Олександр Перфільєв – режисер кілійського театру “Вікна”. Він не шукав свою професію – вона сама знайшла його. Доки хтось усе життя намагається зрозуміти, ким бути, він отримав відповідь ще до того, як зробив перший крок. Сьогодні, коли він готує вистави, керує акторами й запалює глядачів, здається, що це не вибір професії, а наперед визначений життєвий шлях. Напередодні Міжнародного Дня театру журналістка видання “Махала” зустрілася з режисером.
Одразу після народження сина мати Олександра Перфільєва вийшла на роботу в Кілійський районний будинок культури, тому з пелюшок його оточувала творча атмосфера, наповнена музикою, танцями й співами. Вже з першого класу він співав у дитячому ансамблі, а з восьмого – підкорював шкільні вечори у складі ВІА.
“Я багато займався музикою. В одному ансамблі грав на клавішах, в іншому – на бас-гітарі. Після школи готувався вступати в музичне училище на клас бас-гітари, але отримав двійку з хімії. Тому цей навчальний рік змушений був пропустити, але мене взяли на роботу в будинок культури на посаду щось на кшталт методиста. А через рік я потрапив в армію, де мені пощастило. Там я долучився до ансамблю та духового оркестру, навколо мене були дуже талановиті люди з блискучою музичною освітою, тому було чому повчитись”, – згадує Олександр Сергійович.
Після служби в армії вступив в Одеське училище культури й по закінченню продовжив працювати в будинку культури протягом 90-х років.
“Був у мене товариш, Сергій Барсегян, на жаль, зараз його вже з нами немає, я йому дуже вдячний. В шкільні часи він показав мені джаз, я прям вчився слухати й розуміти цю музику. На початку 2000-х він мене запросив попрацювати разом в Одесі у складі ансамблю, і ми поїхали підкорювати одеську публіку”, – згадує режисер.
Криза 2008, події 2014 року – усе це мало неабиякий вплив на одеський шоубізнес. Артисти адаптовувались, намагались жити в умовах постійних змін. Олександр Сергійович також працював у відомій компанії Real music, що займалась звуковим обладнанням. Але в один момент все це зупинилось, і він змушений був разом з родиною повернутись в рідне місто.
“Я повернувся у 2016 році та став працювати на мʼясокомбінаті, пропрацював там 7 місяців і зрозумів, що це не моє. 7 березня я прийшов додому до дружини і сказав: “Ти знаєш, я пішов з роботи”, – сміється Олександр Сергійович.
Вже 15 березня він повернувся в будинок культури та очолив кілійський театр в статусі режисера.
“Окрім театру, звісно, я брав участь і в концертах. Памʼятаю свій перший вихід на сцену після тривалої перерви, боявся, як мене будуть сприймати глядачі. Це було дуже зворушливо”, – згадує режисер.
До 2012 року кілійський театр мав звання народного, далі декілька років не працював. Під керівництвом Олександра Сергійовича його вдалось відродити та перезавантажити. Театр отримав назву “Вікна”.
У першій виставі “Він. Вона. Вікно. Небіжчик” вікно було важливим символом, у другій “Мамуля” – також зʼявилось вікно, як важливий художній елемент. Так колектив обрав назву театру, між собою артисти ніжно називаючи його “Віконце”.
“Що ми робимо в театрі? Показуємо життя інших людей. А через вікно ми ніби підглядаємо за ними. Вважаю цю назву дуже вдалою, яка несе важливе смислове навантаження”, – пояснює Олександр Перфільєв.
Коли Олександр Сергійович обирав першу виставу, розпочав роботу з моніторингу афіш великих українських та закордонних театрів. Вивчав твори, попит та відгуки глядачів. Свідомо вирішив дебютувати з легкої комедії, адже вважав, що на той час люди і так переживали багато труднощів, тому в театрі мають відпочити та відволіктись.
Після премʼєри “Він. Вона. Вікно. Небіжчик”, яка мала великий успіх, в театр прийшло багато нових акторів. Далі – відзнака у фестивалі “Театральна весна”, нові ідеї та їх реалізація.
Пандемія ковіду, а далі повномасштабне вторгнення зламали подальші творчі плани та їх реалізацію. Недостатнє фінансування, зменшення кількості учасників театральної студії, чоловіків-акторів майже не знайти. У 2023 році Кілію спіткала жахлива звістка – на фронті, виконуючи бойове завдання, загинув актор театру “Вікна”, волонтер Олег Абгаш.
Але у 2024 році, попри всі труднощі, на сцені Центру культури, мистецтв і дозвілля пройшла премʼєра вистави “Змішані почуття”.
“На той час мені набридло сміятись. Хотів, щоб глядачі вийшли з певним післясмаком після вистави. Стосунки двох дорослих людей, їх відношення до дітей та дітей до них. Я впевнений, що в кожній родині є власні скелети в шафі, які не спішать показувати на широкий загал. І тому цю виставу кожен сприймає через призму власного досвіду, свій багаж пережитого”, – поділився роздумами режисер.
Зараз на сценах багатьох театрів можна побачити сучасні адаптації, режисерські версії за мотивами класичних творів. Ставлення Олександра Сергійовича до таких художніх експериментів неоднозначне, і він ілюструє своє бачення наступною історією.
“Мені пощастило бути присутнім на трьох репетиціях гурту “Scorpions” з симфонічним оркестром. Далі я передивився у записі всі концерти цього туру і помітив, що на кожному концерті гітарист грає одну, гарно завчену…імпровізацію! Одні й ті самі фішки. Це гарно відпрацьована машина, яка подобається людям. Розумієте, що є імпровізація, написана заздалегідь, а є те, що приходить в голову безпосередньо на виступі. І от мій посил такий: якщо в голову не приходить чогось путнього, краще грати так, як написано”, – пояснює Олександр Сергійович.
Попри це, режисер залишає за собою можливість власного бачення та прочитання написаної історії. В планах – знову створити комедію, щоб глядач хоча б на дві години зміг поринути в безтурботність та легкість.
27 березня, в День театру, Олександр Перфільєв разом з акторами запрошує глядачів на виставу “Змішані почуття”, вхід вільний, але кожен може підтримати ЗСУ посильним донатом.
Фото Alex Sallo
Інтернет-видання Бессарабії
