26 січня 2019 року відбулися доленосні для Свято-Покровського храму селища Сарата, його настоятеля протоієрея Владислава Шімана, парафіян храму, та, мабуть, й усіх мешканців району збори вірян. У той день майже одноголосно до 300 учасників зборів прийняли рішення про перехід до Православної церкви України. І це був чи не найперший такий факт у Бессарабії, та й в усій Україні…
Треба визнати, що більшість парафіян, роблячи такий серйозний вибір у житті, пішли за особистістю настоятеля. За більше, ніж 20 років свого служіння у Сараті та окрузі, він став авторитетною, впливовою, вагомою особою як у духовній, так і в суспільній царині. Люди довіряють отцю Владиславу, поважають і прислухаються до його думки, цінують його моральні та душевні якості, принциповість в питаннях віри та загальнолюдських цінностей. Мабуть, ця принциповість та чесний погляд на роль церкви у сучасному житті й стали причиною невдоволення священником з боку “вищестоящих” церковних чинів ще задовго до початку російської агресії в Україні. Занадто різкими були протиріччя між тим, що декларувалося УПЦ (МП) та тим, що втілювалося у реальному житті… Мабуть, не помилюсь у ствердженні, що ці чотири роки були для отця Владислава періодом великої боротьби за істину, за уми і серця парафіян, а також саме за храм, який він відбудовував та який досі доводиться відстоювати у нескінченних судових тяганинах.
– Скажіть, батюшко, що в ці чотири роки було для вас найважчим?
-У ситуації, що склалася, найважчим був той суцільний обман, яким була просякнута інформація навколо мене. Коли деякі мешканці Сарати, священники запевняли, що з мене зняли сан. Коли мене звинувачували в тому, що я перейшов у католицизм, греко-католицизм, чи то у баптисти та навіть у мусульманство… Насправді це смішно, але для мене було найважчим сприйняття того, що зараз, у 21-му столітті, люди не вміють та не хочуть аналізувати те, що відбувається. Ми живемо в одній країні, то яке в неї майбутнє, якщо люди не хочуть розібратися у таких речах, вважаючи себе православними християнами? У більш високих, складних, масштабних питаннях вони взагалі не будуть спроможні розібратися. Тому це дуже хороший ґрунт для маніпуляцій.
Тяжко було сприймати й агресивне “християнство” деяких вірян. Всі добре знають, що вчення Ісуса Христа закликає перш за все до любові та толерантності. А мене проклинали, на чому світ стоїть, стверджуючи, що я зрадив віру… Хоча незрозуміло, чому перейти з однієї юрисдикції до іншої – це означає зрадити віру. Хотів би нагадати, що до 1945 року тут, у Бессарабії, кожний храм підпорядковувався румунському патріархату. І коли всіх їх, гамузом, перевели до російської православної церкви, ніхто не говорив, що вони – зрадники…
Багато з того, що прийшлося пережити за ці чотири роки – звичайні маніпуляції. А загалом – все нормально…
– З якими проблемами ви стикаєтесь сьогодні?
– Якщо це питання до мене як священника та настоятеля Свято-Покровського храму селища Сарата, то сьогодні у нас є декілька судових позовів. Ми судимося з обладміністрацією про бездіяльність. У нас є ще позови, але вони поки що “стоять”, тому що на них були подані відклики – є нюанси. Деякі позови в стадії розгляду, хоча більшість з них закрито. У цивільному господарському суді судиться із нами за приміщення храму мешканець Сарати Каланжов (майор Збройних сил України). Справа поки що лежить у суді.
У 2021 році ми планували та започаткували підготовку до капітального ремонту будівлі храму, якого він потребує як зсередини, так і зовні. Але найважливіші проблеми – ті, що пов’язані з війною і наближенням нашої Перемоги – їх вирішенням просякнута вся наша діяльність. Допомагати армії, допомагати людям і, звичайно, нести повсякденну пастирську службу – ось моя сьогоднішня задача.
– Як складаються відносини з служителями церков МП, з якими ви раніше активно спілкувалися, у тому числі як благочинний Саратського округу?
– Питання цікаве, його не можна трактувати однозначно. Є священники, які щиро співчувають та навіть симпатизують мені. Від Одеської єпархії по відношенню до мене йшов повний ігнор, більше того – войовничий, агресивний ігнор із поливанням брудом з усіх засобів, до яких вони мали доступ. Але принаймні двом священникам було дозволено спілкуватися зі мною, аби контролювати процеси. Один з них виїхав з нашого благочинія і припинив спілкування. На моє питання, чому, відповів: “Мені не дозволяють, в мене будуть проблеми!” Все це виглядає дико і примітивно.
Був навіть анекдотичний випадок, коли несподівано зустрінутий мною в магазині священник руської церкви (до речі, якому я колись допоміг отримати чергову нагороду), став стрибати через мішки, аби тільки оминути мене.
Метою цього методу повного ігнору був психологічний тиск, аби я зламався, допустив якісь промахи, просив вибачення. Але я не маю за що. Тому спілкування майже немає, принаймні дуже обмежене. І мені це навіть імпонує – чистіше повітря навколо…
– Чим сьогодні живе Саратський Свято-Покровський храм?
– Ви знаєте, що нещодавно ми провели великий православний ярмарок. Можу вже сказати, що крім 124 тисяч гривень, що були зібрані того дня, додалося ще 27 тисяч, тобто ми дали армії понад 150 тисяч. Перед тим були святкові, Великодні дні, до храму приходило багато людей. Тобто церква живе повсякденним життям, як воно має бути.
Звісно, хотілося б, щоб ми були більше інтегрованими у суспільне життя. Хотілося б втілити більше започаткувань, – наприклад, як той табір відпочинку для дітей, який у нас функціонував. Але у нас війна, багато загальних проблем, ми багато у чому обмежені. Тому головне сьогодні – закінчення війни. Після Перемоги одним з першочергових постане питання ремонту храму, бо потреба у цьому дуже назріла. Все інше – робочі, життєві моменти, які виникають та вирішуються повсякденно.
– Скільки зараз у храм ходить парафіян? Чи збільшилась їх кількість з початком повномасштабного вторгнення?
– Не буду лукавити – частина людей відійшла, бо залишилася у московській церкві, де є свій священник. Але у нас дійсно парафіян стало більше – приходять люди з інших сіл, інших районів. Приходять за своїми принципами і переконаннями. Ось 6 травня приїхали мешканці Білгорода-Дністровського, щоб охрестити дитину. Перед тим приїхали люди з Татарбунар, щоб обвінчатися. Тобто люди вже мають позицію, йдуть саме в Українську церкву. Що стосується Сарати, то частина людей приєдналася до нас, частина (незначна) відійшла. Але ще треба враховувати те, що багато виїхали за кордон, населення селища зменшилося. Тим не менш, Пасхальне Богослужіння було дуже численним, а це є показник…
– Роз’ясніть якомога простіше тим, хто далекий від церковного життя, в чому саме полягає відмінність позицій УПЦ і ПЦУ?
– Є відмінність у багатьох принципових речах. Наприклад, у відношенні до України. Позиція Православної Церкви України – дуже проукраїнська. А УПЦ називає свою позицію “миролюбивой”… Все інше – календар той самий, мова Богослужіння – вільна (мене ніхто не примушує проводити служби суто українською)… Поступово ми переходимо на українську (це складно, наприклад, для церковного хора), але робимо це не примусово. Без змін виконуються таїнства тощо. Наших вірян лякали, що ПЦУ заборонять ікони, дехто навіть прийшов до храму та забрав подарований образ…
Церковне життя залишилось таким, як і було. Але погодьтеся, ПЦУ більш вільна. Чи можливим було в Україні встановити на подвір’ї храму національний прапор? А в Росії вони є. Тобто в Росії можна, а в Україні – зась! Це – позиція подвійних стандартів. І так – відносно кожної окремої теми. Наприклад, такої важливої, як позиція по відношенню до держави, або до війни, або до Росії як агресора. Ви знаєте, ПЦУ вже у перший день війни визнала Росію агресором, а руська церква в Україні досі не дала офіційного визначення.
– Чи не заважає вам у духовнім служінні діяльність депутата Саратської селищної ради?
– Ніяким чином не заважає, навіть навпаки. Коли я йшов у депутати, добре розумів, що до складу ради висуваються люди з негативним відношенням до української церкви. Тому попросив підтримки та навіть благословення від своїх виборців і виграв. Ставши депутатом, я узнав багато проблем і Сарати взагалі, і окремих людей. Вже у 2021 році вдалося організувати матеріальну допомогу 37-м людям, у надважкому 2022 – 68-м. Не бувши депутатом, я б не мав таких можливостей.
Ви знаєте й про отриману громадою субвенцію у 3 мільйона гривень, яку було витрачено на потреби школи, дитячого садка, придбання потужного дизель-генератора із блоком управління. Я пишаюся тим, що цього вдалося досягти своєю особистою участю. Вже не буду говорити про продуктові набори, які ми роздавали нужденним до війни і надаємо під час війни, іншу гуманітарну допомогу, і здійснювати цю роботу допомагає саме статус депутата. Хочу наголосити, що місія священника – допомагати і духовно, і тілесно. Тому депутатська діяльність доповнює моє служіння як священника. Крім того, вона не займає настільки багато часу, адже сесії селищної ради відбуваються у середньому раз у квартал…
Інша справа, що люди, яких призвано представляти інтереси громади, не усвідомлюють процеси, які відбуваються у суспільстві. Чесно вам скажу, депутати дуже відстають ментально від суспільства. У багатьох з них на календарі ще 23 лютого 2022 року….Вони не розуміють, що йде війна, і до багатьох речей треба ставитись зовсім по-іншому. Я намагаюсь це пояснювати – десь виходить, десь ні…
Можливо, як священник, я маю займатися іншими справами. Але ж, згадаймо, багато священників були суспільними діячами. Депутатом Верховної Ради свого часу був митрополит Агафангел, був він й депутатом Одеської обласної ради, як і його друг вікарний єпископ Олексій. Декілька скликань обиралася в Одеську міську раду матушка Серафіма… Це нікому не заважало нести духовну місію. Це заважає не мені. Те, що я роблю, заважає деяким людям очорняти мене. Вважаю, що депутатство мені, навпаки, допомогло побачити багато проблем. І якщо мені не вдається їх вирішити, то змінити щось у цьому напрямку я намагаюсь.
– Зараз можна почути таке: війна закінчиться, але після війни може прийти страшніший період. Коли повернуться з війни захисники і побачать, що всі внутрішні проблеми залишились. Що корупція не здолана, бо як крали, так і крадуть, як брали хабарі, так і беруть… А ще чула від одного політичного діяча таку думку, що в України після війни є тільки рік, щоб справитися зі своїми вадами, інакше вона піде слідом за Росією…
– Ми маємо сподівання, що повернуться з війни хлопці і наведуть порядок. Насправді вони повернуться змучені, поранені душею й тілом. Через деякий час вони оговтаються, як і суспільство. Деякі з них почнуть активно діяти. Чи не розчаруємо ми їх? Мабуть, розчаруємо. Крайня сесія селищної ради показала, що ми вперто топчемося на місці та “співаємо совєцьку пісню”. Не спромоглися навіть прийняти рішення про звернення депутатів Саратської селищної ради до Президента, Верховної Ради, Кабінету міністрів, Ради національної безпеки та оборони України щодо заборони діяльності російської православної церкви на території України. Дев’ять депутатів проголосували «за», чотири – «проти», дев’ять утрималися…
Але я маю сподівання, що керівництво країни за цей час знайде якісь “ліки”. Так, нам дано не так багато часу – перш за все на подолання корупції, самої нашої великої біди. Тому ми й повинні залучати молодь – тому що політики старої формації так і користуються певними правилами, започаткованими набагато раніше, і вони не хочуть віддавати владу. Сила молоді в тому, щоб вона їх замінила. Але вона поки що не готова. Тому ми маємо виховувати громадянське суспільство вже сьогодні.
Я, на жаль, не бачу зараз людей, які хотіли б вирішувати ці проблеми. Люди побудовані так, що прагнуть передусім вирішувати свої особисті проблеми, не розуміючи, що невирішення проблем соціальних призведе до накопичення ще більших особистих проблем… Я все-таки маю сподівання, що центральною владою будуть прийняті більш радикальні дії до голів обласних адміністрацій, після того будуть змінені багато районних голів і механізм запрацює…
– Доволі часто можна почути висловлювання, що населення Бессарабії – “сепаратистське”. Якої ви думки про це?
– Ні, не згоден, я б так не говорив. Всі ми – мешканці єдиної України. Ми маємо невеличкі відмінності та особливості – географічні, ментальні. Звичайно, ми живемо у місцевості, де налічується багато націй і народностей, і вона була більше під впливом пропаганди. Ми бачимо, яка сильна і впливова російська пропаганда, вона акцентується на окремих точках.
Люди мали недостатньо правдивої інформації, але зараз її більше, і ми спостерігаємо зміни у ментальності та світосприйнятті. Особливо це помітно на прикладі молоді. Люди Бессарабії – дуже добрі, дуже щирі, дуже хлібосольні. Вони поступово починають розуміти, що їхнє майбутнє, майбутнє їх дітей – у єдиній незалежній мирній Україні. Як і всім українцям, я хочу побажати мешканцям півдня Одеської області, бессарабцям, перш за все Перемоги.
Перемога дасть нам можливість гідно планувати своє життя. Тому що ми сьогодні живемо дуже коротким проміжком часу, і то об’єктивна ситуація. А коли закінчиться війна, багато з нас будуть задіяні, по перше, у фізичній відбудові країни. Інша ж частина буде задіяна у перебудові ментальності країни. Тому що одне без одного не може відбутися. І саме до цього треба долучатися, особливо молодому поколінню. Тому що молодь, на жаль, поки не активна, і за цю неактивність суспільство буде платити проблемами. Молоде покоління завжди дуже прогресивне, воно на багато речей дивиться зовсім по-іншому. Тому ми тут, як і у всій Україні, маємо давати йому можливість проявити себе, а воно, своєю чергою, – не чекати, а брати ініціативу у свої руки.
Як священник я хочу побажати людям розуму. Побажати терпіння. Побажати людинолюбства. Бо у нас, на жаль, цього мало. І навіть якщо ви бачите, що, на ваш погляд, хтось помиляється, будьте терпимі і толерантні. Тому що якщо всі ми будемо викидати свої негативні емоції, стійкої конструкції життя нам не створити. Ми маємо приходити з добром і миром.
Коли інтерв’ю вже було готове, стало відомо, що судове провадження у цивільній справі за позовом Каланжова В. В. про визнання недійсним рішення загальних (парафіяльних) зборів релігійної громади Свято-Покровського храму смт Сарата від 26 січня 2019 року закрито.
Інтернет-видання Бессарабії
