Олексій Сергійович Сергєєв народився 6 квітня 1996 року в селі Кам’янське Арцизького району Одеської області. Коли його зупинили працівники територіального центру комплектування для вручення повістки, він спокійно прийняв ситуацію, адже розумів що це його обов’язок, і вирушив захищати свою Батьківщину. Напередодні річниці смерті героя журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з матір’ю Олексія — Любов’ю Валеріївною Максименко, а також із його близькими друзями — Євгеном Чеботарським і Сергієм Жезняком, щоб дізнатися, яким вони пам’ятають Олексія — не лише як воїна, а й як людину.
Любов Валеріївна досі пам’ятає той щасливий день, коли в Арцизькому пологовому будинку народився її син Олексій.
“Він був гарним і здоровим хлопчиком, 57 см завдовжки. Тоді я й уявити не могла, що його життя буде таким важким і що колись я втрачу його через війну», — з болем згадує вона.
У 2002 році мати з сином переїхали до Іллічівська (нині Чорноморськ), де Олексій пішов до першого класу. У 2007 році через життєві обставини він на деякий час переїхав до бабусі в село Кам’янське, де продовжив навчання у місцевій школі. У 2008 році повернувся до Іллічівська, а після дев’ятого класу вступив до Морського фахового коледжу Одеського національного морського університету. Там здобув середню освіту й спеціальність електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування, отримавши кваліфікацію електромеханіка.
«Я працювала заступником директора з навчальної роботи в коледжі, де навчався Олексій. У нас з ним різні прізвища, тож більшість викладачів навіть не знали, що він — мій син. Саме тому мені було особливо приємно чути від них щирі й схвальні відгуки про його здібності та успіхи в навчанні», — згадує Любов Валеріївна.
У 2016 році Олексій проходив строкову службу електриком в Окремому президентському полку в Києві. Після повернення навчався в Національному університеті кораблебудування імені Макарова, де у 2021 році здобув ступінь бакалавра за спеціальністю «Електроенергетика, електротехніка та електромеханіка».
«Він завжди був опорою для мене. Ми з його батьком розлучилися, коли Олексію було чотири. Із середніх класів він самостійно міг купити потрібні деталі та полагодити меблі. У дев’ятому класі почав підробляти — ремонтував балкони, щоб бути фінансово незалежним. Тоді ж захопився велоспортом і сам купив собі дорогий велосипед», — ділиться мати.
Олексій ніколи не боявся роботи, розуміючи, що родина не має великих статків. Завдяки своїй наполегливості він зміг не лише допомагати мамі, а й придбати власний автомобіль. Він був товариським, щирим і завжди готовим підтримати інших.
У 2023 році, присягнувши на вірність українському народові, він відправився боронити Батьківщину, виконуючи обов’язки старшого солдата, старшого вогнеметника 2-го вогнеметного відділення взводу РХБ захисту.
«27 квітня, в день відправлення на фронт, Олексій розписався зі своєю коханою Оленою», – ділиться пані Любов.
Спочатку Олексій проходив військову підготовку в місті Олександрія Кіровоградської області, а згодом був направлений на Куп’янський напрямок. Пізніше його підрозділ передислокували на Донеччину, до Часового Яру.
«Альоша розповідав мені, що на Донеччині було справжнє пекло. Але він був сильним духом, не ховався від небезпеки, завжди був у найскладніших ситуаціях поряд з побратимами. Його плече було для них надійною опорою», — згадує мама Олексія, Любов Валеріївна.
12 травня 2024 року, у День матері, Олексій загинув у районі населеного пункту Часів Яр Донецької області. Того ранку пані Любов вирушила до церкви на поминальний день, ще не підозрюючи, що її сина вже немає серед живих. Пізніше вона дізналася, що близько п’ятої години ранку Олексій загинув під час руху до бойової позиції — внаслідок атаки ворожої артилерії він отримав численні поранення не сумісні з життям.
«Він чотири дні пролежав у полі. Його побратими не могли забрати тіло через постійні ворожі обстріли. У мене було передчуття чогось страшного. Через день Олені, його дружині, зателефонували й повідомили, що Олексій зник безвісти. Але це була формальність, адже на справді командування вже точно знало про його загибель. Цей День матері залишиться в моїй пам’яті на все життя. Біль і гордість за сина, який віддав своє життя за нас, – це ті почуття, які тепер я відчуваю», — розповідає пані Любов.
Навіть важка хвороба, з якою вона живе, не зламала її так, як страшна звістка про загибель старшого сина. До останнього вона вірила й сподівалася, що Олексія знайдуть пораненим, але живим.
Прощання з Олексієм відбулося 23 травня 2024 року в місті Чорноморськ. За словами матері, попрощатися з ним прийшло дуже багато людей — колеги, друзі, бойові побратими та небайдужі мешканці міста.
Після трагедії Любов Валеріївна тривалий час стикалася з бюрократичними перепонами — майже рік не могла оформити документи на статус члена родини загиблого військовослужбовця.
«Я зверталася до частини, де служив Олексій, щоб отримати фотографії або спогади побратимів про нього. Але це виявилося дуже складно, оскільки більшості його побратимів вже також немає в живих», — поділилася вона.
Любов Валеріївна з гордістю згадує, яким її син був чесним і відповідальним. Працюючи електриком у компанії «Ілкомсвіт», яка належала до критичної інфраструктури, він міг залишитися в тилу. Проте свідомо вирішив стати до лав захисників.
Навіть, коли у січні 2024 року, під час короткої відпустки, дізнався про призначення мамі інвалідності через онкологію, що давало йому законне право на звільнення з армії, Олексій від цього відмовився. Він твердо вірив, що його місце на передовій, поряд із побратимами.
Олексію Сергєєву назавжди залишилося 28 років. Його пам’ять увічнено на Алеї пам’яті в місті Чорноморськ, що розташована на узбережжі Чорного моря. Також Олексія вшанували на Алеї пам’яті у його рідній Арцизькій громаді, у центрі міста Арциз.
Кілька днів тому мати Олексія, Любов Валеріївна, була присутня на урочистому відкритті меморіалу, присвяченого 42 загиблим військовослужбовцям — випускникам Чорноморського морського фахового коледжу Одеського національного морського університету.
«Мій син — моя гордість. Я пишаюся ним. Він назавжди залишиться живим у моєму серці, а в моїй пам’яті — добрим, людяним, відповідальним і чуттєвим», – підкреслила Любов Валеріївна.
Євген Чеботарський, близький друг Олексія Сергєєва, згадує його з особливим теплом. Їхня дружба почалася у стінах Іллічівського морського коледжу. Євген тоді навчався на третьому курсі, а Олексій був на другому. Знайомство переросло в справжнє братерство, яке тривало понад десятиліття.
«Я не завжди добре пам’ятаю дати, але чітко пам’ятаю, як ми познайомилися. Це був 2012 рік. Ми одразу знайшли спільну мову, особливо нас поєднала любов до велосипедів — не гірських чи BMX, а звичайних, для трас і дороги. Разом проїжджали по 60–80 кілометрів за поїздку. Одеса, Затока, Білгород-Дністровський — ми об’їздили все в радіусі 30 км від Чорноморська», — згадує Євген.
Одна з таких веломандрівок запам’яталася Євгену навжди — подорож до Арциза. План був простий – доїхати до його знайомої. Взяли банани, шоколад і воду. Перші 80 км пролетіли непомітно. Але травмоване коліно Євгена почало боліти. І хоча до мети залишалося кілька десятків кілометрів, стало зрозуміло — маршрут доведеться змінити.
«Ми зробили привал, і Льоша сказав, що поруч село Кам’янське, де живе його бабуся, і що до нього десь 10–15 км. Я погодився. Насправді ж ми їхали ще три години, і подолали приблизно 50 км. Але Льоша підбадьорював мене всю дорогу, казав, що «ще трішки і приїдемо». Коли я згодом запитав, чому ти сказав, що їхати недалеко, він відповів: «Я не хотів, щоб ти втратив мотивацію. Я знав, що якщо скажу правду — ти здашся», – розповів Євген.
Та подорож стала символом Олексієвої витривалості, глибокого розуміння людської психіки та вміння підтримати друга, навіть коли самому було важко.
Євген згадує, що за весь час знайомства ніколи не бачив Олексія пригніченим чи злим: «Він завжди умів сказати щось, що відгукувалося в мені. Його думки — про життя, навчання, стосунки — були глибокими. Іноді я думав: у Льоші є якась внутрішня мудрість».
Після коледжу шляхи друзів тимчасово розійшлися: Євген продовжив навчання в Одесі, а Олексій пішов служити в армію. Хоча переписуватись Олексій не любив і соціальні мережі оминав, дружба збереглась. Зустрічі відбувались під час відпусток, спершу — на велосипедах, а згодом — у гаражах.
«Я купив свою першу машину — стареньку Daewoo Nubira. Вона часто ламалась, і ми постійно ремонтували її разом. Хоч я вже був власником авто, але Льоша в техніці розумівся краще. Іноді я сперечався з ним, але його знання були глибші. Ми також злагоджено працювали разом — робили електрику в будинках», – поділився друг Олексія.
Олексій не раз приходив на допомогу Євгену у складних ситуаціях: «Якось я не впорався з заміною автоматичного вимикача у щитку через напругу. Льоша швидко приїхав і легко впорався з роботою, з якою в мене виникли труднощі».
Євген підкреслює, що в Олексія ніколи не було конфліктів з людьми, він був відкритим, добрим і спокійним. Його любили і поважали всі, з ким він стикався: і вдома, і на роботі, і на війні.
«Навіть зараз, згадуючи всі роки нашої дружби, я не можу пригадати жодної сварки. Льоша був людиною, з якою хотілося бути поруч і з якою завжди було надійно», – поділився Євген.
Згадуючи свою першу зустріч з Олексієм Сергєєвим, Сергій Жезняк розповідає, що вона відбулася під час велозмагань, організованих велоклубом «Геліос» у місті Чорноморськ. Саме Сергій став тим, хто запалив в Олексієві справжню любов до велосипедного спорту, яким він згодом почав займатися на професійному рівні.
«Тоді Олексій ще був студентом. Він виявив сильне бажання стати членом нашого клубу, де я був тренером. Був дуже слухняним, старанним хлопцем, швидко вчився всьому новому, бо мав невгамовну жагу до знань, спорту і до життя загалом. Ми проводили разом багато часу, і поступово наше спілкування вийшло за межі тренера й учня, перерісши у справжню дружбу», — згадує Сергій Жезняк, близький друг загиблого Олексія.
Сумну звістку про загибель Олексія Сергій дізнався із допису Любові Валеріївни, мами Олексія, який вона опублікувала в соціальних мережах.
Фото надані матер’ю Олексія Сергєєва.
Інтернет-видання Бессарабії
