Ми сидимо за дерев’яним столом, вітер бавиться пелюстками численних квітів, якими прикрашені тутешні паркан та полиці, поруч в клітці щебече канарка, а у загоні б’є копитом чорний рисак. Його норів відчутно навіть на відстані. Ми вже знаємо, що коня кличуть Сервізом, а ось його подруги Лафіти сьогодні чогось немає у загоні. 

Навколо нас є декілька різного типу возів, сани, в яких колись запрягали коней, а зараз вони потребують реставрації, старі плуги, дерев’яні колеса, гойдалки, пісочниця, багато ваз та глечиків, стара гасова лампа, дерев’яна діжка тощо. Все це надає території кінного двору свого романтичного антуражу. Зненацька хтось сміється, це трохи лякає, адже спочатку не зрозуміло, звідки звук. Виявляється, це з клітки. Там горлиці — вид голубів, «‎спів»‎ яких дуже схожий на людський сміх. 

До нас поспішає Павло Гафінець — бессарабський болгарин, засновник кінного двору у місті Арциз та підприємець. Він сподівається, що наша розмова триватиме десь 10 хвилин і тоді він зможе бігти далі. В цієї людини завжди вир справ, почуттів до коней та планів. Деяких з них ми торкнулися в нашому інтерв’ю.

— Павло, почнемо з самого початку. З чого виникла Ваша любов до коней?

— Ми жили в Арцизі, але я дуже любив село (прим. — йдеться про село Делень), часто там проводив час. Дід мав кобилу на ім’я Чайка. З 10 років я почав їздити разом із ним. 

— Він Вас навчав?

— Навчати не треба було, треба було дивитись і потім повторювати. У 12-13 років я вже міг самостійно запрягти коня, поїхати, накосити воз сіна, їздив верхи, брав участь у перегонах. Потім Чайка привела лоша, і дід подарував мені цього жеребця. Я його об’їздив. Любов була така… (прим. — тут тон розмови помітно теплішає). Ну, як любов. Кіннотники — це назавжди. Не буває колишніх чи нинішніх. Я навіть зараз, буває, можу просидіти в стайні годину-півтори. Просто годувати, дивитися, розчісувати. До коня ставитись по-іншому не можна, бо ми 5 тисяч років із ним. З того моменту, як приручили тварин, до стрибку у розвитку цивілізації. Кінь в нашій генетиці.

— Чим Ви займаєтесь зараз?

— Я підприємець в сфері обслуговування. Шиномонтаж, автомийка, магазини, оренда приміщень. 

— Як з’явилася ідея створити кінний двір? 

— Розумієте, кінний двір — тимчасова назва, яка сформувалася в процесі. Ідея ще на стадії формування, але місце вже працює. Коли нам задали твір у школі, я написав, що в мене буде сім’я, двоє дітей, а ще я розводитиму породистих коней. Я до цього йду. Можливо, буду розводити орловських рисаків. Зараз веду переговори із заводами. Процедура ця нелегка.

— А коли розпочалася саме фізична робота?

— Коней обрали ще до війни, у 2021-ому році. З них усе і почалося. Ми часто з донькою їздили до Одеси і щоразу заїжджали на іподром. Сервіза вибрала донька. Поставили коней на карантин, приїхав сюди, розпочав планування. Тут були купи сміття, але я сказав: сьогодні і зараз. Для того, щоб зрозуміти, що робити далі, треба було 8 місяців — взяти коней, годувати, налагодити контакт з ними, працювати з конюхом. За 2 тижні до війни я почав упорядковувати ось цей будинок (показує), він був зарослий. Тут хочу зробити стайню. Акації висадили. 

— Наразі відвідування безкоштовне? Який тут режим роботи?

— Так, абсолютно безкоштовне. А за що брати гроші? Є таке поняття «‎соціально спрямований бізнес»‎. Але коні не можуть бути бізнесом. Хіба що самі себе окупати. Щодо режиму роботи, то люди приходять у будь-який момент. Наприклад, тато приїхав на автомийку мити машину, а мама з діточками пішли відвідати коней. Ми маємо кілька сімей з дітьми, які постійно відвідують, приїжджають з морквиною начищеною, намитою. У них такий ритуал щодня — приїхати ввечері погодувати. Я моркву майже не купую.

— Як загалом люди реагують на це місце? 

— Я не бачив, щоб хтось пішов невдоволеним звідси. Зазвичай приходять сумні, без настрою, але змінюються за 15-20 хвилин. З’являються усмішка, настрій. Атмосфера, кінь, його енергетика — найпотужніша. Кінь — найсильніший антидепресант. Мої діти кайфують. Мала з кіньми робить, що хоче. На шию йому навіть залазить… (посміхається). Відвідувачі до нас приходять різні, місцеві та з Тарутине, Сарати… Нам подарували амфори грецькі, хлопець привіз німецьку черепицю. Інтерес однозначно є. Культури поки немає, її ще треба прищепити. Дати зрозуміти людям, що це потрібно. 

— Чи плануєте запускати уроки верхової їзди?

— Так, звісно. Для маленьких діток є поні. Під час верхової їзди, до речі, працюють всі м’язи тіла, навіть м’язи обличчя. Це потрібно культивувати, не відразу заганяти у маси. «‎Накатати»‎ стежку сюди, щоб приходили, годували, спілкувалися. Потім раз — поні, покаталися. Потім старші коні — покаталися. Потім на візку. Але сьогодні приходять і на фотосесії, фільми якісь знімають, зі школи на екскурсії тощо. 

— Зараз один з коней відсутній у загоні. Де він, де Лафіта? 

— Нинішні коні — це орловські рисаки. Наша Лафіта знайомилася з іншим конем. Можливо, через рік в нас буде перший орловський рисак, народжений саме в Арцизі. Вже племінний. 

— А хто придумав клички коням?

— Вони йдуть від заводу. Ім’я коню дається так: перша літера від мами, друга або остання від батька. Тобто Лафіта — від Лунної та Флоріана.

— А Сервіз?

— Сервіз від Варпіка та Сієсти. 

— Чим Ви надихаєтеся? Чи навчаєтесь десь цій справі?

— Я бачив, як це працює у Харкові. Там ветлікарня, стайня, племінний кінний завод, напевно, царських часів. Майстри кінного спорту міжнародного класу дійшли висновку, що сьогодні такий спорт — це дорого і не потрібно. Вони почали працювати із дітьми. Організували секції. Я бачив це… Махала діток у стайні, чистять цей гній, годують коней, бігають, їздять верхи. Їхній керівник розповів мені про дівчинку, з якою ніхто не міг впоратися. Тепер ця дівчинка готова на все, щоб проводити час із кіньми. Вона вчиться, вдома все робить, стала слухняною. Я побачив ці очі і подумав… ось туди нам треба. Взяти за взірець як одну зі складових.

За першої нагоди я їздив до Харкова, Києва, Дубровки, об’їздив усі заводи в Україні. Всіх кіннотників я знаю, ми спілкуємося. У Чадир-Лунзі (Молдова) також у цьому напрямі працюють. Племінний завод, орловські рисаки, Костянтин Келеш. Я хочу взяти у нього двох маток. У нього дуже хороші, гідні коні гарної крові. Зараз шукаю спосіб зробити це офіційно.

— Вас не зупиняє війна? Є люди, яких вона паралізувала.

— Я вже відчуваю присмак перемоги! (Посміхається) Ну, от справді є якась чуйка. Якщо у мене в перші місяці був клин і тут відчувався запах крові, то сьогодні вже інші відчуття. Я вважаю, що відгуки людей, які сюди приходять і кажуть «Клас! Є надія», важливі. Коли бачиш, що люди роблять попри все, це радує. Важливо бачити, що навіть в цей момент відбувається життя. Щось робиться, щось втілюється. Ми допомагаємо і на фронті, але я вважаю, що про це не потрібно розповідати. 

— Чи буде тут ще якась живність? Що ще хочеться додати цьому місцю? 

— Буде, це точно. Думаю, що здебільшого співчі птахи. Роблю зараз велику клітку для канарок. Щоб уранці приходиш, а вони співають… Це одразу налаштовує на інший лад. Водойму хочу маленьку викопати. Створити кілька «острівців» на території, наприклад, живу кузню. В планах відкрити ще одну невелику локацію поруч із загоном, але це поки що таємниця. 

— В чому Ви вбачаєте місію свого проєкту? Яке його головне значення? 

— Мені важко сформулювати. Арциз відомий своїм історичним минулим. Німці прийшли сюди фактично на пустир, зробили ім’я на всю Європу, сюди стали приїжджати звідусіль. І не лише за кіньми. Вважається, що коні були одним із поштовхів для розвитку цього регіону. Тут був найпотужніший ринок. Завдяки торгівлі утворилася економіка. Продавали ж не лише коней. Підтягнули виробництво плугів, підвод, упряжів.

Ось, наприклад, болгарська цивілізація дуже потужна. Історично ми були дуже сильними. Але 400 років турецького ярма змінили наш уклад розуму. «Наведена глава меч не взима» (Покірної голови і меч не бере). Ми пристосувалися, але таким чином утримали культуру, мову та віру — головні складові нашого кореня. Сьогодні ми вільно розмовляємо болгарською мовою, знаємо історію, свою культуру, але за 30 років ми її розгубили. Якщо ми в цьому напрямку зараз не працюватимемо, не виникне якоїсь ідеї, як це зрушити з місця, все помре.

Німці ж підтягли нам «хвости». Задали вектор, а коли є напрямок, ти тягнешся туди. Наслідуєш. Німці прийшли і стали відомі на всю Європу. У Теплиці робили підводи, які більше не робили ніде. Вони підкрилочки запантетували, і ці підводи коштували великі гроші. Веселий Кут робив черепицю, там глина… як пояснити? Як Бордо та Шабо, немає третього схожого місця. Така висока якість глини у світі.

Німці зробили ім’я, економіку, регіон почав зростати, і ми підтягнулися. Ми зводили будинки, подібні до їхніх будинків. Ми почали вести господарство, як вони. Ми маємо минуле, намагаємося щось відродити, зберегти, але третього кроку немає, глухий кут!

Зараз я в пошуку цієї ідеї… як зробити, щоб було цікаво дитині, щоб вона несла це далі, щоб не втратити це все. Нам залишили велику спадщину, ми 80 років живемо в їхніх будинках, але не можемо упорядкувати місто. Яку спадщину залишимо ми?