Німецька громада в Татарбунарах виникла в середині 1840-х років завдяки переселенцям з Західної Європи, які започаткували тут текстильну та промислову діяльність. Їхня робота сформувала економічний фундамент міста і залишила значний слід у його історії. Про це журналістка інтернет-видання «Махала» довідалася з матеріалів опублікованих на Фейсбук сторінці історико-краєзнавчого музею міста Татарбунари.
Під турецьким пануванням татари протягом майже 250 років (близько 1564–1807 рр.) мешкали на півдні Бессарабії, давши регіону назву Буджак та залишивши численні топоніми татарського походження. На початку російсько-турецької війни 1806–1812 років татари залишили Буджак, і вже під час війни сюди почали прибувати переселенці з Молдавії, Болгарії, України та інших країн.
Татарбунари розташовані поблизу гирла річки Когильник. У минулому це було укріплене татарське поселення з фортецею, замком, мечеттю та мінаретом. Назва «Татарбунар» перекладається як «татарський колодязь» і вказує на численні джерела, що б’ють у цій місцевості. У статистичному описі Бессарабії 1827 року згадуються руїни замку з квадратним плануванням і подвійними стінами, залишки лазень та мінаретів. У 1816 році ці укріплення були остаточно розібрані місцевими жителями.
Днем заснування німецької громади в Татарбунарах вважається 27 жовтня 1846 року, коли німець Даніель Фрідріх Ісерт придбав у Федора Шульги застарілий водяний млин. Саме з цього млина почалася промислова історія родини Ісертів у місті.
Даніель Фрідріх Ісерт (1801 р.), уродженець Філехні/Позені, походив із родини текстильників. До прибуття в Бессарабію у 1845 році він працював у Польщі та на Поділлі. Сюди він приїхав із чітким наміром заснувати текстильне виробництво. Розвинене вівчарство краю забезпечувало достатню кількість вовни, що створювало сприятливі умови для її переробки.
У 1847 році Ісерт перевіз до Татарбунар свою родину. На придбаній ділянці він збудував сукновальний млин і ткацьку фабрику — першу текстильну фабрику в Бессарабії. Вода з джерел подавалася до трьох водонапірних веж, а для забезпечення роботи млина було створено штучний ставок.
Текстильні фабрики середини XIX століття працювали спочатку на кінній тязі: рух від коня через спеціальний механізм передавався на верстати та валяльні пристрої. Згодом почали використовувати парові двигуни. Місцева вовна перетворювалася на міцні тканини. Окрім цього, виконувалися замовлення селян з валяння та фарбування готового полотна.
Під час Кримської війни 1853–1856 років підприємство зазнало значних втрат: приміщення реквізували під військові шпиталі, обладнання демонтували. Обіцяна компенсація була виплачена лише частково. Попри це, Ісерт залишався авторитетною особою в громаді та долучався до благодійних ініціатив. Зокрема він був ініціатором створення будинку для людей похилого віку при православній церкві Татарбунар.
Після смерті Даніеля Фрідріха Ісерта у 1865 році його майно було розподілене між дітьми. Текстильну фабрику успадкував син Трауготт Юліус Ісерт, а водяний і сукновальний млини — 16-річний Вільгельм Август Ісерт.
Саме Вільгельм Август продовжив млинарську справу батька. У 1877 році він модернізував підприємство, встановивши спочатку кінний, а згодом паровий привід. Паровий млин став технічним нововведенням для міста. Водночас експлуатація парових котлів була небезпечною — солома як паливо часто спричиняла пожежі. Після вибуху котла Вільгельм Август був змушений припинити підприємницьку діяльність.
Фабрикою до 1903 року керував Трауготт Юліус Ісерт. Після його смерті управління перейшло до його синів, а згодом — до Вільгельма Іммануїла Ісерта. У 1917 році фабрика згоріла під час великої пожежі. Частину обладнання перевезли до Тарутино, де підприємство працювало ще до початку 1920-х років.
Важливу роль у господарському житті Татарбунар відігравала родина Бальц, яка була пов’язана з Ісертами як кровно, так і професійно. Анна Емілія Бальц, уроджена Ісерт, була дочкою Даніеля Фрідріха Ісерта, а її син Вільгельм Пауль Бальц заснував у місті слюсарну майстерню. Пізніше його сини розширили бізнес, відкривши ливарний цех. Родина Бальц виготовляла деталі для млинів Ісертів, ремонтувала механізми та обслуговувала місцеві підприємства, ставши ключовими партнерами сім’ї Ісерта в технічному й промисловому розвитку міста.
24 квітня 1910 року було створено товариство «В. Ісерт, А. Ісерт і С. Хаманн». Після модернізації млина встановили газовий двигун Deutz потужністю 60 кінських сил. 2 жовтня 1910 року новий механічний млин ввели в експлуатацію. Його добова продуктивність сягала 20 тонн зерна, і він працював цілодобово — як за контрактами, так і на комерційній основі. Для невеликого степового міста це означало перехід від ремісничого виробництва до індустріального масштабу.
У 1923 році товариство уклало контракт із муніципалітетом на будівництво електростанції. А вже в квітні 1924 року перші абоненти отримали електроенергію. Згодом було встановлено дизельний двигун і розширено електромережу. У 1930 році при млині відкрили пекарню та так званий «фермерський млин» для переробки кукурудзи.
До 1940 року німецька громада в Татарбунарах залишалася нечисленною, однак її вплив на економічний розвиток міста був дуже вагомим. І хоча після 1940 року ця сторінка була перегорнута та внесок німецьких колоністів у формування економічного обличчя міста залишається частиною його історичної пам’яті.
Історичні фото з відкритих джерел.
Інтернет-видання Бессарабії
