Роман Кузьмін загинув під Бахмутом, захищаючи свободу та територіальну цілісність України. Він не міг стояти осторонь і пішов на фронт. Напередодні Дня незалежності України журналістка видання «Махала» поспілкувалася з дружиною загиблого воїна Оленою, щоб дізнатися, яким він був.
Перше побачення з Ромою Олена пам’ятає, немов це було нещодавно. Тоді вони з вечора до самого світанку гуляли по Одесі, завітали у два кінотеатри, посиділи на набережній в Аркадії, і так пройшли від Черьомушок до залізничного вокзалу, розмовляючи про все на світі. Вони познайомилися у гуртожитку, де разом з Оленою мешкала Ромина сестра. І це було те саме кохання з першого погляду.
Обидва працювали в Одесі – Олена швачкою, а Роман на будівельних роботах, самотужки опанувавши мулярську справу та внутрішнє оздоблення приміщень. Він був цілеспрямований та роботящий, не цурався ніякої роботи, а коли за щось брався, виконував зразково.
Згодом Олена познайомилася з мамою Романа, теж Оленою, і виявилося, що в них багато спільного. Олену Митрофанівну пам’ятають в Сараті як людину добрішої душі, виховательку дитячого садочка, яку вихованці просто обожнювали. Та й уся їх велика ромська родина Бузика була роботяща, добропорядна та дружна й користувалася повагою у селищі.
“У мене була золота свекруха“, – згадує Олена свою свекруху, якої вже немає на цьому світі. Іноді вони з мамою Лєною навіть об’єднувалися “проти” Роми, якщо треба було чогось від нього добитися. А він вважав своїм обов’язком допомагати та піклуватися про маму і сестер.
У 2008 пара побралася. Олена хотіла дитину, а Роман ставився до сім’ї дуже відповідально – спочатку треба мати своє житло та більш-менш стабільну роботу. Тому подружжя повернулося до Сарати.
У 2015 році у Кузьміних народився первісток Гліб, а через кілька років – Всеволод. Тато душі не чаяв у синах, але просив дружину про дочку, дуже хотів ще й дівчинку. Він був готовий працювати на кількох роботах, аби діти мали все, чого йому самому не вистачало у дитинстві. Особливою мрією Роми було опанувати роботу по дереву. Потроху у гаражі він майстрував то стілець, то шафку. Але серйозна робота потребувала коштовних спеціальних інструментів.
Коли почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, Роман, як і більшість українців, сподівався, що це скоро закінчиться. Тоді він їздив на заробітки до Одеси, працював разом з товаришем, теж мешканцем Сарати, який вступив до добровольчого формування у місті Миколаїв.
Одного дня Роман, не попередивши дружину про своє рішення, замість роботи теж відправився до Миколаєва. Олена плакала у слухавку, просила повернутися, адже було двоє дітей, молодшому виповнився тільки рік. Тоді Роман за три з половиною місяці повернувся, але став наполягати: “Піду служити за контрактом“. Не діяли ані вмовляння, ані переконання дружини. “Там хлопці гинуть, а в них теж діти, сім’ї. Треба допомагати. Чим я гірший за інших?” – казав дружині. Думав, поїде, допоможе та скоро повернеться. Рвався так, що згодом у стосунках з дружиною навіть з’явилась напруга. І вона здалася: “Якщо тобі дадуть повістку, я не буду заперечувати, прийму, як є“.
8 березня 2023 року, коли подружжя разом з дітьми гуляло вулицями Сарати, під’ їхало авто, і Роману вручили повістку. Наступного дня він пішов на ВЛК та за два тижні поїхав.
У Житомирі 300 новобранців пройшли попередній відбір, а згодом 50 з них було спрямовано у десантно-штурмові війська. Серед них і Роман Кузьмін, який став бійцем третього загону другого взводу другої роти 4-го аеромобільного батальйону 80-ї бригади ДШВ.
Військова наука давалася йому легко. Командири казали, що має здібності та навіть планували відправити на навчання за кордон. Бачили у ньому перспективного снайпера. А Роман ніколи не скаржився, що важко, що втомився, навпаки, був бадьорим та оптимістично налаштованим. Завжди був товариський, тому відразу віднайшов серед хлопців друзів.
Через три місяці бійців відправили до Бахмуту. Там вони стояли на варті “дороги життя”. То був його шостий вихід на “0”. Рома дав Олені телефон побратима – на будь-який випадок. Зазвичай він телефонував дружині після повернення з чергування. Але цього разу дзвінка не було. Стривожена Олена зателефонувала побратиму. Він ще не знав, що сталося.
А потім неначе як командир повідомив, що Роман залишився на позиціях на другу добу. Але за деякий час подзвонив побратим: “Вам кажуть неправду. Роми вже немає”.
Коли закінчилася зміна та за бійцями відправили авто, зненацька почався обстріл. Їм не вистачило якихось 10 хвилин, щоб покинути небезпечну позицію. Це було 15 травня 2023 року, у понеділок, а забрати тіло захисника з позицій змогли тільки в середу ввечері. У суботу його привезли в Сарату.
Гліб Кузьмін, якому зараз 10 років, такий же витриманий та відповідальний, як батько. Він добре пам’ятає, як вони з татом любили велопрогулянки Саратою. Він сумує, часом плаче і дуже пишається татом – захисником України, Почесним громадянином селища Сарата, кавалером ордена “За мужність” ІІІ ступеня.
Молодший Сєва знає тата передусім по фотографіях та часто питає маму, чому тато не приходить. Олена каже, що тато – янгол, який оберігає та турбується про них з небес. Але зазначає, що версію треба міняти, бо Сєва якось сказав, що хоче до тата на небо.
Фото надані Оленою Кузьміною.
Інтернет-видання Бессарабії
