Фрідріх Янке – швець з Арциза, який став справжнім майстром своєї справи. Він вважав шевство мистецтвом, адже в ті часи ручна робота високо цінувалася. Його майстерня знаходилася неподалік Арцизького ринку, який відігравав важливу роль у його житті, адже саме там він реалізовував свої вироби. Журналістка інтернет-видання «Махала» дослідила цікаві події з життя майстра та особливості його роботи, спираючись на матеріали Олексія Коваля, опубліковані на сайті ГО «Краєзнавці Одещини».
Половину свого життя Фрідріх Янке продавав взуття на ринку, а іншу половину працював у власній майстерні як швець. Він народився першого лютого 1910 року в Арцизі, у фермерській родині Пауліни та Августа Янке. У сім’ї було п’ятеро дітей, і життя не обіцяло їм великого майбутнього.
Після закінчення школи Фрідріх швидко знайшов свою справу. Він багато разів спостерігав за роботою сусіда, шевця Готліба Руделя, який з простих клаптів шкіри створював блискучі чоботи. Це ремесло його приваблювало, і здавалося не таким вже й складним. У 1926–1927 роках він став учнем Готліба Руделя та освоїв мистецтво шевства.
Два роки він залишався підмайстром, але вже у 19 років відкрив власну майстерню між майстернями Руделя та Каппеля. Конкуренції не було – роботи вистачало всім, а майстри могли дозволити собі виготовляти якісне та дороге взуття.
Фрідріх швидко знайшов своїх клієнтів, продаючи товар як місцевим, так і приїжджим німцям. Згодом він узяв собі першого учня. Протягом десяти років у його майстерні працювали двоє підмайстрів та четверо учнів. 5 листопада 1936 року Фрідріх одружився з Бертою Барейтер із Гнаденталя, яка народила йому сина.
Майстерня Фрідріха Янке, звичайно, не могла зрівнятися з великими німецькими взуттєвими фабриками, де було більше обладнання. Деякі машини були дуже дорогими: швейна машина коштувала 5000 леїв, стенд для клепки – 350 леїв, стільки ж – набір гачків і люверсів.
Основними інструментами були молоток, шило, хон (притирочний інструмент), дерев’яні штирі та гострі ножі, які дозволяли змінювати форму підошви. Взуття виготовляли зі свинячої шкіри, прошитої спеціальними просмоленими нитками. До 1932 року всі матеріали купували в єврейських крамницях Арциза, а згодом на ринок прийшли німецькі постачальники.
У майстерні виготовляли широкий асортимент продукції: від дитячих черевиків до жіночих туфель та чоловічих чобіт. Робили навіть чоботи для верхової їзди. Багато фермерів замовляли робоче взуття, а міські жителі – святкові мокасини зі шнурками чи гумками. Виготовлення чобіт на овчині було особливо складним завданням, яке могли виконати лише досвідчені майстри. Вони коштували дорого, але фермер у них виглядав бездоганно. Для зимових морозів робили валяні чоботи, навіть жіночої моделі.
Найголовніше у взуттєвому ремеслі – взаєморозуміння між майстром і клієнтом. Кожну ногу обводили на аркуші паперу та ретельно вимірювали рулеткою. Найкращою похвалою для шевця була фраза: «Moine Stiefel passet wia angossa!» («Мої чоботи сидять, як влиті!»).
Половину виготовленої продукції продавали щовівторка на ринку в Арцизі. Фрідріх орендував торгове місце під наметом приблизно за кілометр від майстерні. Разом із дружиною та підмайстрами він проводив там цілий день. Торгували різними мовами: хтось говорив російською і просив сандалі, болгари просили високі чоботи, молдовани шукали дешевші моделі. Євреїв розуміли без проблем, адже в побуті часто доводилося чути їдиш.
Кожен покупець намагався вибити кращу ціну. Усі хотіли здаватися важливішими за продавця та отримати знижку, але завжди були певні межі. Незважаючи на жваву торгівлю, Фрідріх Янке ніколи не мав проблем із клієнтами чи поліцією.
На ринок приїжджали покупці з радіусу у 50–60 км. Кожен народ мав свій темперамент, але продавці залишалися незворушними. Якість товару дозволяла встановлювати відповідну ціну, адже всі розуміли, що гарне взуття коштує грошей.
Витрати на утримання майстерні були значними. Окрім податків, потрібно було оплачувати роботу підмайстрів. Вони заробляли в середньому 1000 леїв на місяць, а найкращі майстри – ще більше. Учні працювали безкоштовно, оскільки навчання не мало чітко встановленого терміну. В останні роки воно тривало три роки. Якщо учень приїжджав здалеку, він жив у будинку майстра та харчувався разом з його родиною. Натомість мав щороку віддавати 15 пудів (близько 16,4 кг) зерна.
Для Фрідріха Янке шевське ремесло було справжнім мистецтвом, тому що він жив в Бессарабії у часи, коли клієнти цінували ручну працю.
За життя він мріяв ще раз перегорнути сторінки тієї епохи, побачити себе в майстерні, відчути запах шкіри та зробити пару добротних чобіт…
Фото з взуттям: Надія Кочурова. Інші фото: сайт ГО “Краєзнавці Одещини”
Якщо ви читаєте наші статті і вам подобається те, що робить інтернет-видання “Махала”, ви можете нас підтримати будь-яким донатом або ж стати членом нашої спільноти за посиланням.
Допоможіть нам робити якісний контент і говорити правду про життя на півдні Одещини.
Інтернет-видання Бессарабії
