Марія Сухарська із селища Сарата на півдні Одещини у кожній справі якщо не ініціаторка, то найактивніша учасниця: чи то гра на бандурі на черговому концерті, чи спільне прибирання занедбаного пустиря, чи небачене досі у місті шоу “живих скульптур”, чи створення відеокліпу разом з учнями місцевого ліцею.  Журналістка видання «Махала» поспілкувалася з Марією, вона розповіла про життя,  свої погляди, плани та бачення майбутнього.

Маріє, розкажіть коротко про себе.

О, як на співбесіді! (посміхається). Мені 23 роки. Народилася та виросла в Сараті. Після школи закінчила Одеський театрально-художній фаховий коледж, за фахом режисерка масових заходів, а точніше – керівниця аматорського колективу і організаторка свят просто неба. Після закінчення коледжу, так склалися обставини, два роки жила за кордоном. Але повернулася додому, до України.

Чому повернулись?

Хочу жити в Україні. Для повернення було багато причин, але головне – я відчула, що хочу жити вдома. Знаю, що тут у мене є можливості для розвитку, є підтримка, фундамент, на який я можу спертися і щось почати робити.

Ця основа, мабуть, передусім – ваша сім’я?

Так, це моя сім’я. А ще – музична школа, в якій я навчалась, будинок культури, з яким тісно пов’язана, і ще багато чого. Ще у 17 років у мене був чіткий план, я точно знала, куди вступатиму та якої спеціальності навчатимусь. Я вступила, і вже тоді усім впевнено говорила, що після закінчення обов’язково повернуся додому, до Сарати, бо тут зможу себе знайти та почати набиратися досвіду.       

Ви така цілеспрямована, творча, креативна. Це від батьків?

Думаю, що так. Вони обидва творчі, музичні, креативні, кожен у своїй царині (ред.мама Валентина Іванівна – викладачка по класу бандури у школі мистецтв, тато Анатолій Броніславович багато років очолює відділ культури, раніше району, зараз – громади). Вони дуже багато вклали в мене. Я брала участь скрізь і у всьому – навчалася грі на бандурі, вокалу, хореографії, виступала, брала участь у виставах театрального класу. Десь потрібна була ведуча, десь ми готували виступ агітбригади. Мені завжди не вистачало часу. І все це мені було цікаво. І це теж був досвід.

 А за фахом ви встигли попрацювати?

Ні. Навчатися у коледжі було дуже важко морально, і я “вигоріла”. Мабуть, тому темою моєї дипломної роботи   було професійне вигорання. Я подала її у формі драматичного стендапу – просто чотири актори, чотири стільці і монологи. Викладачі та й одногрупники були здивовані. А я отримала чи не найвищий бал.

 У Сараті пам’ятають, як завзято молодь прибирала пустиря, а по суті – смітник у центрі селища. І чим усе скінчилося?

Я максималістка, та ще й занадто емоційна людина, все сприймаю близько до серця. З цим пустирем було так. До Сарати приїхали волонтери з Києва та висловили бажання зробити щось корисне для наших мешканців, залучивши молодь, підлітків. Пройшлися селищем і побачили цю територію за будинком побуту: ” Класно, те, що треба! Тут можна зробити молодіжний майданчик”. Так і почалося. За лічені години зібрали всіх, кого знайшли, хоча було літо, канікули. Волонтери нас запалили. Ми вже подумки гуляли, сиділи у цьому парку.

Ми добре попрацювали на тій території, зарослій чагарниками, засміченій усім, чим тільки можна і не можна. І вже ввечері зустрілися на тому майданчику. Прикрасили його гірляндами, поставили проєктор. Казали промови, дивилися якесь кіно. Ми відчували, як це класно, були впевнені, що це – початок чогось важливого, що зараз всі підключаться і ми всі зробимо Сарату іншою. Ми були сповнені ентузіазму. Селищна влада того часу перед киянами пообіцяла підтримати нас у цьому проєкті. Ми зробили все, що могли. Але далі це нікуди не пішло. Це було велике розчарування.

Зараз я проходжу повз це місце і згадую, скільки тут було вкладено сил, старань, ентузіазму та очікувань. На жаль, сьогодні тут так, як було первісно.

А театр живих скульптур?

Це була моя робота на той час. І я була дуже рада, що за допомогою тата вдалося привезти шоу до Сарати і людям сподобалось.

Що ви вважаєте своїми особистими здобутками?

Мабуть, те, що я повернулася додому, до свого шляху. Дуже рада, що не піддалася сумнівам. Я вдома, знову маю мрії, амбіції, знову у творчості, знову можу щось робити. Так, ось це – моє головне досягнення. А щодо роботи – це те, що я відкрила для себе роботу з дітьми.

З початку цього навчального року ви працювали у Саратському ліцеї педагогом-організатором. Робота з дітьми – це ваше?

Це моє. Я люблю роботу з дітьми, думаю, що маю до них підхід. Але я  не педагог, не маю педагогічних інструментів для роботи. Я можу їх чомусь навчити, щось розповісти, захопити їх увагу, але це не педагогічні методи. Скоріше я працювала на ентузіазмі та інтуіції. Ми спілкувалися майже на рівних.

Але я пам’ятаю очі дітей після занять із вами. Вони блищать. А ще ви навчили їх щиро обійматися.

Так, і в деяких класах це стало звичкою при вітанні та прощаванні.

Скажіть, на вашу думку, чи дійсно сучасні діти відсторонені, заховані у собі, бо живуть у своїх телефонах, байдужі до всього навколо?

Звісно, ні. Просто вони інші, відрізняються від тих, хто навчався навіть рік, два, три тому. Вони допитливі, але треба постійно шукати нові, вже більш сучасні форми роботи з ними. Вони відкриті, але до кожного потрібен свій підхід. Їх не так важко зацікавити чимось корисним, але змусити запам’ятати вже важче. Особливість цього часу – коротке, кліпове мислення. Так, вони живуть у телефонах. Вони часто бувають невдячні. Але це таке ж позитивне покоління, як і інші.

Вони пишаються тим, що вони українці?

З початком війни я створила навколо себе певний проукраїнський простір, таку собі українізовану бульбашку, у якій російського немає нічого. Я не вживаю російський контент – музику, відео, кіно тощо. Прошу друзів мені нічого такого не надсилати. І коли я потрапила до школи, моя реальність, моя “бульбашка” почала лопатися. Діти слухають російський контент, знаю, що вони розмовляють російською. Але вони люблять Україну, ненавидять росію, розуміють, що війна – страшне зло. Я ніколи не нав’язувала їм своєї позиції, але відмовлялася спілкуватися, переписуватися в мережах, заперечувала все, що подається російською. І діти це побачили, засвоїли, запам’ятали та, сподіваюсь, що хтось візьме за приклад.

Для вашої родини війна – це не тільки спільне горе, а й особистий біль та тривога, знаю, щоваш старший брат боронить Україну.

Це нас спіткало ще 2014 року, для мене це болюча тема. Олександр – професійний військовий, кінолог. Коли почалася війна, я осягнула, що це – обов’язок мого брата, така у нього робота. І хоча за цей час я мабуть стала загартованою – вже відплакала, все одно дуже переживаю і дуже радію, коли Саша приїжджає у відпустку і ми можемо побачитися. Адже ми з ним ще й схожі характерами.

Ви особисто, ваше коло, ваше покоління  – друзі, товариші, знайомі вашого віку –  чого хочете у житті? Як бачите майбутнє?

По-перше, я, звісно, хочу, щоб були повернуті всі українські території. Хочу, щоб росії не існувало. Хочу справедливості і щоб війна закінчилася нарешті. Є жага справедливості. І зараз, коли ми вкрай виснажені війною, найбільше хочеться, щоб усі, від кого залежить мир, нарешті дійшли розуміння, що так не можна, не має бути такого, що відбувається, бо зараз  XXI  сторіччя. Не має бути такої несправедливості, підступності, брехні! Сьогодні ми чуємо про мирні перемовини, а завтра йде масований обстріл Одеси, Сум, Києва з загибеллю та стражданнями людей. Дуже хочеться миру, тому треба донатити, допомагати нашому війську.

 Щодо власного життя –  я тільки на початку, і думаю, що зробила правильний вибір, йду у правильному напрямку. Я не знаю, ким стану, але мені хочеться завжди залишатися собою.

Але ж у нас в країні є й великі внутрішні проблеми.

Дуже прикро, просто обурює те, що замість того, щоб творити щось корисне, рухати суспільство вперед, ми маємо вирішувати проблеми, які попередники накопичували 30 років! Зараз Україна мала б бути демократичною, розвинутою, сучасною, міцною. І тоді ніхто не наважився б на нас напасти.

Стан нашого суспільства я відчуваю часом за висловлюваннями моїх однолітків, знайомих та навіть моїх учнів. Одні впевнені, що усе вирішують тільки гроші та зв’язки. Інші навіть не намагаються вголос висловити свої бажання, не кажучи про те, щоб принципово наполягати на своєму, бо впевнені: “це – система, мене ніхто не почує, не зрозуміє, нічого не вийде”. Мене це вкрай обурює,  бо треба хоча б спробувати щось змінити. Висловити свою думку, аргументувати і, можливо, щось зміниться.

Що треба, щоб з Сарати не їхала молодь, а якщо поїхала – щоб поверталася?

Розвивати Сарату. Не запускати те, що ще лишилося, а розвивати. Треба більше місць для розваг, місць, де молодь може просто посидіти і поспілкуватися. Щоб було, де порухатись, послухати музику, потанцювати. Бо всі у нас виходять ввечері і гуляють по колу: “Дуплет”, будинок культури, “Економ”, площа та знову “Дуплет”. Для молоді немає взагалі нічого.

***

Стало відомо, що цими днями Марія Сухарська поїхала з селища Сарата до Києва. Її запросили на роботу до Благодійної організації, яка зветься підтримуючим простором для підлітків “Місце сили”. Про організацію дівчина розповідає із захватом: сюди може прийти будь-який підліток або діти дещо молодшого чи старшого віку, нікого не вигонять. Але для дорослих вхід заборонено. Тут проводять лекції, тренінги, арт-терапію, тілесно орієнтовну терапію, терапевтичні розмови, курси, і все це – безкоштовно. Тут можна висловити свою думку, розказати про почуття та знайти однодумців.

«Як хотілося б, щоб щось таке було й у Сараті», – каже Марія.

Фото надані Марією Сухарською.