Вже вдруге родина Пахомових вимушена була покинути рідний Краматорськ та тікати від обстрілів. У 2014 році Марині, Денису, їх дітям Олені та Максиму вдалося повернутися додому через три місяці, але зараз вони можуть втратити цю можливість назавжди. І це їх дуже пригнічує.

Краматорськ – це Україна

Будинок Пахомових розташований на околиці міста, біля дороги районного значення. Вони ще у 2014 році одними з перших побачили пересування військової техніки, коли війська ОРДЛО взяли під контроль місто.

“Тоді ми виїхали у Дніпропетровську область до родичів, бо було страшно, ми не розуміли, чи це свої, чи чужі солдати”, – згадує Марина.

Протистояння за Краматорськ та Слов’янськ тоді тривало з квітня по липень. Місцеві жителі створили добровольчі загони для захисту міста, виходили на мітинги з величезними українськими прапорами та вигукували “Краматорськ – це Україна”. 

Після визволення Краматорську Марина з родиною повернулися додому.

Відтоді у місті відновили інфраструктуру, відновили мости, облаштували зони відпочинку.

“Життя кипіло, за ці роки місто піднялося. Старі парки відновили, сад Бернацького, набережна, співучі фонтани – були візитівкою Краматорська. Настільки було любо дивитися”, – згадує Марина.

Зросла й економічна складова міста, мешканці були забезпечені робочими місцями за рахунок функціонування великих підприємств, заводів, торговельних центрів.

Марина з чоловіком планували придбати будинок, навіть вже вели перемовини з господарями.

“Доньці 16 років, сину 11, ми хотіли розширити площу. У нашому домі жила моя матуся, тому ми поблизу пригледіли собі інший будинок. Мріяли як ми його облаштуємо”, – ділиться жінка.

Донька Олена відвідувала безліч гуртків, кожен день був розписаний заняттями з танців, співу, малювання, шиття. Син Максим займався боротьбою та футболом.

Добре йшли справи й в родинному бізнесі Пахомових. Чоловік Марини займався пасажирськими перевезеннями, жінка поєднувала роботу диспетчером та господарство. Однак в розплановане життя знову увірвався ворог…

Місяць боротьби: залишитися чи рятуватися

Найближче попадання ворожих снарядів було в радіусі трьох кілометрів. Повторилася ситуація з пересуванням військових, кожна ніч перетворювалася на випробування. Будинки просвічувались лазарем, їздила техніка, чутно було постріли, вибухи та свист ракет. Марина з чоловіком планували свої дії на різний розвиток подій та готували дітей до найгіршого.

“Дітям ми казали, що якщо з нами, дорослими, щось станеться, вони мають хапати документи, гроші та тікати. Якщо за вікном було чутно голоси, я тихесенько йшла до доньки та попереджала про небезпеку. Перші декілька днів ми взагалі не розуміли, що відбувається, і лякалися, що знову ворог ступив на нашу землю, лякалися військових, допоки не бачили, що то наші”, – каже Марина.

Пахомови облаштували підвал з запасами їжі, води, теплими речами. Тривожна валізка була напоготові в кожного члена родини. Лягали спати одягненими, щоб, якщо лунатиме повітряна тривога, бути вже зібраними. Через постійну напругу майже не спали.

“Якщо раптом на вулиці стихало, то ставало ще страшніше. Перша думка – Росія вже близько чи готується до обстрілів. Я вмовляла чоловіка їхати, але він казав, що з міста поїде тільки якщо Краматорськ буде палати”, – згадує Марина.

Новини про те, що ворог атакував житлові масиви, об’єкти критичної інфраструктури Краматорська, викликали постійний стрес, який вплинув на стан її здоров’я. У жінки почала прогресувати хвороба судин, через що німіли частини обличчя. Вона розуміла, що треба рятуватися та все відкладала від’їзд.

“Чоловік говорив, що покинути роботу не може, а ще в нього було почуття обов’язку, бо люди потребували допомоги у перевезеннях, літнім людям він закуповував ліки, які на той час можна було знайти тільки в Дніпрі, а мешканців з транспортом ставало все менше”, – ділиться жінка.

Не могла покинути Краматорськ і свекруха Марини, в жінки був не транспортабельний брат після інсульту.  

“Марина, ви їдете?” – одного дня пролунав телефонний дзвінок від сестри Ірини, яка з родиною вирушала до родичів чоловіка в Болградський район і кликала з собою Марину. Вона ж мала зробити надскладний вибір.

“Були сльози, неприйняття, але чоловік наполіг їхати, рятувати себе, дітей, маму, яка має інвалідність. А мене заспокоював, що згодом приїде, а поки залишиться за домом дивитися та тваринами”, – згадує жінка.

27 березня була її найдовша дорога, яка вела в невідомість. Марина каже, що в маршрутці панувала тиша, від Краматорська вони віддалялися фізично, але серце залишали там.

Інша реальність

Подолавши 1200 кілометрів, Марина з дітьми та матір’ю дісталися Болградської громади. Спочатку прихисток в селі Залізничне їм надала родина зятя. 

“Ми були налякані та розгублені, було незручно перед господарями, бо нас було багато. Тут геть інше життя, ми різні за менталітетом, неначе потрапили в іншу країну”, – каже Марина. 

Жінка долала мовний бар’єр, бо в селі розмовляли болгарською, та помічала, як на неї обертаються люди та шепочуться – “біженка”. Складно було Пахомовим надалі з пошуком окремого будинку. Окрім високої ціни на житло в Болградській громаді, Марина зіштовхнулася з недовірою орендаторів. Її це обурювало, бо не заради цього вона тікала від обстрілів.

До того ж вона не звикла отримувати допомогу та нічого на заміну не віддавати. Вона переживала важкий психологічний стан. І тільки завдяки окремим людям в Залізничному жінці вдалося подолати депресію. 

“Одяг приносили, консервацію, сусідки-пенсіонерки кожного разу щось випікали. Я звикла допомагати людям, а тут не знала як себе вести. Людина допомагає, а я не маю, чим віддячити, таке було відчуття безпорадності”, – ділиться Марина.

Кохання сильніше за страх

Перші чотири місяці розлуки з чоловіком Марині давалися дуже важко.  “Ми часто збиралися в Залізничному разом, сестра з чоловіком, кума, а я одна. Візьму фото, на якому коханий, пригорну, уявляю, що він поруч”, – сумує Марина.

Одного разу чоловік зателефонував їй й сказав, що в нього набрякло лице та дуже пече. Виявилося, що росіяни з літака розприскували якусь хімічну речовину, чоловік Марини був надворі та отримав опіки. Марина не витримала та поїхала до чоловіка. 

Донька їй нагадала, як у Краматорську залізничний вокзал обстріляли, скільки людей загинуло, але це жінку не зупинило. Вона відчувала, що їй треба поїхати. Відтоді хоча б раз на місяць вона їздить додому.

Вже понад рік родина Пахомових живе на два міста. З нашою героїнею ми якраз зустрілися в день народження її чоловіка, який вони святкували на відстані. Але все одно, слідуючи родинній традиції, вона накрила стіл. Це асоціюється у неї з мирним життям в  Краматорську, яке сьогодні забрала РФ.

Одна мрія – повернення

Наразі в Краматорську небезпечно перебувати через атаки ворога, складно отримати медичну допомогу, державні установи частково не працюють. Але Марина мріє повернутися якнайшвидше додому, навіть якщо від нього залишиться маленька халупа.

Діти, Олена та Максим, за цей час подорослішали, бо їм часто приходиться  говорити з батьками на дорослі теми, вони мають знати, як себе вести у разі ускладнення воєнних дій, приймати загибель близьких та знайомих, долати страхи та психологічний тиск.

Донька хвилюється за тата та бабусю, які залишились у Краматорську. 

Якщо раніше дівчина займалася саморозвитком, то зараз ледве знаходить сили навчатися. Бачить зміни Марина й в синові. Хлопець, окрім гаджетів, ніяких розваг собі не знаходить, став більш закритим. 

Вона розуміє, що Краматорськ на межі з лінією фронту. Марина вдячна військовим ЗСУ, які боронять Бахмут та не дають прорватися російській армії далі.