Якось, коли Ніна Дейнека відзначала у стінах рідного для неї Котловинського Будинку культури Ренійської громади свій ювілей, колеги спробували розкласти всі грамоти, дипломи та подяки, яких вона удостоювалася, але не вистачило навіть трьох столів! І це не дивно: адже за її плечима багаторічна творча діяльність, що вмістила чимало яскравих подій та незабутніх зустрічей, про які вона та її колеги розповіли журналісту видання “Махала”.
Швидка, енергійна, рвучка. У неї завжди багато нових ідей і творчих планів. Вона більше півстоліття присвятила беззавітному служінню культурі, віддаючи улюбленій роботі всю себе і ніколи не зраджуючи своїм життєвим принципам: ні секунди без діла! За яку б справу не взялася, вона все виконує на совість, бо нетерпима до дилетантства та непрофесіоналізму.
Ніна Дейнека, у дівоцтві Топова, народилася та виросла в Болграді. Але доля на все життя пов’язала її з Котловиною Ренійської громади. Не пройшовши за конкурсом до Бельцького педінституту, вона 17-річною дівчиною приїхала до цього села і першою, кого зустріла, була директорка школи Надія Федорівна Бунак.
«Поговоривши зі мною та подивившись рекомендаційні листи, вона прийняла мене на роботу вчителем молодших класів. Так у моїй трудовій книжці з’явився перший запис», – згадує Ніна Іванівна.
Але її невгамовній натурі тільки на педагогічній ниві було тісно. Застосування тієї колосальної творчої енергії, дарованої їй Богом, вона знайшла в мистецькій самодіяльності гагаузького села, де талановиту юну болгарочку прийняли з розкритими обіймами. Дівчина з таким ентузіазмом взялася до справи, що буквально через 5 місяців після переїзду, у лютому 1968-го, вона стає завідувачкою сільського клубу.
«Скільки себе пам’ятаю, завжди була в гущавині подій, серед людей. Де якийсь захід проводиться, там обов’язково я. У Болградській середній школі №2, де я навчалася, була командиром «Зірочки», ланковою класу, брала участь у шкільних концертах та тематичних вечорах. І занурившись із головою у культурно-масову роботу, я зрозуміла, що це моє!», – згадує Ніна Іванівна.
З її приходом клубна робота набула нового дихання. За короткий час був створений хор, ансамбль, драматичний колектив, агітбригада. Учасники сільської самодіяльності виступали не лише перед односельцями, а й виїжджали у військові частини, давали обмінні концерти у селах Болградського, Ізмаїльського районів та Молдови.
За два роки 20-річну завідувачку Котловинського клубу нагородили ювілейною медаллю «За трудову відзнаку» – єдину серед клубних працівників Ренійського району. Тоді ж міністерство культури УРСР удостоїло її Почесної грамоти за великий внесок у проведення фестивалів та тематичних заходів, і таких грамот у неї зібралося вже п’ять.
Ніна Дейнека заочно закінчила Одеське культпросвітучилище і здобула спеціальність «клубний працівник, режисер самодіяльного театрального колективу». У 70-ті роки створила першу в районі піонерську агітбригаду «Вогник», успішно поєднуючи роботу в ній з керівництвом дорослої агітбригади. ВЦРПС, головна профспілкова організація СРСР, нагородила її знаком «За заслуги у розвитку самодіяльного мистецтва». Очолюваний нею колектив художньої самодіяльності постійно займав призові місця на конкурсах різного рівня. Вона неодноразово виступала з доповідями на районних, обласних та республіканських конференціях, обиралася народним засідателем Ренійського суду, членом президії районної та обласної рад профспілки працівників сільського господарства. У творчій діяльності Ніни Іванівни хотілося б виділити і співпрацю з Ренійською районною газетою, позаштатним кореспондентом якої вона є багато років.
«У 1973 році, 8 вересня, відкрили новий Будинок культури на 600 місць. І до жовтня 1974-го я була і директором, і художнім керівником, і завгоспом. У жовтні 1974 року директором БК призначили Миколу Федоровича Котляренка, який працював до 2006 року. За ці роки мені найбільше запам’яталися вечори вшанування ветеранів праці та представників різних сільгосппрофесій, конкурси молоді «Кращий за професією», – згадує вона.
1987 року з ініціативи Ніни Іванівни в Котловині вперше в області пройшли творчі звіти виробничих колективів. З її ж ініціативи у 1990 році у селі відбувся перший фестиваль гагаузького фольклору «Чали кушу» («Співуча птаха»), в якому взяли участь колективи з Болградського та Кілійського районів, а також Чадир-Лунгського, Комратського, Вулканештського та Кагульського районів Молдови.
1993 року вона знову перейшла на роботу до школи, педагогом-організатором. Але і тут не зраджує своєму головному призначенню в житті, віддаючи себе творчості та вихованню підростаючого покоління. У школі вона створила дві агітбригади, які посіли перші місця в районі з пропаганди здорового способу життя та увійшли до десятки найкращих агітбригад Одеської області.
Дуже любить наша героїня і поетичну творчість. Вірші пише з дитинства. У 2002 році в Рені створили літературний клуб «Джерела», вона з самого початку є його активним членом, намагаючись допомагати молодим авторам у їхній творчості, є співавтором збірок «Джерела» та «Дунайський берег». Свій улюблений вірш – «Свічка» – написала під враженням однієї прочитаної п’єси, яка торкнулася глибини її душі. На цей вірш одеський композитор написав романс, який пролунав на обласному радіо.
«Я вважаю так: якщо співати, то вже на весь голос, танцювати – щоб ноги землі не торкалися. Ну а працювати так, щоб від щирого серця. Тож у праці сили не лише витрачаються. Якщо все зроблено на гідному рівні і зовсім не до втоми – навпаки, сили лише подвоюються», – впевнена вона.
Ніна Іванівна згадала випадок сорокарічної давнини, коли в Котловинському Будинку культури відбувся вечір вшанування багатодітних матерів.
«Напевно, ніколи не забути, скільки праці було вкладено і скільки організацій, установ було залучено для проведення вечора «Від щирого серця». Зал був забитий повністю – яблуку ніде впасти. На сцену запросили Марію Михайлівну Узунову – матір найчисельнішої родини у селі. Її запитали, кого зі своїх 11 дітей вона хотіла б зараз побачити, і жінка сказала: «Звичайно ж, усіх». «Так зустрічайте дорогих гостей!» – пролунало у відповідь. І до матері на сцену піднялися сини та дочки, що з’їхалися з усіх кінців Радянського Союзу. Сюрпризом для неї став приїзд у позачергову відпустку одинадцятого – Данила – з армії. Зворушливі обійми, сльози радості, бурхливі оплески зали. Важко сказати, хто в цю хвилину відчував більше радості: Марія Михайлівна Узунова чи ми з колегами, які щиро мріяли потішити цю жінку», – розповідає Дейнека.
2006 року, вже на пенсії, Ніна Іванівна повернулася на роботу художнім керівником до БК, коли директором стала Галина Булгар.
«Пам’ятаю, як Галочка прийшла до мене в самодіяльність, будучи у 5 класі. З неї вийшов чудовий працівник культури, моя зміна. У тому ж 2006-му вона разом із Софією Іванівною Богдановою-Цонковою створила вокальний ансамбль «Севда гюлю», який через рік став народним, а з Людмилою Іванівною Ангельчевою – жіночий вокальний ансамбль «Чали кушу». Ми відновили проведення свят «Хедерлез». І в 2006 році вперше провели День села, що вже став традиційним. На пропозицію керівника районної організації обласного гагаузького національно-культурного товариства «Бірлік» Івана Олексійовича Стадникова провели регіональний фестиваль «Грай, гармонь», у якому взяли участь музиканти Ренійського, Болградського, Ізмаїльського районів, а також м. Одеси», – продовжує вона.
Тут слід зазначити, що з перших днів створення товариства «Бірлік» Ніна Дейнека була членом його правління два скликання та багато сил доклала для вивчення історії та культури гагаузів і, зокрема, Котловини. Продовжує цю роботу вона і зараз, але вже як керівник музейного комплексу Котловинського ліцею, який став справжньою візитівкою села. Тут проводяться екскурсії для туристів, які приїжджають до єдиного гагаузького села Ренійської громади. Тут же вона щедро ділиться знаннями та досвідом із підростаючим поколінням. На основі багатого історичного та краєзнавчого матеріалу, який зібрано у музейному комплексі, ліцеїсти під її керівництвом пишуть свої МАНівські роботи та успішно їх захищають. Вона ж готує юних екскурсоводів, які беруть участь зі своїми доповідями та презентаціями у краєзнавчих конференціях та конкурсах обласного та всеукраїнського рівня, де займають призові місця та разом зі своїм керівником удостоюються грамот.
«У Котловині я вийшла заміж, народила сина, тут виросли мої онуки. 2011 року мені було вручено свідоцтво Почесного громадянина села під номером три. Була переможцем конкурсу «Людина року» у районі та області у номінації «Культура та мистецтво». І я вже часто навіть і не знаю, де більше моя мала батьківщина – у Болграді чи Котловині. Все це я говорю не для того, щоб похвалитися – ось, мовляв, я яка! – ні, а для того, щоб відзначити, що Котловина прийняла мене, болгарку, не лише як рідну, а й багато разів мені довіряла та вірила. Я думаю, що робила й роблю все можливе, щоб не втратити довіру односельців», – наголосила Ніна Дейнека.
«Я якось сказала Ніні Іванівні: «Ви вчитель учителів». Ми всі – я, художній керівник Будинку культури Жанна Дмитрівна Котляренко та багато інших працівників культури нашого села – пройшли через її руки, будучи спочатку учасниками самодіяльності. Зокрема, я ходила до агітбригади. Коли я вступала до інституту мистецтв, вона мені дуже допомогла з підготовкою творчої роботи для вступних іспитів. Коли повернулася до Котловини після навчання, стала працювати в школі педагогом-організатором. Після декретної відпустки мені запропонували посаду директора Будинку культури, я поставила умову: тільки якщо Ніна Іванівна перейде зі мною в БК художнім керівником. І вона, яка на той момент теж працювала в школі, викладала, здається, народознавство, погодилася. І ось ми з нею прийшли в цей згорілий Будинок культури, можна, сказати, в руїни, і почали потихеньку піднімати культуру. Багатьом в работі я завдячую їй, вона була зі мною поряд у найскладніші моменти, і за все я дуже вдячна. До сьогоднішнього дня, працюючи вже у шкільному музеї, вона є нашим помічником. Готуючи різні заходи, ми робимо це у співпраці з музеєм. Ніна Іванівна людина пунктуальна, сумлінна, ніколи не перестає вчитися, удосконалюватися у своїй роботі, професіонал з великої літери. Хотіла б також відзначити такі її якості, як порядність та вірність. Вона вірна собі, вірна іншим людям, ніколи не підведе і не зрадить. І завжди прийде на допомогу», – сказала завідувачка Котловинської філії КУ «Центр культури та дозвілля» Ренійської міської ради Галина Булгар.
«Ніна Іванівна – унікальна людина. Незважаючи на те, що за її плечима багатий досвід, вона має бажання постійно розвиватися, а її працьовитості, прагненню робити все найкращим чином багато хто може повчитися. Дуже відповідальна, ініціативна та наполеглива у досягненні результату. Вона поважає і свою працю, і працю тих, хто поруч. За яку б справу вона не взялася, ніколи не підходить до неї формально, шаблонно – завжди шукає щось нове і обов’язково знаходить і привносить у свою роботу. У неї завжди багато ідей, цікавих пропозицій. Велику увагу у своїй діяльності приділяє співпраці з Будинком культури, бібліотекою, зі старостою села – це незмінно дає результат. Активно займається пошуковою роботою, листується з архівами. Наприклад, вона знайшла контакти тих, хто жив у Котловинському дитячому будинку-інтернаті у 40-50-х роках минулого століття. Зараз керує музейним комплексом нашого ліцею. За походженням вона болгарка, але мені здається, що вона більше гагаузка і більше котловинка, ніж будь-хто з нас. Вона настільки перейнялася історією, культурою, традиціями та звичаями гагаузького народу, що все досконало вивчає і знаходить такі дрібні подробиці, такі цікаві та значущі факти, які, як мені здається, ніхто не в змозі знайти, і вміє зацікавити як дитячу, так і дорослу аудиторію. Ніна Іванівна проводить таку величезну роботу, вона стільки знає, що якщо вирішить піти на заслужений відпочинок, я навіть не уявляю, хто міг би її замінити», – каже директорка Котловинського ліцею Прасковія Долапчи.
«З Ніною Іванівною ми дружимо вже, напевно, більше двадцяти років, відколи створений наш літературний клуб «Джерела». Спочатку нас поєднала любов до літератури, поезії, а потім наше спілкування як колег по перу переросло в особисту дружбу. І відстань цьому не завада! Ніна Іванівна людина дуже тепла, порядна, вона, як мама, оточує увагою та турботою, завжди прийде на допомогу. З нею можна просто поговорити і порадитися з питання, що хвилює. За віком я гожусь їй у дочки, я ровесниця її сина, але ми дуже близькі за духом, нам дуже цікаво, коли зустрічаємося, проводити разом час. Часто зідзвонюємося, щоб обговорити якісь моменти, які стосуються творчості, радимося один з одним. Такі люди, як Ніна Іванівна, зараз велика рідкість. До своєї роботи Ніна Іванівна ставиться дуже трепетно, вона завжди працює з великою самовіддачею, виявляє творчий підхід, привносить багато нових ідей. У неї багато чому можна повчитися – і як у людини, і як у наставника», – сказала керівник Ренійського літературного клубу «Джерела» Лілія Олейнік.
Інтернет-видання Бессарабії
