Ім’я Дмитра Заєця добре відоме не лише у Рені, а й далеко за його межами. Самодіяльний художник, який мав талант і майстерність професіонала поклав на вівтар творчості все своє свідоме життя. Сотні картин, десятки виставок (причому його роботи експонувалися і за кордоном), безліч публікацій у пресі. Це і є свідченням широкого визнання таланту іменитого майстра пензля, і воно вражає. Про історію та творчу спадщину самобутнього ренійського художника – у матеріалі журналіста інтернет-видання “Махала”.
Дмитро Іванович, з яким ми були добре знайомі, я готував публікації про нього та виставки його робіт для районної газети, зізнавався, що не пам’ятає, з якого часу почав малювати. Пам’ятав лише, що ще у дитинстві, яке пройшло на Сумщині, він був родом із міста Лебедін, його потягнуло до творчості. Сім’я, в якій він народився 17 жовтня 1926 року, жила небагато, тому про папір і фарби він навіть не мріяв. Свої перші малюнки майбутній майстер живопису робив на піску, а роль кисті грала палиця. Дорослі, звісно, помітили його творчі нахили і не стали перешкоджати. Ще 15-річним підлітком він став працювати художником у Харківському драматичному театрі.
Невідомо, як склалося б подальше життя художника-початківця, якби не війна. Він досяг повноліття тільки під кінець її, але на фронт таки потрапив. Тільки на далекосхідний, після чого продовжив строкову солдатську службу вже у мирний час у Китаї, тоді ще радянському Порт-Артурі. І ось доля знову посміхнулася йому. Про те, що він малює, стало відомо командуванню. Рядовому Дмитру Заєцю запропонували стати художником фронтової газети “Во славу Родины”, йому присвоїли офіцерську посаду, причому на той момент у нього не було навіть звання сержанта. Через рік – ще один подарунок долі. Йому дали короткострокову відпустку на 10 днів, які розтяглися… на цілих півроку. З Порт-Артура до рідної Сумщини їхав через Москву. Зробивши зупинку в столиці, він з цікавості вирішив заглянути до Академії мистецтв СРСР. У напівпорожніх кабінетах випадково зіткнувся з незнайомою людиною, якій того літнього спекотного дня було явно не до відвідувача. Він зібрався відправити солдата додому, але щось його зупинило. “Малюнки? – перепитав він, дивлячись на папку під пахвою Дмитра. – Ну гаразд, покажи якийсь”. Але варто йому подивитися, як його подиву не було межі. Попросив ще показати. “Не може бути!” – вигукнув він.
Здивований незнайомець навіть забув про те, що збирався йти. Він потягнув солдата разом із малюнками у свій кабінет і одразу комусь зателефонував. Тільки потім Дмитро Іванович дізнався, що говорив із самим президентом Академії мистецтв Олександром Герасимовим. Роботи художника побачила і відомий скульптор Віра Мухіна, оцінивши його творчість ємною фразою: “У нас професіонали працюють гірше, ніж цей солдат”.
Заєця хотіли залишити у Москві. З Академії мистецтв написали листа маршалу Малиновському, який командував далекосхідною армією: його попросили відрядити Дмитра до столиці та демобілізувати, оскільки у нього був певний талант художника. Можна сказати, його в Академію буквально тягли, однак життя вирішило його долю за нього. Хворі батьки, які жили у важких умовах і їм треба було допомагати, і Дмитро між кар’єрою та батьком та матір’ю зробив вибір на користь останніх. Бо інакше він просто не міг.
Звісно, освіту він здобув. Тільки не художню — став професійним економістом.
“У Лебедині тато закінчив сім класів. Потім їх, підлітків, відправили на фронт, тому що людей не вистачало. Спочатку він опинився у Варшаві, а потім їх перекинули на Далекий Схід і далі в Маньчжурію, де він служив до 1946 року. Після війни він навчався заочно на економічному факультеті Харківського університету, закінчивши який за направленням потрапив до міста Калуш Івано-Франківської області, де пропрацював довгий час у плановому відділі. Потім його направили до Вулканешт, де він працював начальником планового відділу. Приїхавши якось до нашого міста, йому тут дуже сподобалося. Сподобався Дунай, який він хотів малювати. І вирішили з моєю мамою Марією Олексіївною купити будинок в Рені, це було в 1975 або 1976 році. Вона теж з Лебедина, жили на сусідніх вулицях. Прожили вони разом більше 50 років, стали батьками трьох дітей, сина і двох дочок, я наймолодша», – розповіла журналісту “Махали” донька художника Ірина Оберемок.
Переїхавши до Рені, Дмитро Іванович повернувся до свого покликання, до живопису. На той момент він уже був художником, що сформувався, за його плечима були дві перемоги у всесоюзних фестивалях. У ті часи художники-оформлювачі були нарозхват, тож заробити собі на життя проблеми не становило і він поринув у творчість. Працював день і ніч і жив на регулярні заробітки від оформлення, удосконалюючись при цьому у майстерності, беручи участь у різноманітних виставках та отримуючи заслужені нагороди.
“Тато працював художником-оформлювачем не тільки в місті, а й у селах району. У свій час був учителем креслення у другій міській школі, художником у клубі моряків”, – уточнює Ірина Дмитрівна.
Майстерня художника розташовувалась у невеликій прибудові в його будинку недалеко від берега Дунаю. Дуже добре пам’ятаю день, коли він запросив мене у свою свята святих, це було у 2007 році. В очі кинулося полотно з чудовим краєвидом – берег річки, латаття на воді як живі! “Ця картина ще не готова, вона в роботі”, – попередив тоді моє запитання художник. “Ви знаєте, я ж працюю ще зі старим запасом фарб, що залишився ще з радянських часів”, – не без гордості сказав він мені тоді і додав: “Щоправда, цей запас вже не завжди задовольняє потреби і доводиться додатково прикуповувати фарби, але він є”.
Дмитро Іванович мріяв, щоб у Рені з’явився виставковий зал, де виставлялися б картини. “Причому я говорю не тільки і не стільки про свої. У нашому місті є талановиті художники, є і молоді, перспективні. Але хто бачить їхні роботи?”, – журився він, помітно розхвилювавшись.
Куди він тільки не звертався з цього питання: до міськради, райради, навіть до президента. Але все марно – у відповідь надходили відписки. Оскільки це питання не вирішувалося, свої роботи художник був змушений зберігати вдома в непристосованих умовах: він їх складав один до одного біля стін в одній із кімнат. І у тому нашому останньому інтерв’ю у 2007 році він сказав, що звертатися та просити вже не буде. “Більше не хочу”, – сказав він як відрізав.
“Якби я був набагато молодший, ймовірно, знайшов би шляхи у світ для свого мистецтва. Але мені за вісімдесят, я інвалід війни, фізична праця і великі навантаження мені не під силу. І багато моїх робіт десятиліттями стоять притулені до стін без видимої користі, нікому не потрібні… Втім, десять років тому один американський бізнесмен, випадково дізнавшись про мої роботи, спеціально двічі приїжджав до Рені. 8 робіт після цього були куплені в США, 5 для далекого Лос-Анджелеса. Крім того, був запропонований контракт для роботи у видавництві. Але в 70 років не кидають Батьківщину, дітей і онуків, щоб їздити на роботу, та ще й так далеко”, – розповідав Заєць.
Час від часу вони його картини залишали це приміщення для участі у різних виставках: районних, обласних та регіональних, а також у Києві. Так, 8 листопада 2007 року відкрилася персональна виставка Дмитра Івановича у виставковій залі Одеського історико-краєзнавчого музею, її відкриття відбулося напередодні Дня Ренійського району. На ній було представлено близько 60 робіт художника. 4 грудня того ж року його роботи були виставлені в актовому залі Ренійської дитячої школи мистецтв, після якої він подарував їй дві свої роботи: “Чорнозем” та “Зимовий морозець”. Виставлялися роботи художника й у Ренійському музеї.
Декілька його персональних виставок проходили в різні роки в Ізмаїльській картинній галереї. З її тодішнім директором Емілією Євдокимовою у Дмитра Івановича склалися добрі, теплі стосунки. Вона ніколи не забувала про ренійського художника, охоче надавала місця в залах для його робіт, причому всі витрати з організації виставок галерея брала на себе. Одна з останніх, якщо не остання, відбулася 2006 року.
“Виставка робіт Дмитра Івановича мала у нас феєричний успіх. Заєць – самородок. Якби умови для його творчості склалися більш сприятливо, він прославив би Україну. Це колоритний художник, у роботах якого дивним чином поєднуються і дитяча наївність, і приголомшливий професіоналізм. Заєць відчуває життя у всьому його різноманітті і вміє настільки точно передати це все на полотні, що від його картин неможливо відірвати погляд. Дмитро Іванович – художник від Бога, який пише дуже реалістичні роботи, точно передаючи навколишній світ. Ось, наприклад, серед його робіт є така, що називається «Рожевий ранок». Знаєте, якби були живі великі імпресіоністи і бачили її, впевнена, вони схилили б голови перед Талантом нашого сучасника. Картини Заєця серед відвідувачів галереї користуються підвищеною увагою: якось заходили іноземці (німці), так були в такому захваті, що просили дозволу фотографувати їх”, – сказала тоді Емілія Миколаївна в інтерв’ю автору цих рядків.
Дмитра Івановича не стало 25 липня 2012 року. Але залишилася багата творча спадщина художника. Його кисті належить понад тисячі полотен, багато з яких осіли у приватних колекціях по всьому світу. Звичайно, його роботи можна бачити і у Рені. Наприклад, у міській раді зберігається карта міста, яку він намалював та прикрасив краєвидами.
“Частина картин зберігається в Ізмаїльській картинній галереї, частина – в Одесі, частину забрали його онуки. У картинну галерею свого часу він передав на зберігання свої малюнки воєнних років. Деякі його роботи знаходяться в дитячій школі мистецтв, в колишньому будинку піонерів (центр позашкільного виховання «Перлина»). Здається, цієї зими проходила якась виставка в Ренійському музеї і його картини теж були виставлені. Тато за життя багатьом дарував свої картини. У нас залишилося дуже мало його робіт і, чесно кажучи, не дуже хочеться віддавати їх на якісь виставки, тому що після них картини повертають в поганому стані або не повертають зовсім”, – каже Ірина Оберемок.
Одна з найвідоміших робіт Дмитра Заєця знаходиться у колишньому операційному залі Ренійського відділення “Укрпошти”, що на міській площі, яка здана в оренду і там зараз знаходиться меблевий магазин. Туди ми й попрямували з Іриною Дмитрівною. І справді, на однієї зі стін від краю до краю висить велика картина художника, на якій зображено Дунай з видами порту на горизонті та кораблем під назвою “Рені” на передньому плані.
“Як бачите, це не звичайна картина в рамі, яку можна було б легко зняти і перенести, а полотно, що складається з декількох поєднаних холстів. І, судячи з усього, частина цієї картини загублена – бракує досить великого фрагмента внизу. Тато малював її ще в 80-ті роки і дуже боляче дивитися, що вона знаходиться в такому непристосованому місці, частково закрита товаром цього магазину. Я вважаю, що цю картину, поки вона зовсім не стала непридатною, потрібно акуратно демонтувати і перенести в більш підходяще місце, де проводяться різні заходи і буває багато людей, наприклад, в Будинок культури, і її могли б бачити не тільки ренійці, а й гості міста”, – сказала на завершення дочка художника.
Фото автора та надані Іриною Оберемок.
Інтернет-видання Бессарабії
