Павло Павлович Чербаджи вже багато десятиліть працює в Деленському будинку культури. Він володіє кількома інструментами та сам пише музику й пісні. Журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з музикантом, аби дізнатися більше про його творчий і життєвий шлях.

«Моїми першими музичними інструментами у 10 років стали гребінець та газета»

Павло Чербаджи народився в селі Делень Арцизького району у 1953 році. З дитинства обожнював музику, яка стала невід’ємною частиною його життя. Через матеріальні труднощі батьки довгий час не могли придбати сину справжній музичний інструмент. 

«Моїми першими музичними інструментами у 10 років стали гребінець та газета», – згадує пан Павло.

У 1962 році Павла запросили приєднатися до хору хлопчиків, а згодом він перейшов до змішаного хору, де його талант почав розкриватися. Відтоді й до закінчення школи в 1971 році він активно брав участь у художній самодіяльності.

У 1965 році Павло Павлович отримав довгоочікуваний подарунок від батька – гармонь. 

«На той момент, коли тато мені подарував гармонь, я вже міг грати дві мелодії, бо раніше інколи грав на гармоні сусідських дітей. За декілька місяців я опанував інструмент на непоганому рівні. Мене почали запрошувати грати на «Бабин день», на хрестини, на дні народження. З того моменту я почав самостійно заробляти собі на життя», – з гордістю розповідає Павло Чербаджи.

Особливим днем у житті Павла Павловича став 16 листопада 1966 року, коли тринадцятирічний хлопець отримав запрошення грати на весіллі у складі музичного колективу.

 «Тоді весілля тривали по чотири дні, з п’ятниці до понеділка. Це було не лише перше весілля, яке я відіграв повністю, воно стало фактично стартом моєї справжньої музичної кар’єри», – згадує він, розповідаючи про цей визначний момент.

В Делені не було музичної школи, тому пан Павло не мав змоги розвивати свій талант на академічному рівні. Проте в 9 класі, коли у селі з’явився духовий оркестр, він нарешті зміг навчитися нотної грамоти та опанувати гру на баяні. Після закінчення школи музикант подався вступати до Білгород-Дністровського педагогічного училища на вчителя музики. Хоч викладачі й підкреслили тоді його неабиякий талант, але до училища не прийняли через наближення призову до армії.

«У роботі керівника будинку культури саме режисура є основним видом діяльності»

Восени 1971 року пан Павло розпочав службу в прикордонних військах, де він також став активним учасником художньої самодіяльності.  Після повернення до рідного села, у 1974 році, Павло Павлович знову почав заробляти на життя грою на святкових заходах. 

«Якось у 1979 році я допомагав односельцю, який будував дім. Пам’ятаю, як прямо туди приїхав парторг Михайло Степанович Тельпис і сказав, що я маю терміново йти з ним, щоб прийняти клуб та очолити його. На той момент я вже мав свою сім’ю», – розповідає музикант, згадуючи, як його життя змінило свій напрямок.

У 1980 році Павло Чербаджи вступив до Одеського культурно-просвітницького училища на спеціальність режисера клубних заходів. Цей вибір став визначальним у його професійному становленні, адже завдяки цьому він навчився не лише писати музику, а й створювати сценарії до святкових подій. «У роботі керівника будинку культури саме режисура є основним видом діяльності», – говорить пан Павло.

У 1988 році в селі Делені побудували новий будинок культури, де створили великий фольклорно-етнографічний центр. А два роки потому, у 1990 році, Павло Павлович заснував ансамбль пісні та танцю «Дулакчия». 

«Разом з керівником ФЕЦу ми довго думали, як назвати новий ансамбль. І я згадав, що колись по селу їздили люди на повозках, грали на кавалі та збирали у жителів села старовинне начиння. Цих людей називали «дулаками», що в перекладі означає «збирачі». Так зародилася назва «Дулакчия»», – пояснює музикант.

У 1993 році до Деленського будинку культури надійшло запрошення на свято весни «Марцишори» до міста Рені. Натомість пан Павло вирішив організувати подібний фестиваль у Делені, який отримав назву «Пролетни праздници». 

Перший фестиваль зібрав три фольклорні колективи з Болгарії та 30 колективів з Одещини. «Пролетни праздцини» отримав популярність і став традиційним на наступні шість років.

У 1995 році ансамбль «Дулакчия» взяв участь у міжнародному фестивалі «Галицьке коло» у місті Львові, де журі очолювала Оксана Білозір. Там ансамбль став лауреатом першого ступеня, завоювавши серця глядачів виконанням композиції «Сватбарски петак».

«Коли ми приїхали на фестиваль, нас зустріли з прохолодою, але після нашого виступу відношення одразу змінилося. Коли ми мали виступати на завершальному гала-концерті в оперному театрі, нам дали можливість представити свій номер «Сватбарски петак» у повному обсязі, у той час, як іншим колективам надали для виступів лише по дві хвилини. Це була складна режисерська композиція, в якій ми показали болгарський обряд запрошення на весілля: дівчата з бъклицами ходили по селу в п’ятницю перед весіллям і запрошували гостей», – згадує пан Павло.

Після Львівського фестивалю ансамбль ще двічі представляв композицію в Одеському театрі опери та балету під акомпанемент симфонічного оркестру театру.

За понад три десятиліття свого існування ансамбль об’їхав всю Україну та навіть Болгарію. У 1993 році ансамбль «Дулакчия» отримав звання «Народного колективу», яке підтверджується кожні три роки. 

У 2004 році Павло Чербаджи став першим жителем Арцизького району, який був відзначений титулу «Човек на годината» від Асоціації болгар України, що стало визнанням його внеску у збереження та розвиток болгарської спадщини.

У Павла Чербаджи 45 років трудового стажу на культурних теренах

Будинок культури знаходився під керівництвом Павла Чербаджи протягом 42 років, аж до 2021 року. Останні три роки він працює керівником нового ансамблю народної музики «Дивитлия» і продовжує займатися улюбленою справою – творити музику, маючи за плечима 45 років трудового стажу на культурних теренах. Ансамбль «Дивитлия» також захистив звання «Народного колективу». Після початку повномасштабного вторгнення виступи ансамблю обмежуються поїздками на фестивалі лише Буджаком.

Син і донька Павла Павловича також пішли стопами батька й сьогодні працюють разом з ним пліч-о-пліч. Син, Чербаджи Сергій Павлович, завершив навчання в культурно-просвітницькому закладі в Молдові, в місті Твардиця, а згодом навчався в Болгарії, в місті Пловдиві. 

«Мій син сім років танцював у професійному етноколективі, а зараз я передав йому повноваження керівника ансамблю «Дулакчия». Моя донька, Барон Марина Павлівна, працює хормейстером народного ансамблю «Дулакчия». Онуки теж вже приєднатися до цієї діяльності», – з гордістю ділиться Павло Чербаджи.

З 2017 року син та батько паралельно працюють у будинку культури села Новоіванівка, де керують ансамблем «Младежки сърца». Сьогодні Павло Чербаджи спеціалізується на співах і грі на баяні. Він написав власні пісні про рідне село та створює болгарську музику й  продовжує збагачувати культурну спадщину своєї громади.

Песни пеем на мегданя водим си хорото

С добри песни и с добри танци ний красим селото

Кой то дойди в Дивитлия с радост ще по каним

С ройну вино ще почерпим, сито ще нахраним

Припев:

Дивитлия, Дивитлия,

Дивитлия, село е познато/2 пътя

Дивитлия, Дивитлия,

С доброта е то богато

Припев:

А когато дойди време свадби да се правят

Дивитлийска  скопус наша, в цяла област знаят

Ний обичаме доброто, с труд голям го правим

На деца и внуци наши памят ще оставим

Уривок з пісні Павла Чербаджи «Дивитлия село е познато»

За час роботи музикант виховав понад 1000 учасників колективів художньої самодіяльності. Він розповідає, що раніше охочих брати участь у виступах було більше, ніж могла вмістити сцена, а зараз артистів не вистачає. Попри це, пан Павло продовжує зберігати та примножувати багатство бессарабської музичної спадщини для майбутніх поколінь.

Відео зі сторінки Валерія Цуркан. Фото надані Павлом Чербаджи.