У невеликому селі Прямобалка Арцизької громади мешкає жінка, яка власними силами зберігає і повертає до життя забуту сторінку історії. Раїса Василівна Баланюк — справжня берегиня німецької культурної спадщини колишнього села Деневіц. У своєму будинку вона створила унікальний музей побуту бессарабських німців, а також самовіддано доглядає за старовинними німецькими похованнями на місцевому кладовищі. Журналістка інтернет-видання «Махала» завітала до Прямобалки, аби разом із пані Раїсою здійснити мандрівку історичними місцями цього особливого села.
Раїса Василівна Баланюк — мешканка села Прямобалка, яка, попри свій поважний 75-річний вік, активно долучається до громадського життя та займається суспільно корисною діяльністю. Кілька років тому, після смерті батьків свого чоловіка, які мешкали у будинку, зведеному німецькими колоністами ще у 1925 році, вона, за порадою подруги Віри Вітольдівни Мураткової, заснувала музей побуту німців села Деневіц (історична назва Прямобалки).
На той час Віра Вітольдівна вже створила в своєму будинку музейну кімнату, присвячену багатогранній історії німецького періоду в Бессарабії та історії села Деневіц. Вона прагнула, щоб музей Раїси Василівни став змістовним доповненням до її експозиції. Так дві подруги об’єднали свої зусилля, щоб зберегти історичну пам’ять для наступних поколінь.
Однак діяльність Раїси Василівни не обмежується лише створенням і поповненням експозиції власного музею. Вона взяла на себе ще одну важливу місію — догляд за німецькими могилами на місцевому кладовищі.
Під час зустрічі з журналісткою Махали першим місцем, куди запросила її берегиня німецької спадщини, стало саме кладовище.
«Це стара частина нашого кладовища, де поховані німці, які мешкали тут у період з 1834 по 1940 роки. З цим місцем пов’язана трагічна історія. Як і в багатьох інших населених пунктах Бессарабії, після Другої світової війни в селі була встановлена радянська влада. Тоді з більшості німецьких могил зняли надгробки і хаотично скинули їх під огорожу кладовища», — з болем розповідає Раїса Василівна про злочинні дії радянського режиму щодо поховань засновників села.
Вона також розповіла, що ще донедавна на стару німецьку частину кладовища майже ніхто не звертав уваги. Лише останніми роками ситуація почала змінюватися — здебільшого завдяки її власній ініціативі. Нинішня староста села Прямобалка, розуміючи важливість збереження історичної спадщини, відгукнулася на прохання Раїси Василівни й погодилася періодично організовувати скошування трави на цій території, аби підтримувати кладовище в належному стані.
Та й сама пані Раїса не залишає цей простір без уваги: односельці часто бачать, як вона, усамітнено, прибирає територію, бореться з бур’янами, виносить сміття, а біля кожної вцілілої могили — тієї, яку не знищила радянська влада, — висаджує квіти.
«У 2021 році за спонсорством Едуарда Хельмута Шлауха — власника консалтингової компанії в Німеччині, батьки якого народилися в Бессарабії — на кладовищі було встановлено пам’ятник на честь засновників села Деневіц. Бессарабія займала особливе місце в його серці, адже саме тут, у Деневіці, у 1905 році народився його батько Едуард Шлаух, а мати, Ельфріда, уроджена Бельдер, — у 1906 році в селі Березине», – розповідає Раїса Баланюк.
Сам Едуард народився вже після переселення його батьків до Західної Пруссії в 1941 році, а після Другої світової війни родина оселилася в місті Есслінген-на-Неккарі, де Едуард і прожив усе життя. У 2021 році він помер від тяжкої хвороби, але до останнього залишався щирим другом жителів Прямобалки. У зв’язку з цим на відкриття пам’ятника приїхала делегація з Німеччини, яку очолив Віктор Фріц.
Пан Едуард неодноразово організовував поїздки для уродженців та нащадків бессарабських німців до України, а також був членом опікунської ради Бессарабського німецького фонду.
Після відвідин кладовища Раїса Василівна Баланюк веде нас до місця, в яке вкладає не лише сили, а й душу — будинку-музею, що зберігає історичну пам’ять села Деневіц. Вже на подвір’ї вражають масштаби простору, архітектурна гармонія і тиша, що дихає старовиною.
Цей дім, зведений німецькими колоністами 100 років тому, зберігся майже в автентичному вигляді. Міцні дерев’яні двері, високі вікна, масивна підлога — усе свідчить про надійність будівництва та господарський підхід німецьких майстрів. Будинок поділений умовно на три частини й має велику кількість кімнат. Стіни сягають близько п’яти метрів заввишки, а під стелею збереглися класичні карнизи та декоративна ліпнина — рідкісний елемент сільської архітектури.
У першу та другу частини будинку ведуть окремі сходи. Один із входів, найімовірніше, був центральним — це підкреслюють вишукані ковані перила, що збереглися донині. Справжньою окрасою є і сама споруда: стіни вкриті оригінальною німецькою штукатуркою, яка й досі тримається на багатьох ділянках. У місцях, де вона відпала, відкривається масивне каміння, з якого збудовано дім. Це місцевий матеріал, добутий колоністами в каменоломні, що діяла неподалік.
В першій ідеально збереженій частині будинку сьогодні діє музей. Його експозиція включає як оригінальні речі німецьких власників (дитяче коване ліжко, шафи, стільці, посуд), знайдені на горищі, так і предмети, що належали українській родині, яка оселилася тут після 1940 року.
«Я хотіла, щоб кожен, хто сюди зайде, міг побачити й відчути, як жили люди тоді — бо це наша історія», — ділиться пані Раїса.
Окремий куточок присвячений історії родини, що збудувала цей дім. Тут зібрані особисті речі перших власників будинку, архівні фото та унікальний портрет господаря, створений за ініціативою екскурсоводки Арцизького історико-краєзнавчого музею Надії Кочурової. На її прохання портрет був написаний фотографинею з німецьким корінням з міста Арциз – Неллі Челак.
Справжньою окрасою музею є дві фрески, створені художником Кугелем з села Теплиця. Хоч одна з них з часом і зазнала пошкоджень, але інша, на якій зображено матір, що вкладає немовля спати, збереглася в майже бездоганному стані.
Горище, до якого ведуть дві оригінальні дерев’яні драбини з металевими поручнями, теж має свою історію. На горищі будинку досі збереглася німецька коптильня, а сліди кіптяви на стінах залишаються безмовним свідком минулих часів.
«Коли я вперше піднялася на горище й побачила ту коптильню, мені здалося ніби тут все завмерло у часі. Тоді я й зрозуміла, що це не просто дім, а жива історія», — розповідає господиня.
Будинок має два підвали. Один, менший, розташований на подвір’ї, другий — просторий, у центральній частині оселі. Обидва арочної форми та викладені кам’яними блоками.
Найбільш зруйнованою є третя частина будинку: дах осів, а рослинність почала пробиватися крізь стіни. Та попри все, пані Раїса не втрачає надії на те, що життя цього будинку ще продовжиться. Нині вона власноруч ремонтує головну залу, аби згодом розмістити там велику колекцію картин.
«Мене особливо вражає підтримка односельців. Вони теж охоче долучаються до збереження пам’яті і приносять старовинні речі та діляться родинними історіями. Так, нещодавно місцева жителька подарувала музею столітню в’язану скатертину — реліквію, створену руками її прабабусі», – ділиться пані Раїсаі.
Однією з ключових сторінок історії будинку, в якому нині розташований музей, є історія його перших власників — родини Гааг.
Господар оселі, Ґотліб Гааг (Gottlieb Haag, 1876–1945), народився в родині Девіда та Анни Гааг, уродженої Шульц. Його мати походила з заможної родини землевласників та була рідною сестрою відомих магнатів Ґотліба та Ґотфріда Шульців. Саме від них Ґотліб успадкував не лише ім’я, а й підприємницький хист. В історичних джерелах він фігурує як досить заможна й впливова особа, що активно займалася господарством і, ймовірно, мала частку в місцевих кооперативах.
У 1901 році він одружився з Катаріною Веттер, однак подружжя не мало власних дітей. Символічний «перший дитячий сміх» пролунав у домі лише в 1938 році, коли до Деневіцу приїхала племінниця Ґотліба — Ельзе Квашнік (у дівоцтві Гааг), громадянка Канади, разом із немовлям. Її приїзд був пов’язаний із питанням спадщини. Всі витрати на подорож з іншого континенту покрив сам Ґотліб. Проте через нову політичну ситуацію та втручання румунської влади, Ельзе змушена була залишити село вже в квітні 1939 року.
У 1940-х роках трагедія родини досягла апогею: під час вимушеного переселення до Німеччини Ґотліб і Катаріна втратили все своє майно. Життя обох обірвалося вже після війни — у 1945 році в Мекленбурзі-Передній Померанії.
Завдяки нащадкам Ельзе Квашнік, які підтримують зв’язок з Прямобалкою, сьогодні в музеї можна побачити унікальні світлини, зроблені на подвір’ї будинку, що нині розташований на вулиці Покровській.
«Коли я вперше побачила фотографії, що були зроблені ще до війни, на нашому подвір’ї, — не могла повірити, що стіни цього будинку бачили стільки життя. Це була сильна, заможна родина. Їх вигнали, забрали все. Але їх дух залишився тут», — розповідає Раїса Баланюк.
Нове життя старий дім отримав у середині ХХ століття завдяки українським родинам, які переселилися сюди після війни. Серед них — родина Гураль, яка прибула з Вінниччини, та родина Баланюк, представницею якої й є нинішня господиня Раїса Василівна, яка взялася за відтворення та документування його минулого.
«Я відчуваю, що маю обов’язок перед усіма, хто тут жив. Перед тими, кого переселили, і тими, хто прийшов після. Ми всі — частина цієї історії. В цьому будинку як у машині часу, адже тут кожна річ говорить про далеке минуле», — каже на останок пані Раїса.
Дякуємо за надання додаткового матеріалу екскурсоводу Арцизького історико-краєзнавчого музею Надії Кочуровій
Інтернет-видання Бессарабії
