У часи, коли наука стає не лише джерелом знань, а й орієнтиром національної ідентичності, роль кожного українського дослідника набуває особливого значення. Сьогодні, 17 травня, – День науки в Україні. Це свято – нагода згадати й подякувати тим, хто формує інтелектуальне майбутнє нашої держави. Одним з таких науковців є Віктор Дроздов — кандидат історичних наук (з 2010 року), доцент кафедри історії та методики її навчання (з 2014 року) та голова Ради з якості вищої освіти Ізмаїльського державного гуманітарного університету. Журналістка видання «Махала» поспілкувалася з паном Віктором, аби дізнатися більше про його професійний шлях, бачення ролі історика в сучасному суспільстві та стан історичної освіти в Україні сьогодні.
При вступі до Ізмаїльського Державного Гуманітарного Університету на історичний факультет за спеціальністю «Історія та правознавство» Віктор Дроздов мріяв, що саме правознавство після закінчення університету стане його життєвим шляхом. Але в процесі навчання він захопився історією і зрозумів, що ця наука приваблює його більше, ніж право. Після завершення історичного факультету у 2005 році пан Віктор вступив до магістратури, а згодом отримав рекомендацію на навчання в аспірантурі. Саме тоді він зрозумів, що не зможе бути звичайним шкільним учителем історії, а хоче стати її дослідником.
«Цікаво, що в школі я мав схильність не до історії, а до точних наук: постійно брав участь і перемагав в олімпіадах з математики. Хоча ще з раннього віку захопився батьковою бібліотекою, в якій було багато історичних романів та інших цікавих книжок. Саме тоді я вперше познайомився з ханом Батиєм, з легендами і міфами Стародавньої Греції та Риму, але пов’язувати свою професійну сферу з історією тоді я не планував», — зазначив пан Віктор.
Вирішальну роль у виборі наукової кар’єри відіграли викладачі університету — серед них декан історичного факультету професорка Лілія Циганенко та ректор Олександр Лебеденко, який згодом став його науковим керівником. Саме вони створили умови для розвитку молодого науковця.
Спочатку його найбільше захоплювала всесвітня історія — саме з неї розпочалося його становлення як дослідника. Проте останніми роками, як зізнається пан Віктор, його більше стала приваблювати саме історія України як перспективна галузь для подальших наукових пошуків.
«У 2010 році я захистив кандидатську дисертацію на тему “Румунське питання у зовнішній політиці Росії в другій половині 50-х – 70-х рр. ХІХ ст. на сторінках російської періодичної преси” у спеціалізованій вченій раді Одеського національного університету імені І. І. Мечникова. Моїм науковим керівником був Олександр Лебеденко — доктор історичних наук, професор. А зараз я працюю над дуже актуальною темою — “Політика пам’яті”. Досліджую, як історія пов’язана з нашим розумінням минулого, як це минуле може бути сконструйоване, як історія може виступати інструментом ідеології. Це потрібно для того, щоб ми навчилися розуміти ці процеси і вміли відділяти історію від політики», — ділиться пан Віктор.
Науковець зазначає, що у зв’язку зі зростанням інтересу до локальної історії, він активно працює і в цьому напрямку — досліджує локальну історію різних регіонів України. Це дає змогу глибше зрозуміти, як у тому чи іншому регіоні громадяни реагували на певні події, як формувалася Україна «знизу». У 2021 році Віктор Дроздов вступив до докторантури Запорізького національного університету й розпочав роботу над дисертацією «Радянська політика пам’яті на анексованих українських територіях у 1939–1953 роках». Працювати над дослідженням допомогли грантові проєкти та стипендії від Канадського інституту українських студій та Центру міської історії (м. Львів). Наразі він разом із колегами працює над розробкою навчальної програми та підготовки наукових проєктів з локальної історії з метою впровадження цього напрямку в ІДГУ.
Пан Віктор вважає, що сьогодні особливої популярності набули різноманітні історичні пабліки, і це свідчить про важливу зміну у сприйнятті історії. Він вважає, що нині важливо не лише вивчати історію, а й правильно її доносити до суспільства.
«Це справді важливо, адже сьогодні багато хто дізнається про історію не з наукових книжок, а з пабліків чи ютуб-каналів. Проте важливо, щоб інформація походила з професійних джерел, а не від аматорських “знавців” історії. Саме тому деякі навчальні заклади вже створили власні просвітницькі платформи — і вони мають успіх. Цифрова історія, міська історія — це, я вважаю, теж нові й перспективні напрями, які сьогодні варто активно розвивати», — наголошує Віктор Дроздов.
Науковець зазначає, що ставлення суспільства до історичної правди суттєво змінилося. Люди дедалі частіше усвідомлюють, що багато сторінок минулого були нав’язані й подані крізь призму ідеології. Сьогодні трансформується й інтерпретація подій Другої світової війни — міф про «Велику вітчизняну війну» поступово відходить у минуле, а на зміну йому приходить розуміння подій у контексті світової історії.
Віктор Дроздов вважає, що переосмислення потребує і період історії Русі, адже в масовій свідомості досі зберігаються концепції про «один народ» — ідеї, які активно експлуатуються російською пропагандою. У нього вже вийшла низка публікацій, присвячених викриттю міфу про «возз’єднання українських земель» після Другої світової війни. У радянські часи активно насаджувався наратив про те, що Сталін «об’єднав» українські землі, і що за це український народ має бути вдячним партії та її керівництву. Насправді ж ідеться про насильницьке приєднання до СРСР — факт, який радянська історіографія замовчувала. На думку науковця, цей міф формував у суспільстві відчуття меншовартості.
«У нашому регіоні таких міфів, які підкріплені символами, пам’ятниками, ритуалами, ще більше. Але я бачу, що вони поступово зникають. Хоча досі є чимало людей, які не розуміють — або не хочуть розуміти — чому ці міфи слід розвінчувати. Але я переконаний, що просто треба більше працювати з населенням», — наголошує пан Віктор.
Історик зазначає, що ми живемо в досить полікультурному регіоні України. Ця полікультурність є своєрідною візитівкою Бессарабії, і саме завдяки їй ми маємо унікальну можливість демонструвати спільну національну ідентичність.
Водночас, за словами пана Віктора, саме в нашому регіоні цей процес відбувається складніше, ніж в інших частинах України. Адже протягом десятиліть тут цілеспрямовано нав’язувалася інша модель ідентичності — та, що ґрунтувалася на радянських міфах про «визволення» українського народу Суворовим чи радянськими військами та про «братні народи». Ці уявлення формувалися поза контекстом місцевої полікультурності. Вони супроводжувалися стиранням історичної пам’яті — зокрема, через перейменування сіл і вулиць у 1944–1946 роках та запровадження нових назв, вигідних радянській ідеології. На думку науковця, це робилося саме з метою знищити унікальну мультикультурну тканину нашого краю.
«Те, що наш регіон межує з європейськими країнами, — велика перевага. Нам легше розуміти різні мови, у нас виразніше проявляється толерантність — усе це важливо для формування спільної загальноукраїнської ідентичності. Але, на жаль, нам ще належить багато переосмислити, відійти від ідеологічного спадку тоталітарного минулого, яке нав’язувало свої стереотипи. Лише тоді ми зможемо повною мірою стати цікавим і цінним регіоном — і для України, і для Європи», — ділиться історик.
Народна пам’ять також відіграє важливу роль у збереженні історії. Та, як наголошує пан Віктор, вона жива приблизно 80–100 років, а згодом починає стиратися. На її місце приходить загальнодержавне бачення історії — таке, яке формують еліти, що прагнуть нав’язати суспільству власні ідеї та інтерпретації. Попри це, досвід народної пам’яті обов’язково слід зберігати, адже саме він дозволяє побачити події крізь призму людських доль.
Зокрема, свого часу було приділено недостатньо уваги збереженню спогадів про голод 1946–1947 років. Сьогодні вже майже неможливо повноцінно відтворити ті події через усну народну пам’ять — змінилися покоління, і свідків лишилося зовсім мало. Так само вкрай мало вже залишилося й дітей війни.
«Ми намагалися досліджувати віддалену історію нашого регіону через усні опитування. На нашій кафедрі навіть вийшов невеликий збірник, у якому ми збирали розповіді людей про їхнє повсякденне життя, труднощі, з якими вони стикалися. Але, на жаль, ми зрозуміли, що в цьому плані вже багато втрачено», — зазначає науковець.
У своїй викладацькій діяльності Віктору Дроздову найбільше до вподоби читати лекції. Нині він викладає студентам сучасну історію України, акцентуючи увагу на проблемних моментах, що викликають жваві дискусії.
«Коли я бачу, що нові підходи до викладання викликають у студентів інтерес і що в їхніх очах з’являється вогник — це приносить мені найбільше задоволення», — зізнається пан Віктор.
Студентам, які прагнуть займатися наукою, він радить насамперед вчитися писати якісні тексти й обов’язково опановувати іноземні мови. Адже, на його думку, науковцями не стають одразу — для цього потрібно наполегливо працювати.
«Треба читати багато англомовних наукових статей. Знання мов — це не просто технічна навичка. Це ключ до сучасних методів дослідження, до розуміння того, що є актуальним у світовій науці і що варто досліджувати сьогодні», — підсумовує Віктор Дроздов.
Інтернет-видання Бессарабії
