми повинні навчитися жити своїм розумом, незалежно від того, до якої національності, віросповідання чи партійності належить той чи інший громадянин України», – сказав Володимир.
Автор подякував тим, хто допоміг книзі з’явитися на світ: журналістці Антоніні Бондаревій, керівниці літературного клубу «Джерела» Лілії Олейнік, філологу Надії Наткіній, художнику Анатолію Іщенко.
«Я пишаюся такими людьми, як Володимир. Розумію, яка сила волі, яка сила духу всередині цієї людини. Іноді до мене приходять люди, які пробують себе у літературній творчості, та кажуть: “Я не знаю, що з цим робити”. І їхні твори так і лишаються десь лежати. Володимир же не зупинився на півдорозі і ми бачимо результат. Розумію, що раз ви почали це робити, ви почнете писати й інші книжки. Хай ваша книга стане пророчою. Ви зараз можете стріляти словами, а іноді вони, буває, б’ють болючіше, ніж патрони. А патрони, я знаю, хто вам підносить. Біля вас є людина – ваша мати. Дякую вашій мамі. Хай вона буде здорова разом із вами», – сказала Лілія Олейник.
Своїми враженнями поділилася і Надія Наткіна:
«Насправді інколи дуже важливі речі гарно подати просто, як це зробив Володимир у своїй книзі. Не замислювати, не завуалювати так, щоб було зрозуміло всім. Книга написана в гарних українських традиціях, сповнена оптимізмом, вірою в краще і силою духу. Є дуже цікаві повороти – сюжет захопливий. Мені хотілося і хотілося читати, щоб дізнатися, чим це все скінчиться. Такі повороти були у сюжеті, що я була здивована. Як кажуть, образити художника може кожен, а взяти щось зробити і довести це до кінця не кожен може. Ви це зробили. Чекаємо наступних творів».
Антоніна Бондарева розповіла присутнім про те, як познайомилася з автором. Це сталося після ДТП, в яку він потрапив 13 років тому не по своїй вині, як пасажир, отримав перелом хребта і травму спинного мозку, і внаслідок цих важких травм пересувається на кріслу колісному. Але всі ці роки 48-річний Володимир не втрачає сили духу, яка допомагає йому триматись і жити далі.
«Мені подзвонила його мама Олена Федорівна, з якою ми знайомі вже 40 років – я працювала в редакції «Придунайської іскри», а потім «Ренійського вісника», а вона набірницею у друкарні, і нас поєднувала спільна справа видання районної газети. Я відвідувала їх у лікарні. Що мене тоді вразило: Володимир ні на секунду не припиняв свої вправи. Поки ми спілкувалися у палаті, він робив їх з гантелями, ногами, руками, тобто робив все, щоб підтримати свій стан. І продовжує це робити. Цей величезний комплекс вправ – так займаються, мабуть, спортсмени», – каже Антоніна.
Мама з сином живуть удвох в приватному будинку. Олена Федорівна стала для Володимира справжньою опорою впродовж усіх цих тринадцяти років після трагедії. Вона поруч щодня, підтримує, допомагає, вірить. І саме ця тиха материнська сила, ця щоденна підтримка дали синові можливість не лише не здатися, а й знайти в собі ресурс написати книгу. І всі, хто виступав на презентації, дякували не лише автору, а й його мамі.
«Олена Федорівна, яка свого часу закінчила четверту школу, дуже любить читати, знаходить час на активну громадську діяльність. Вона фактично досі староста своїх однокласників. І ми на зв’язку, вона дзвонить, пропонує ідеї для сюжетів, щодо організації зустрічей однокласників», – сказала журналістка.
Антоніна Бондарева також розповіла, чому автор відмовився від спонсорської допомоги при виданні книги:
«Ми обговорювали з Володимиром варіанти, хто б міг допомогти. Розуміли, що допомога – це завжди якісь зобов’язання перед спонсором. Володимир побоявся, що хтось може використати в подальшому книгу для своєї піар-кампанії. Тому він відмовився від таких допомог і видав книгу на ті кошти, які збирав собі на санаторій, на реабілітацію».
Валентина Дьяченко, однокласниця мами Володимира, також привітала автора теплими словами:
«Це його внутрішній стержень – розуміння того, що не кожен, хто називає себе братом, тобі брат. І те, через що проходимо ми зараз, через цю війну, коли ці «брати» нам ніякі не брати, проходить через серце Володі. Він через свою книгу доніс нам наші переживання, наші тривоги, нашу віру в перемогу. Дякую тобі, низький уклін за цю твердість. Сил, здоров’я. І твій оптимізм нас сильно підтримує».
Ветеран Збройних Сил Олександр Можаєв, у минулому воїн-прикордонник, звернув увагу на важливість письмового слова у сучасній війні:
«Війна, яка почалася у 2014 році, вже породила цілу плеяду військових письменників. Але сучасна війна дуже мало залишає після себе текстів. У кожного є смартфон, інформація йде швидко, але електронна інформація не так зберігається, не так цінується. Після минулої війни у багатьох сім’ях ще збереглися паперові листи – від діда з фронту, від батька з армії. Але зараз це рідкість. Люди майже нічого не пишуть на папері. І тому якщо хтось має час залишити спогади, чи вилити свої думки в літературний твір, наближений до подій чи не наближений, це цікаво і корисно. Крім того, це робиться в межах моралі».
Він також додав важливу думку:
«Навіть у Біблії написано, що той, хто хоче обдурити людину, одягає на себе овечу шкуру. Коли почалася велика війна, як її називаю, я одразу написав у своїй сторінці у Фейсбуці одну фразу: «Хто не з нами, той проти нас». На жаль, не всі розуміють, що зараз війна йде не за території, не за гроші, хоча за те теж. Війна йде практично за винищення нас як народу. І тому кожен засіб у цій війні має користь, а слово дійсно буває страшніше пістолета. Тому автору – натхнення. Хай перо буде гострим. І хай пролиті чорнила обернуться пролитою ворожою кров’ю».
Місцева поетеса Лариса Сербинова подякувала Володимиру за використання української мови:
«Це дуже важливо. Ми говорили російською, тепер треба і говорити, і писати українською. Ви знаєте, що багато українських письменників і поетів були знищені. І все ж таки ми їхні твори читаємо, ми насолоджуємося. Українська мова дає натхнення. Я також писала російською, тепер пишу українською».
Володимир передав підписані екземпляри книги тим, хто допомагав у її виданні, музею, бібліотекам. Є вона й у продажу у книгарні в Ізмаїлі. Він сподівається, що отримані від продажу кошти покриють витрати на видання. Автор поділився, що в нього вже практично готова і друга книга, але назву і зміст поки розкривати не став.
«Ми всі – одна сім’я, а Україна – наш дім, наша батьківщина. І найголовніше, чого ми, українці, ніколи не повинні забувати – в нас немає права забувати загиблих. Тому ми не маємо права на зраду», – сказав Володимир Вакарчук.
Фото: Махала.
Інтернет-видання Бессарабії
