Уродженка міста Болград Надія Коваленко була краєзнавицею, поетесою, письменницею, невтомною дослідницею минулого, вона надихала й навчала власним прикладом. У книзі «Майка» вона розповіла про Болград радянського періоду минулого століття. Її спогадами «Махала» ділиться зі своїми читачами.
Надія Михайлівна народилася й виросла в місті Болград. Закінчивши школу, поїхала до Києва на навчання. Життя заносило її на північ срср, до Києва, в Чорнобильську зону після трагедії 1986 року. Але після всіх випробувань вона повернулася до рідного міста.
Усе життя Надія Коваленко присвятила збереженню історичної пам’яті. Як відповідальний секретар районної комісії зі збору даних до «Книги пам’яті України», яка вийшла у 3 томах, вона встановила імена 231 воїна, загиблого в Болградському таборі для військовополонених.
Померла Надія Михайлівна від тяжкої форми пневмонії. Після смерті частину її бібліотеки передали до міської бібліотеки Болграда.
Особливе місце в її творчості займає повість «Майка», опублікована в 2008 році. Це історія про дівчинку, забуту батьками, для якої єдиним другом і захисником став пес. Повість висвітлює тему дитячої самотності й любові, що здатна рятувати.
Пропонуємо уривки з книги Надії Коваленко «Майка», де вона згадує Болград
У парку лунала музика. Гойдалки й карусель з човнами, літачками й кониками чекали на Майку. А ще там був танцювальний майданчик…
У будні людей було мало, і Майка почувалася щасливою, але на вихідні парк заповнювався натовпом, і вона, як загнаний звір, ховалась у кущах, обережно спостерігаючи за дорослими й дітьми. Вони розстеляли ковдри й рушники, викладали з сумок помідори, хліб і багато смачненького, про що Майка могла лише мріяти.
Закинувши раків далеко у воду, дітвора неохоче вийшла на берег. Додому вирішили йти через парк, щоб вийти до автобусної зупинки. Пройшовши повз літній ресторанчик, танцювальний майданчик і театр, усі зупинилися біля джерела. Вода в ньому була дуже смачна. Клумби й квітники навколо пахли й тішили око своєю красою. Яких тільки квітів тут не було! Трохи відпочивши, усі почали підніматися сходами до будинку Малєвінського… Будинок Малєвінського нагадав Майці казковий палац, у якому жили чарівні персонажі.
У той час у підвальному приміщенні знаходився буфет, на першому поверсі — бібліотека, на другому — більярдна, але сам будинок, його архітектура, гвинтові сходи нагадували казку.
Школа була старовинна — колись чоловіча гімназія, а вже за радянських часів стала звичайною школою з добре збереженою актовою залою, спортивною залою, оранжереєю та затишним будиночком на початку шкільного двору, де жила директорка. Школа була величезною, двоповерховою будівлею, зведеною у формі літери П. Блукаючи по школі, Майка зазирала до класів і кабінетів. А кабінети були просто розкішні — з експонатами й наочними посібниками. Чого там тільки не було! Вона могла годинами перебувати у кабінетах ботаніки, зоології й анатомії. Страху Майка не відчувала. Їй було лише дуже шкода всіх тих жабок, змійок і звіряток. Скелет взагалі не справив на неї особливого враження, лише здивування: навіщо він тут? Вона вже бачила таке в ярах — вода часом вимивала їх назовні.
Поблукавши трохи містом, вона дійшла до базару. Пройшовшись напівпорожніми торговими рядами, вона пішла до виходу, що вів до Свято-Миколаївської церкви.
Церква була маленька, дуже затишна й якась домашня. Майка не дуже часто навідувалась туди — лише тоді, коли була голодна й мокра. У церкві тривала служба, на столі були пожертви від парафіян: у тарілочках лежала кутя, печиво й цукерки. Трохи поївши, вона підійшла до голландської печі.
Примостившись на маленькому стільчику й притулившись змерзлим тільцем до печі, під монотонний голос батюшки Майка заснула. Прокинулась вона, коли на вулиці вже починало сутеніти.
Увечері, у вихідні, люди наряджались і виходили на бульвар. Вони прогулювались родинами й компаніями від собору до базару і назад.
Це був свого роду ритуал, під час якого за неписаними правилами оцінювали мало не кожну сім’ю. Батьки вдягали своїх дітлахів у найкращий одяг, молоді дівчата демонстрували сукні й зачіски, а хлопці придивлялися собі майбутніх наречених. Обряд був дуже гарний. Коли саме він виник — ніхто вже не пам’ятав.
Майка теж виходила на бульвар, але через те, що в неї були старі туфлі й старенька сукня, з якої вона давно виросла, приєднатися до гуляючих вона не могла.
Парки й сквери були освітлені, звідусіль лунала музика, та поступово місто затихало — батьки вели додому своїх дітей, дорослі парами розчинялися в нічному місті. Поступово порожніли лавки, і стихала музика на танцмайданчиках. Болград занурювався в сон.
Сидячи на високому березі лиману, вона дивилася на білий катер, що стояв на воді. Пляж був порожній, і для Майки це було порятунком. Вона мовчки спостерігала за матросом, який мив палубу. Цей гарний білий катер у вихідні дні возив відпочивальників по лиману.
Майка іноді брала човна на човновій станції й плавала по лиману. Човняр — одноокий і кривий — дозволяв Майці покататися. Він знав її і довіряв. Але зараз їй не хотілося кататися, і вона пішла вздовж берега до військового пляжу.
Перевіривши своє спорядження, про яке було заздалегідь домовлено, маленька експедиція вирушила в дорогу. Спускатися вирішили через підвал Будинку піонерів», — так починалася перша підземна експедиція, очолена вчителем Павлом Федоровичем у супроводі двох школярів, Майки та Валика.
У ході спуску дослідники натрапили на низку цікавих знахідок: старовинний глечик із візерунками, що згодом прикрасив Болградський музей; таємничу скриню зі срібними монетами, ятаганами й документами. Похід завершився несподіваним поверненням до того ж підвалу, звідки почався маршрут, але через інший, прихований вихід із катакомб.
Учасники експедиції дали слово зберігати побачене в таємниці, а Павло Федорович узявся впорядковувати свої записи. Цей епізод став однією з найяскравіших сторінок дослідження так званих болградських мін.
Протягом тижня Майка та Валик допомагали Павлу Федоровичу в музеї — сортували монети, збирали з уламків глечики, укріплювали шаблі-ятагани на килимі. Коли тиждень минув, вони знову вирушили під землю — цього разу центральним ходом.
Дослідники натрапили на значну кількість нових артефактів: кам’яний жертівник із зіркою Давида, старовинну посудину, зброю часів Другої світової — пістолет “Вальтер”, два німецькі автомати, радянський ТТ, а також зелені ящики зі свастикою, в яких зберігалися іржаві медичні інструменти, німецька та румунська документація, військове спорядження, зокрема каски, носилки, складні ліжка. Майка взяла з собою маленьку чашечку, розписану синьою емаллю, яку згодом випадково розбила, але склеїла і зберігає донині як пам’ять.
Кілька виходів із катакомб вели у приватні двори. Одного разу вони опинилися у дворі рембату, де їх затримали військові. Після допитів, огляду знахідок і втручання архівістів, дітей передали батькам. Павла Федоровича на тиждень десь забрали. Після повернення вчителя експедиції припинилися — міською владою було видано розпорядження про замурування входів до катакомб із приватних погребів.
***
Сьогодні Болград уже не виглядає так, як в описах авторки. Місто стало більш сучасним, і багато старих будівель змінили свій вигляд або були зруйновані. Проте книга «Майка» є важливою спробою зберегти для майбутніх поколінь унікальний образ міста, яке залишилося лише в спогадах. У цих спогадах зберігається особливий дух Болграда, яке любить своє минуле, але й готове прийняти зміни, що приносить час.
Фото з книги “Майка” та з відкритих джерел.
Інтернет-видання Бессарабії
