Серед численних трагічних сторінок історії Бессарабії — долі тих, хто своїм пером, словом і громадською позицією відстоював правду. Одним із таких був Василь Георгійович Стойчев — журналіст, публіцист і громадський діяч міжвоєнного періоду, який писав під псевдонімом «Васто». Ці відомості стали відомі завдяки розсекреченим архівним документам та матеріалам.
Василь Стойчев народився у 1895 році в селі Чийшія Аккерманського повіту. Освічений, активний і небайдужий, він з юності проявляв інтерес до суспільного життя, а згодом став відомим журналістом Бессарабії. Працював бухгалтером у батьківському комітеті Ізмаїльської жіночої гімназії, водночас публікуючи свої матеріали у низці видань того часу: «Бессарабське слово», «Бессарабська пошта», «Бессарабське життя», які виходили у Кишиневі російською мовою, а також румунською мовою у газеті «Дрептате».
Його публікації часто порушували суспільні теми — життя регіону, життя простих бессарабців, питання культури та ідентичності.
Після окупації червоною армією Бессарабії та встановлення тут радянського режиму 28 червня 1940 року доля журналіста різко змінилася. Нова влада не могла пробачити активну громадянську позицію людини, що публікувалась зокрема й румунською мовою, а значить, за їх логікою, була агентом румунської сигуранци.
8 липня 1940 року Василя Стойчева заарештували співробітники НКВС. Спершу він працював у місцевій тютюновій компанії, проте невдовзі опинився у в’язниці. У березні 1941 року його етапували до Києва для подальшого слідства.
Зі збережених матеріалів справи відомо, що під час допитів до журналіста застосовували фізичні та моральні тортури — його неодноразово виводили “на розстріл”, імітуючи страту. За свідченнями Стойчева, серед тих, хто проводив допити, був навіть чоловік, який представився генеральним прокурором УРСР.
Після початку німецько-радянської війни, під час евакуації червоної армії з території Бессарабії, більшість бессарабців, заарештованих НКВС, без суду та слідства вивезли до Сибіру. У медичних довідках, виданих перед етапуванням, значилося лише коротке: «до фізичної праці придатний».
За подальшими історичними свідченнями, можна сказати, що тим, кого тоді вивезли, пощастило вижити, адже під час відступу радянських військ багатьох арештованих розстріляли в СІЗО Києва, так само, як і в Одесі.
Василя Стойчева відправили до Томської області, де вже через рік був заочно засуджений до восьми років виправно-трудових таборів. Йому інкримінували «контрреволюційну діяльність у румунській період», а також — нібито участь у боротьбі з більшовиками ще з часів царської Росії, «як есер у 1913–1917 роках».
Після відбуття повного терміну покарання журналіст провів ще багато років у сибірському засланні.
Лише у 1960 році, через 20 років ув’язнення, коли Василю Георгійовичу виповнилося 65 років, його справа була переглянута. Хворий, виснажений роками таборів і заслання, він повернувся до рідного Ізмаїла, мріючи виїхати до Румунії, де жили його діти.
Чи зміг він дістатися до них, чи отримав документ про реабілітацію — невідомо. Архівна справа на жаль, не містить відповіді.
У матеріалах слідства збереглися надзвичайно цінні відомості не лише про самого журналіста, а й про життя Бессарабії у 1917–1940 роках: про спротив місцевих жителів більшовицькій навалі, про погроми господарств і про те, як бессарабці просили допомоги у румунської армії, намагаючись відновити порядок.
Серед документів згадуються також інші постаті регіону — префекти Домусчі та активні бессарабські діячі з Ізмаїла, Кагула, Болграда, Кубея.Як і більшість репресованих земляків, Василь Георгійович зазначав, що був засуджений незаконно, адже не зраджував «батьківщині СРСР» і не порушував її законів, бо не був радянським громадянином ні у 1917 році, ні в усі наступні роки аж до арешту 8 липня 1940-го.
Так, доля Василя Стойчева — це лише одна історія з тисяч, що показує: тоталітарна машина не знала меж у своїй жорстокості, безжально ламаючи та нищачи всіх невинних людей, але не маючи змоги знищити пам’ять про них. Вона нагадує, наскільки важливо сьогодні берегти правду про ті події — аби імена невинно засуджених не розчинилися у тиші.
Інтернет-видання Бессарабії
