Коли вона виходить на сцену, то ніби обіймає весь зал, даруючи частинку себе своїм глядачам та слухачам, вкладаючи у кожну пісню душу та серце. Потужний, яскравий і глибокий голос, проникливість виконання і приголомшливий артистизм, коли кожна пісня стає як зіграна п’єса, що передає всю гаму почуттів, – все це характеризує творчість уродженки Котловини, нині ізмаїльчанки Інни Гульванської, яка часто виступає на різних святкових заходах у Будинку культури, зриваючи заслужені оплески.
Без її виступів також не обходиться жодне сімейне свято, вона з любов’ю співає для рідних та близьких людей. Запрошують її виступити з нагоди своїх урочистих дат друзі та знайомі. Інна активно веде сторінки у соцмережах, викладаючи відео своїх виступів та публікуючи яскраві фотосесії. Будучи людиною відкритою, щирою, товариською, вона ділиться з передплатниками своїми думками та переживаннями. А ще має канал на Ютубі, де викладено професійно зняті кліпи на багато пісень, які входять до її репертуару…
– Інно, ви не забуваєте про своє коріння, свою малу батьківщину — Котловину. Я знаю, що вашу сім’ю Бог щедро обдарував талантами, тому не дивно, що потяг до творчості передався і вам… Розкажіть, будь ласка, про ваших рідних та близьких, дитинство, які спогади того часу досі гріють вам серце.
– Я багато років живу в Ізмаїлі, це місто мого студентства. Я його кохала вже тоді. Хіба можна сплутати запах квітучих лип та каштанів на двох проспектах? Чи це велика кількість наших продуктів на ринку? А сезон дунайки? А колорит мов та акцентів? Це все мій улюблений Ізмаїл. Я через роки, через країни та розставання поверталася сюди. Але місцем сили, місцем кохання та перезавантаження завжди була Котловина! Моя мала батьківщина. Усі дороги ведуть до раю! А рай – він біля ніг матері!
Я виховувалась у великій родині. Нас було троє дітей, я і два мої молодші брати. Так уже повелося з давніх-давен, що наша родина дотримувалася гагаузько-турецьких правил – почитати батьків своїх. Головне слово – за батьком. Бабуся на першому місці. Мати – наше сонце. Спершу дорослі, потім діти! Як скаже тато!.. Це ті настанови, з якими ми жили.
Моє дитинство було наповнене працею та відповідальністю за молодших. Були будні, свята. Останні були наповнені гостями та піснями. Ми багато співали, коли з’їжджалися мої родичі. Накривалися великі столи із простою сільською їжею. І всі були такі задоволені, що пісня починалася тут же… Я була зовсім дівчиськом, але співала нарівні разом з мамою та моїми тітками…
Мама, Людмила Іванівна Ангельчева, все своє життя пропрацювала завідувачкою шкільної бібліотеки і, скільки пам’ятаю, вона завжди співала. Не уявляє вона свого життя без пісні і зараз, будучи учасницею народного вокального колективу «Чали кушу» Котловинського Будинку культури.
Мій батько, Іван Дмитрович Ангельчев, якого, на жаль, вже немає з нами, був людиною далекою від музики, але односельці пам’ятають його як грамотного спеціаліста та досвідченого управлінця. Він не одне десятиліття входив до керівництва радгоспу “Перемога”, був його незмінним головним економістом. Професія, що вимагає серйозності та величезної відповідальності. Людина з двома вищими освітами. Партійний працівник. Профспілковий керівник. Татове виховання залишилося в мені назавжди. Відповідальність, порядність, чесність – це те, що батько виховував у нас. Вміння відповідати за свої вчинки. Почитати дорослих. Знати своє місце у житті. Чи не опускатися. Чи не принижуватися. Це все татова школа!
Мій дядько Віктор Іванович Чернов – заслужений художник України. Другий дядько, Михайло Іванович Чернов – знаменитий майстер з дерева. Перший іконостас, перше розп’яття після ремонту нашого Котловинського храму – вони пам’ятають руки моїх дядьків, які їх виготовили. Обидва, до речі, чудово співали та грали на слух. Їх, на жаль, вже також немає з нами.
Пам’ятаю, коли в нас вдома починалося виконання нашої першої сімейної пісні «Деревенька моя», перед нею ніхто встояти не міг… Співали все! І діти, і дорослі! Коли ми збиралися, наші сусіди зазирали до нас на вогник. А хто не насмілювався чи скромничав (гагаузи скромні люди) слухали біля воріт…
Слухали не просто пісні, а шум великої родини, гармидер дітей. І тільки моя бабуся покрикувала для ладу. Ах, яка вона була, моя бабусенька, моя бабуся Феня! Скільки труднощів перенесла, а нас усіх виростила. Вона, люблячи, мене кликала Іта! Коли згадую про це, таким теплом віє з далекого дитинства. Моє ім’я Інна, а творчий псевдонім Linda – це так красиво і сучасно! Але Іта – це щось особисте, особливе, що неможливо висловити словами… Прямо до сліз… Як шкода, що більше не почую це ім’я. Лише кохані люди так можуть звати.
– Людина формується під впливом своїх батьків, близького оточення. Які їхні напуття відіграли у вашому житті найбільшу роль і допомагають вам і зараз?
– Людина формується з коханими людьми. Сім’я – генетичний код. Яке щастя, що така величезна програма була закладена в мене… Мій дід був скрипалем. На сімейних фотографіях часто розглядаю його довгі музичні пальці. Старша тітка розповідала, як він грав і плакав. Там, на чужині, на засланні в Росії… Він хотів додому, в Бессарабію, дуже сумував і сльози котилися в нього з очей. Напівголодні діти сиділи навколо нього і слухали, як грає батько… Це вже потім, подорослішавши, вони згадували та розуміли, про що співала скрипка. Про це можна розповідати нескінченно. Це літопис роду. Але, напевно, про це краще б розповіла моя мама.
– Інно, хто вам допомагав, вів на шляху до того успіху, який ви маєте зараз? Що допомагає у творчості, надає сил, упевненості? Як ви підбираєте свій репертуар?
– Моя матуся, наш золотий голос і, якщо можна так сказати, літопис Котловини! Скільки пар повінчано і скільки дітей, маленьких янголят, хрестили під її вокальний супровід! А скільки провели в останню путь під голос мами, учасниці сільського церковного хору. Мамочка моя – пташка співуча, і моя пісня “Benim annem” – це визнання їй у вічному коханні!
Знаю, як вона переживає, коли співаю на тому чи іншому заході… Навіть коли не співаю, а говорю перед аудиторією, бачу її тривогу. Так само моя донечка Уляна. Вона мій головний критик і суддя, режисер і постановник… Дуже хвилюється, якщо я помиляюся в чомусь. Вона привела мене до народного колективу «Придунав’я» м. Ізмаїла (моя сім’я ще дуже танцювальна – тітки, мама, дочка, я). Нас, як кажуть у народі, хлібом не годуй, а лише дайте народну музику, і ми щасливі! Болгарське «хоро», гагаузьку «фору» – наші бессарабські традиції, танці ми знаємо та любимо. А репертуар залежить від нашого настрою.
– Чим ви займаєтеся у вільний від творчості час? У вас є робота, бізнес?
– Моя мрія була стати артисткою. Втім, як у всіх, мабуть, дівчаток. Але суворі правила життя говорили, що пристойна дівчинка має бути лікарем чи вчителем. Я стала вчителем. Гарним, добрим. Але життя стрімко змінювалося, нові падіння, розчарування. Вважаю, що вчителем з високою самовіддачею професії, з якісними знаннями може бути лише забезпечена та щаслива людина… Проте з перебудовою та розвалом Союзу змінилися життєві пріоритети і я стала бізнес-леді. Було нелегко, але я впоралася. Одягати людей, змінювати їх гардероб, колірні уподобання та стиль – це мистецтво! І дуже тішуся, коли в мене це виходить. Ні, не просто продати одяг, а отримати новий образ.
– І для творчості, і для бізнесу потрібно багато сил, енергії. Звідки ви черпаєте їх?
– Сили та натхнення мені дають дочка та мама. В мене дуже мила мама. Доброї душі людина. Любитель краси, порядку та квітів. Дочка Уляна – моє найбільше кохання в житті. Я заради неї гори перевертала. Я доводила всьому світу, що зможу, подолаю, доведу! Що моя дитина гідна кращого! То були мої принципи! Мої мантри та установки! На моїй стороні були мої батьки та Бог. Ми пережили з нею важкі розлуки. Шалено сумуючи один за одним, подолали всі труднощі. Вона дуже талановита, стрімка, розумна. Навчалася з прагненням і бажанням, досягала мети, десь падала, але піднімалася, доводила сама собі, що може. Вона мій найкращий твір.
Ми розвивалися, подорожували, мріяли та планували. Але страшне слово – війна. А разом із нею і зрада. Коли довкола тебе зруйновано все. Ти віддана всіма, починаючи від політиків і закінчуючи коханою людиною. Війна довкола тебе. І здається, що душа зруйнована… Але моя сила, мої ангели – це мої мама і дочка. Вони не дають мені впасти, піднімають на крила.
– Інно, нещодавно ви виклали у себе на сторінці в соцмережі невеликий ролик, де задерикувато танцюєте в домашній обстановці, в гостях у мами разом з іншими учасницями ансамблю «Придунав’я». А ось усі пісні та кліпи у вас ліричні, сумні…
– Мені часто багато хто про це говорить, запитують, чому так. Кожна пісня – це ніби моя розповідь, вираз мого «я». І, мабуть, просто це розповідь про мене ту в той момент, коли заспівана та чи інша пісня… Насправді, я дуже весела людина, багато сміюся і гумору… Але справжня правда – у моїх піснях та кліпах. Ще я люблю поезію і сама пишу небагато, але частіше розміщую на своїй сторінці вірші з інтернету. Те, що так чіпляє часом. Люблю Ірину Самаріну, її вірш «Лабіринт»… Кохання та біль не мають певної мови. Вони всіма мовами звучать однаково.
Інтернет-видання Бессарабії
