Його віртуозна гра на гармошці радує вже кілька поколінь мешканців села Котловина Ренійської громади. Георгій Митиш майстерно володіє інструментом, а репертуар, що налічує десятки оригінальних національних гагаузьких мелодій, без перебільшення можна назвати ексклюзивним.
Журналіст інтернет-видання “Махала” дізнавався історію музиканта-самоучки.
Георгій Митиш – дуже відкрита, щира, душевна людина, закохана у рідне село та самобутню культуру свого маленького народу, яку він намагається всіляко підтримувати протягом усього свого життя.
Музика передалася Георгію від покійного батька. Василь Михайлович був чудовим кларнетистом, і теж самоучкою, його запрошували грати на сільських весіллях – він був нарозхват. Сам він із Етулії, а свою долю, дружину Єлизавету Іванівну, зустрів у Котловині. Спочатку молодята жили на батьківщині чоловіка, потім чотири роки в Нагірному, а до Котловини переїхали у 1953 році. Через два роки народився Георгій – наймолодший із восьми дітей, троє з яких, на жаль, померли ще маленькими.
«Я з раннього дитинства дуже люблю музику – де вона звучала, там був і я. На весіллях, як зачарований, дивився, як грають музиканти та не міг відірвати погляду. Коли йшов зі школи, портфель тримав перед собою на зразок гармошки та імітував гру на ній. Батько брав мене з собою на весілля і вже у 9 років я був при ньому барабанщиком. Тоді урочистості були набагато скромнішими, запрошувалося не так багато гостей, бо люди не мали великого достатку. Взагалі, гагаузькі весільні традиції дуже гарні та мають давню історію, тоді вони дотримувалися дуже строго. Зараз, звісно, все інакше», – розповідає Георгій Митиш.
На гармошці маленький Джику, так його ім’я звучить на гагаузький манер, навчився грати у 12 років. Причому сам, спостерігаючи за старшими братами, деякі з яких теж були з гармонією на «ти» – наприклад, Степан. А вже з 13-річного віку його запрошували грати на різних урочистостях – весіллях, проводах до армії. Музичний супровід потрібно було забезпечувати до ранку, за що платили 10 рублів – непогані на ті часи гроші.
«Пам’ятаю, коли мені було років 16, до нас додому приїхав із Кишинева якийсь діяч. Він подивився, як я вмію грати, оцінив мій слух і здібності і сказав, що мені обов’язково потрібно здобути профільну освіту, яка відкриє переді мною великі перспективи, що я зможу працювати в консерваторії, і обіцяв взяти до Кишинева, де я мав і школу закінчити. Я, звичайно, зрадів, але після того, як мій батько поговорив із цією людиною, він поїхав і більше не приїхав. Вони спілкувалися віч-на-віч, про що говорили, не знаю, але, думаю, тато просто не дав добро на мій від’їзд. Тоді якось не було прийнято рано відпускати дітей у самостійне життя, тим більше так далеко від дому. Та й діти були інші, аніж зараз, ми більше слухалися, не сперечалися, слово батьків – закон», – продовжує він свої спогади.
Відразу після школи Георгій почав працювати в будівельній бригаді, був їздовим, перевозив матеріали на об’єкти, що будуються. Потім служба в армії, після демобілізації, його відразу взяли на роботу в сільпо, яким керував Ілля Булгару.
«Я працював на моторозвезенні, експедитором. Моторозвезення забезпечувало товарами тих, хто працював на полі. Зокрема комбайнерів. Привозив їм воду, пиво, якого тоді, у середині 70-х, у вільному продажу в магазині не було. Привозив у село морозиво з Ізмаїла – за одну поїздку одразу 100 кг! Назад їхав на всіх швидкостях, щоб воно не розтануло. Одним словом, є що згадати, чудовий час… Потім перейшов працювати в радгосп водієм. Потім почалися часи, коли важко стало із роботою. Зареєструвався приватним підприємцем, справно сплачував усі податки. Став, як кажуть, крутитися – добре, мав машину», – каже наш співрозмовник.
Його надійний тил – це родина. Із дружиною Євгенією, уродженкою Етулії, вони разом уже 46 років. Вона працювала кухарем у шкільній їдальні, подружжя Митиш виховали двох синів, Віталія та Юрія, які подарували батькам чотирьох онуків. Причому, старшому передалися музичні здібності батька: він грає не лише на гармошці, а й на баяні та синтезаторі, а ще співає та танцює.
Георгій Митиш каже, що любов до музики, здібності до неї даються від Бога, але як людина розвине в собі цей талант, залежить тільки від неї самої.
«Десь у віці 20–23 років я став критично ставитися до себе. Граю – і мені не подобається, як я граю. Намагався, наскільки це можливо, покращувати свою майстерність. У Котловині свої танці, свої гарні танцювальні традиції, які чимось відрізняються від інших гагаузьких сіл. А котловинський слухач і глядач вимогливий. Йому треба догодити, тому грати аби що і аби як не вийде. Люди в нас цінують точність виконання мелодій, щоб вони не змішувалися один з одним, і щоб кожна розкрилася та зазвучала у всій своїй красі. Тому я намагаюся грати саме так, і мені дуже приємно, що односельцям подобається моє виконання, аудиторія мене добре сприймає», – зазначає він.
Музикант не приховує: йому дуже приємно дарувати гарний настрій, щоби люди танцювали, веселилися, тому він є частим учасником культурних заходів у рідному селі.
«До речі, я й сам, скажу без хибної скромності, дуже добрий танцюрист. Звичайно, зараз з віком мені трохи важко грати, але я намагаюся тримати марку…»– каже Георгій Митиш.
На завершення музикант поділився з нами своєю мрією: «Дуже хотів би мелодії мого репертуару професійно записати та зберегти на якихось електронних носіях. Не тільки для себе і своєї сім’ї, а й для всіх котловинців. Особливо ті старовинні, які за часів мого дитинства та юності звучали на сільських весіллях. І не тому, що їх виконую я – вони самі по собі є культурним надбанням нашого села і мають бути збережені для майбутніх поколінь».
Інтернет-видання Бессарабії
