17 квітня – особлива дата для всіх, хто присвятив своє життя боротьбі з вогнем та порятунком людей. Цього дня в Україні відзначають День пожежної охорони. Наш сьогоднішній співрозмовник — людина, яка пройшла всі етапи служби й досі з гордістю одягає форму.
Вадим Панасович Пашкевич — один із найстарших співробітників 17-ої державної пожежно-рятувальної частини Болградського районного управління ДСНС, він понад 30 років у професії. Він розповів, як це бути вогнеборцем, з якими випробуваннями йому довелося зіткнутися і що допомагає не вигоряти за десятиліття служби.
Вадиме Панасовичу, розкажіть, як розпочався ваш шлях у пожежній охороні? Чи це було усвідомленим вибором?
Усе почалося, як то кажуть, за покликом долі. В армії я служив водієм пожежного автомобіля — це було з 1994 до 1996 року в Ізмаїлі. І у військовому квитку у мене так і написано: водій пожежного автомобіля. Коли повернувся, довго не роздумував. У ті роки більша частина колективу, майже 80 відсотків, була у віці близько пенсійного. У 1997 році проводили розформування частини, і потрібен був приплив молодих фахівців — от я й виявився серед новобранців. Пройшов відбір, потім курси у місті Чорноморськ.
Пропрацював рік водієм, потрапив під скорочення, але невдовзі мені запропонували посаду пожежника. Так і почався мій шлях. Ось уже майже 30 років (разом із армійською службою) я з гордістю називаю себе пожежним рятувальником.
Професія пожежника потребує чимало мужності. Які якості, на вашу думку, особливо важливі для того, хто йде в цю сферу?
Насамперед — безстрашність. Потрібно бути сміливим, кмітливим, не губитися в екстрених ситуаціях. Іноді навіть не замислюєшся – просто йдеш і рятуєш. Тут не місце страху.
Фізична форма — як це критично? Чи у вашій професії важливіша сила духу?
І те, й інше. Сила духу – це те, що не дає здатися. А фізична підготовка – необхідність. Буває, що потрібно винести когось на собі або перетягнути важке обладнання. Потрібно бути готовим до будь-якого навантаження. Працюю я добу через три. Часто ми проводимо тренування під час зміни, вносимо гідранти, робимо підготовку до виїздів, щоб бути ще спритнішими та мобільними. Це дає досвід та енергію.
Розкажіть про реакцію на виклик. Скільки часу йде на підготовку?
Час — це життя. Як тільки надходить дзвінок, диспетчер передає адресу, натискає кнопку тривоги — і ми маємо рівно хвилину, щоб зібратися й виїхати. У зміні працює п’ять осіб: два бійці, командир відділення, водій та начальник варти. Ситуації бувають різними. Реагувати треба дуже швидко. Особливо навесні — підпали трави вітром розносить полум’я, підпалюють городи біля будинків. Раніше загалом кожну зміну по 2–3 виїзди було.
Ваша професія сповнена труднощів. Які моменти запам’яталися як найважчі?
Було різне. Були пожежі з жертвами, коли доводилося виносити загиблих — таких випадків за кар’єру, на жаль, було близько п’яти-шести.
А найскладнішими завжди були зимові пожежі. Напевно, найтяжчий випадок — гасіння Спасо-Преображенського собору у січні 2012 року. Здається, того дня було мінус 13, сильний вітер, даху майже не залишилося.
Наступного дня я підіймався на парапет, подавав рукав — ми всі були мокрі до нитки. Між цеглою всередині величезні дерев’яні балки, мабуть, 30 на 30 см, вони довго тліли. Щоб зберегти пам’ятку архітектури, ми гасили ще тиждень. Якби тоді були підйомні сходи одразу та не такий вітер з морозом — можливо, вдалося б усе локалізувати швидше.
Часто бачу, особливо на підприємствах і в магазинах, сучасні будівельні матеріали, вони горять миттєво. Наприклад, фальш-стеля — за секунду полум’я охоплює все. На жаль, маємо вже і досвід гасіння після прильотів. Наслідки тяжкі, словами не передати. Але ми завжди робимо все можливе, щоб урятувати якомога більше — життя, майно та людську надію.
Що змінилося у професії за ці роки?
Раніше пожеж було більше: горіли печі, сухостій, траплялися трагічні випадки. Зараз більше профілактики, працює Управління запобігання надзвичайним ситуаціям, населення стало відповідальнішим. Однак і тепер роботи вистачає, особливо у сезон підпалів трави.
Дуже багато модернізувалось. Є автоматичні сигналізації, дрони — це великий прогрес у порівнянні з тим, що було у 90-х. З’явилися нові машини, інструменти – електроножиці, бензорізи. Все обладнання стало більш надійним. Візуально робота здається простішою, але виклики такі ж серйозні. Колись представити, що будемо застосовувати дрони для моніторингу пожеж, уявити було складно.
Як справляєтеся зі стресом після складних викликів?
Головне — не панікувати. Потрібно просто знати, що ти робиш, та виконувати свою роботу професійно. Дружина часто каже: “Ти вдома – перемкнись”. Так, бувають важкі зміни, особливо коли кілька виїздів за день. Але дім – це місце, де перезавантажуєшся.
Ваша дружина також працювала у пожежній частині. Розкажіть про вашу родину.
Так, ми познайомилися на службі. Вона була диспетчером. Я побачив її й зрозумів, це моя жінка на все життя. У 1998 році ми зіграли весілля, вона незабаром пішла в декрет. Зараз у нас двоє дітей та онук — справжнє щастя. А вдома моє хобі: садівництво. Теплиці, помідори, огірки я сам вирощую із насіння. Рідні сміються, мовляв, мене знайти можна тільки в теплиці, де я розмовляю із рослинами. А мені це такий приносить спокій. Це моя віддушина, душевний спокій та перезавантаження.
Що ви цінуєте у своїх колегах найбільше?
Згуртованість. У нашій справі нікуди без команди. Кожен знає, що робити, розуміє свою роль. І це – запорука успіху. Без команди – нікуди. Ми знаємо одне одного з півслова, і це наша сила.
Чи були моменти, коли ви особливо гостро усвідомили: «Це моє»?
Так. Найперший виїзд. Тоді я зрозумів, що я на своєму місці. І ось уже п’ять керівників змінилося, а я все ще тут. Через пів року стану ветераном пожежної служби, я дуже люблю цю справу.
Яку пораду ви дали б молоді, яка тільки обирає свій шлях?
Не бійтеся. І ніколи не шкодуйте, якщо ви брали професію пожежника. Це справа гідних, мужніх чоловіків. Ми завжди перші приходимо на допомогу.
Архівні фото надані Вадимом Пашкевичем.
Інтернет-видання Бессарабії
