Вишивка завжди була невід’ємною частиною української культури, яка набула особливого значення в період повномасштабного вторгнення. Сьогодні завдяки таким майстрам, як Марина, вишивка отримує нове дихання та повертає до стародавніх традицій. Журналістка інтернет-видання “Махала” поспілкувалась із майстринею аби дізнатися про її захоплення, про мистецтво вишивки та плани щодо розвитку справи.
Марина народилась у місті Білгороді-Дністровському, але її дитинство пройшло між селом Стара Царичанка та містом Одеса. Закінчивши школу та університет, дівчина деякий час працювала у морській логістиці. Згодом Марина перетворила своє хобі з вишивання на роботу, паралельно вже рік вона працює викладачем йоги.
Вишивати дівчина почала з дитинства. Спочатку вона із захопленням спостерігала за працею бабусь: одна з них вишивала, а інша шила на замовлення. Згодом, навчившись вишивати, всі стіни батьківського дому прикрашали роботи Марини, батьки зберігають їх і досі. Тоді це були найпростіші техніки – гладь або хрестик.
Пройшов час, і захоплення відійшло на другий план. Марина близько 10 років не брала голки в руки, допоки не настала війна… З початком повномасштабного вторгнення, у 2022 році, компанія, де працювала дівчина, запропонував їй переїхати разом з ними за кордон задля безпеки. Переїхавши у Відень, вона познайомилась із представниками української діаспори – вихідцями з западу України. Серед них була засновниця школи української вишивки Ірина Григорів, що відтворювала старовинні сорочки. Проживаючи рік в Австрії, дівчина крім основної роботи, навчалась шити, відновивши давнє вміння та відчуття голки в руках.
«У тої жінки я навчалась технік вишивки різних регіонів України. Одного дня вона помітила, як добре у мене виходить і запропонувала зшити першу сорочку. Для мене тоді пошити сорочку звучало як щось захмарне», – згадує дівчина.
Перші сорочки Марина шила собі, сестрі, мамі та знайомим, а потім потроху справа почала виходити за межі родинного кола. Спершу дівчина не планувала шити на замовлення. Але на справу вона витрачала час, кошти та знання, тому вирішили реалізувати власний бізнес-проєкт.
Спочатку свої роботи Марина викладала на особисту сторінку в Інстаграм, а потім створила окрему сторінку майстрині. Вона не мала досвіду ведення власного блогу і не знала чим наповнювати сторінку. Згодом зрозуміла, що людям цікаво бачити процес шиття, тому з більш інформаційних відео Марина перейшла до розмовних з корисною інформацією.
«Сторінка не розглядалась з комерційної сторони, я просто розповідала та показувала те, чим займаюсь. З часом, я навчилась подавати сторінку так, аби додатково щось за неї ще й отримувати», – каже Марина.
Блог допомагає майстрині залучати клієнтів, і в її випадку це не завжди про продаж. Марина вже понад два роки надає людям платні консультації стосовно шиття чи вишивки. Хтось завдяки її консультаціям опанував нові техніки вишивки, хтось вже шиє власну сорочку.
«Пройшовши шлях від першого стібка до останнього ґудзика, я вже можу розповісти людям, як виправити помилки. Я бачу, що мій власний досвід стає в нагоді людям, які тільки починають чи стикаються з непередбачуваними обставинами», – доповнює дівчина.
В блозі Марина також безкоштовно розповідає людям про базові речі, наприклад, як пришити ґудзика, виміряти довжину виробу, підібрати кольори, які будуть поєднуватися один з одним.
Нещодавно майстриня відкрила для себе ще й платформу Tik-Tok, завдяки якій відбулося масштабування її роботи. Це не додало їй зайвого клопоту, однак вона змогла залучити кардинально різну аудиторію порівняно з Instagram.
Поступово набираючи популярності, сорочки Марини ширяться за межі Одещини: одна з них поїхала у Київську область, одна навіть перетнула кордон, і її носять в Канаді.
«Кожна сорочка для мене – як частина життя. Мені важливо, щоб отримавши її, замовник промовив: «Це моя». Саме тому ми завжди розпочинаємо з питання: «Якою ти уявляєш свою сорочку?», – додає дівчина.
Всі сорочки Марина відшиває вручну, що й створює їх особливу цінність. Вироби дівчини створені за автентичними ескізами, такі робили десь 150-200 років тому. Надалі дівчина б хотіла використовувати поширену схему серед майстрів: спочатку вона буде вишивати візерунки, а потім віддавати кравчині для пошиття сорочки.
«Шити сорочку вручну – це окремий вид мистецтва. Десь дві третини часу роботи над сорочкою займає вишивка і третина зшивання. Це дуже довго, але й дуже цікаво», – каже майстриня.
У Марини на одну сорочку йде 2,5-3 місяці, якщо вона працює по 2-3 години в день. Шиє вона не кожен день, але якщо сідає, то може пропрацювати до перших півнів.
Кожна з вишитих сорочок унікальна, адже все підбирається індивідуально під клієнта, починаючи від тканини та закінчуючи візерунком. Найчастіший запит, який зустрічався дівчині – це пошиття сорочки окремого регіону, звідки походить сам замовник або його родичі.
«Іноді дивимося з клієнтом приклади сорочок, притаманних певному регіону чи знайдених етнографами. Від цього і відштовхуємось. Іноді беремо за основу цілі візерунки, далі переробляємо їх, інтерпретуємо», – уточнює Марина.
На шляху у майстрині було не все так гладко. Найскладніша її сорочка була другою за рахунком, ідею якої дівчина придумала сама. Це була мальованка – суть якої в тому, що на тканині виконується візерунок, переноситься маркером, обшивається контур, а потім він дуже щільно заповнюється ниткою.
«Вона вийшла дуже гарною, там майже повністю заповнені вишивкою рукави, однак на неї часу пішло просто неймовірно багато. Цю сорочку я шила цілеспрямовано своїй сестрі, вона є супер ексклюзивною, але я не знаю, чи наважусь колись відтворити подібну знову», – ділиться Марина.
Як творчій людині, Марині дуже подобається експериментувати, наприклад шити менш поширеними техніками: ретязю або рахунковою гладдю. Дівчині подобається, коли в роботі вона може поєднувати декілька різних технік шиття й вишивання. В найближчому майбутньому вона хоче відтворити сорочку одним кольором – білим, яка за рахунок поєднання різних технік та гри світла і тіні буде мати незвичайний вигляд та дасть можливість польоту фантазії для майстрині.
«Мені подобається створювати щось нове, особливо, коли я розумію, що з цього відрізку тканини та цієї грудочки ниток з’явиться сорочка. Я шию якісний, новий продукт, який не кожен зможе відтворити, і це не через брак вмінь, а через нестачу терпіння. Дійти до кінця – це окремий вид задоволення, тому найбільше у своїй праці я люблю бачити результат», – ділиться майстриня.
Марина планує розвивати свою справу. Також вона все частіше задумується про власні курси з пошиття, але поки цей процес тільки на рівні ідей.
«На власному прикладі можу сказати: навіть якщо ви закинули щось, що вам подобалось раніше, завжди є шанс повернутися. Мене до вишивки привели прикрі обставини, але я згадала про те, що робила від душі в дитинстві, і тепер дуже рада, що знайшла сили повернутися до того, що приносить мені справжнє задоволення. Якщо у вас є те, що дарує радість і де ви почуваєтеся комфортно — робіть це для себе. Ви навіть не уявляєте, до якого результату це може привести», – наостанок додає Марина.
Інтернет-видання Бессарабії
