Олена Іванівна Долапчиу, колишня стоматологиня Ренійської лікарні, як ніхто інший знає, що лікар – це не просто професія, а покликання, що вимагає не лише знань і навичок, а й душевної щедрості, терпіння та щирої турботи про людей. 60 років вона присвятила улюбленій роботі, ставши для багатьох ренійців не просто лікаркою, а добрим порадником і другом. Незважаючи на поважний вік і проблеми зі здоров’ям, вона не втрачає бадьорості духу, із задоволенням спілкується з друзями та знайомими, багато читає, відвідує різноманітні заходи, а донедавна ще й багато мандрувала, тим самим подаючи приклад, як можна залишатися активною та відкритою, навіть коли професійна діяльність лишилася в минулому. Про насичений подіями життєвий і трудовий шлях доктора Долапчиу – у матеріалі інтернет-видання «Махала».
Взимку 1942 року, коли вона з’явилася на світ, у її рідному Кагулі, як згадували потім батьки, стояли люті холоди. Вага новонародженої становила лише два з половиною кілограми, мама закутувала її в кілька ковдр. Малятко росло хворобливим, а препаратів для лікування не вистачало.
«Моє дитинство припало на важкий час. Особливо добре пам’ятаю голод 1946-1947 років. Батькові виділяли всього 100 грамів хліба на день, який за нього йшла отримувати мама. Пам’ятаю, одного разу, коли її не було вдома, до нас пробрався сусідський хлопчик, дуже худий і виснажений, і хотів вкрасти зі столу мамалигу. Він сховався, але я його побачила і не видала», – згадує Олена Іванівна.
Коли пішла до школи, її здоров’я стало кращим. Вона була активною в класі, співала й танцювала в самодіяльності. Одного разу на Новий рік стався неприємний випадок, який визначив, однак, вибір дівчинкою майбутньої професії.
«У мене проявився апендицит, потрібно було терміново лягати на операцію. Я була страшенно налякана, втручання мало відбутися під місцевим наркозом. І тут на швидкій допомозі привезли в лікарню дівчинку з перитонітом. Тоді на зміні чергувала моя тітка Жоржетта, яка сказала, що якщо мені не зробити операцію, то буде те саме. Я, звісно, змирилася зі своєю долею – куди діватися? Але страху трохи поменшало, і коли мене поклали на каталку, я вже посміхалася. Після того, як одужала, перейнялася ще більшою повагою до людей у білих халатах, які рятують життя. І вирішила, що неодмінно стану лікарем», – розповідає вона.
Батьки, Марія Спиридонівна та Іван Васильович Арману, підтримали її вибір. Вони були простими людьми: мама працювала санітаркою у ветлабораторії, а тато – супроводжувальником пошти, возив кореспонденцію до Вулканешт і дуже хотіли, щоб старша дитина та єдина донька (у сім’ї виховували й двох хлопчиків) стала гідною людиною.
І ось 17-річна Олена – студентка медичного училища, навчалася тут же, у своєму місті. Після його закінчення почала працювати фельдшером у селі Панка Кагульського району, ставши за короткий час завідувачкою місцевої амбулаторії. То були нелегкі часи, працювати доводилося в непростих умовах, адже оснащеність медичних закладів була не такою, як зараз.
Долапчіу пригадує випадок зі своєї практики, коли потрібно було терміново доставити породіллю до колгоспного пологового будинку, що знаходився в селі Зернешти. А чим відвезти, якщо ніякого транспорту не було? Довелося посадити її на бедарку і самій керувати конем по бездоріжжю. Слава Богу, доставила вчасно: ще трохи й жінка могла б народити дорогою.
«У ті роки працювалося справді нелегко. То одного не було, то іншого. Але я, вірите, навіть не помічала цих труднощів! У мене було величезне бажання працювати, приносити користь людям – це був такий ентузіазм, з яким не зрівняється ніщо», – продовжує моя співрозмовниця.
Молода фельдшерка хотіла зростати у своїй професії і вступила до Кишинівського медичного інституту. Ще в училищі познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Павлом Володимировичем Долапчіу, уродженцем села Хаджабдул (нині Суворове Вулканештського району), з яким разом продовжили навчання в інституті. Тільки чоловік обрав спеціальність терапевта, а вона – стоматолога.
Закінчивши виш із червоним дипломом, Олена отримала право вибору, де працювати. Вибір припав на рідний Кагул. Перспективи відкривалися хороші, тільки потрібно було півроку почекати. У міській лікарні працювала лікарем дружина одного офіцера. Через пів року вона з чоловіком мала виїхати, а її місце хотіли запропонувати нашій героїні. Але вона чекати не хотіла і попросилася на роботу в сільську лікарню в Кимпенах.
А от у Павла Володимировича, з яким вони створили сім’ю ще в інституті, обставини склалися інакше. Він навчався на лікувальному факультеті й після четвертого курсу його направили до Куйбишева, на військово-медичний факультет, і виш він закінчував уже там. Отримавши диплом, молодого фахівця направили в Совєтський район Ханти-Мансійського автономного округу, що входив тоді до складу Тюменської області. Його визначили працювати начальником лазарету авіаційно-винищувального полку. Незабаром він перевіз до себе і дружину. Так вони жили і працювали на Крайній Півночі, поки не настав час пологів. Олена твердо вирішила, що їхній первісток має з’явитися на світ не в суворих умовах півночі, а на батьківщині, в Молдавії. Вона не побоялася, будучи вагітною, вирушити в дорогу і подолати величезну відстань. Але все пройшло добре, і в подружжя молодих лікарів народилася донечка.
«Через деякий час чоловік теж повернувся в рідні краї. І вже назовсім, бо за станом здоров’я не міг більше залишатися в суворому північному кліматі. Спочатку ми жили в Хаджабдулі, потім трохи попрацювали в лікарні Слободзея-Маре. Потім із легкої руки двоюрідної сестри чоловіка, лікарки-стоматологині Жоржетти Петрівни Арабаджи, якої, на жаль, торік не стало, ми переїхали до Рені. І ось із червня 1974 року ми тут. Маленьке затишне містечко на Дунаї стало за ці роки рідним. Щоправда, спочатку було нелегко, жили на орендованій квартирі і тільки через півтора року, не без бюрократичної тяганини, отримали власне житло», – розповідає Олена Долапчиу.
Після приїзду вона почала працювати в ЦРЛ, їй довірили один із, мабуть, найважчих напрямів у стоматології – дитячий. Цілих двадцять років, до 1994 року включно, Олена Іванівна працювала стоматологом при середній школі №2. Той час вона згадує як дуже цікавий і насичений. Турбота про здоров’я дітей, зокрема про здоров’я їхніх зубів, була на першому місці. Причому величезну увагу приділяли профілактиці захворювань ротової порожнини. З цією метою проводилися виїзні заходи: стоматолог вантажила апаратуру на машину і їздила по школах. Результат, вважає вона, був – тоді зубки у дітей були міцнішими. А ще лікарка свою основну роботу поєднувала з громадськими обов’язками. Колеги довірили їй головування в товариському суді.
У 1997 році вийшла на пенсію, але про заслужений відпочинок навіть не думала і пропрацювала до 2020 року. Як зізнається Олена Іванівна, все, що відбувалося в її житті, і радісного, і сумного, вона пропускала через серце, і в якийсь момент воно почало підводити, знадобилося серйозне лікування, але завдяки Богові та підтримці найрідніших людей вона у строю, така сама відкрита, товариська, прихильна. У чому секрет молодості її душі?
«За своїм характером я романтик і намагаюся бути оптимісткою. Дуже любила свою роботу, спілкування з людьми. Не втрачаю інтересу до життя, люблю читати і дізнаватися багато нового зі світу науки і медицини. Дуже люблю працювати на землі. У нас є невеличка ділянка за містом із деревами, квітами, які я дуже люблю, чагарниками, там ми вирощуємо овочі для себе – це моя віддушина! Дуже багато дають позитивні емоції, а в мене, як у мами й бабусі, вони пов’язані з дітьми й онуками. У нас із чоловіком три доньки. Старша, Тетяна, за фахом економіст, працювала в Києві в міністерстві економіки, після виходу на пенсію живе в Одесі. Середня, Анжела, у минулому банківський працівник, стояла свого часу біля витоків створення в нашому місті філії одного з банків, зараз теж в Одесі, працює у фірмі. Наймолодша, Альона, брокер, живе в Рені. Дочки подарували нам шістьох онучок, а вони, своєю чергою, трьох правнучок і одного правнука», – каже вона.
Олена Іванівна – учасниця місцевого «Клубу мандрівників вихідного дня», з яким у великій і дружній компанії побувала в багатьох країнах, побачила чимало цікавих місць і пам’яток, і хоча останнім часом на екскурсії не виїжджає, вона не сидить просто вдома.
«Я із задоволенням буваю на заходах у публічній бібліотеці, де зустрічаюся з багатьма колишніми колегами, друзями та знайомими. Дуже подобаються лекції на різні теми, які там проводяться, мені це цікаво. Кілька років тому в бібліотеці була група з вивчення італійської мови. Дуже подобалося в ній займатися. Мене навіть називали «відмінницею». Мова мені справді легко давалася, бо я молдаванка, а італійська належить до групи романських мов. За можливості буваю і в нашому краєзнавчому музеї, де теж проводять лекції на найрізноманітніші теми, з яких можна багато цікавого дізнатися про історію та культуру нашого міста і громади», – каже жінка.
За плечима нашої героїні – яскраве й насичене життя. На завершення не міг не запитати, які події були для неї найрадіснішими, а які найтяжчими, і чи може вона назвати себе щасливою людиною?
«Найрадісніші – це народження дітей, онуків. Найважчі пов’язані з відходом батьків. Тато помер раніше, а мама до самої своєї смерті жила в нашій родині. В останні роки вона дуже хворіла, ми її виходжували, підліковували. Вона померла у віці 88 років. Попри труднощі, я дуже щаслива. Завжди ставила перед собою цілі – у навчанні, роботі, і робила все, щоб їх досягти. У мене чудова сім’я: чоловік, діти, онуки, правнуки – це найголовніше моє багатство, моя підтримка і опора. Ми дали дітям освіту, допомогли їм стати на ноги. А ще, на мій погляд, щастя полягає у здоров’ї та мирі – без них воно не може бути повним», – відповіла Олена Іванівна.
Фото із сімейного архіву та відкритих джерел.
Інтернет-видання Бессарабії
