Немає, напевно, в Рені людини, яка б не чула про бабу Фросю – Єфросинію Костянтинівну Вєльшиневську, відому в місті костоправку, до якої з забоями, вивихами та переломами зверталися не лише ренійці, а й жителі навколишніх сіл та сусідніх районів, до неї приїжджали навіть із Одеси, Києва, Молдови. Для всіх вона знаходила час і всім допомагала: комусь одразу на місці, а якщо випадок був важкий, надавала першу допомогу та одразу відправляла на рентген. Баби Фросі не стало в 1996 році, але ренійці досі з вдячністю згадують її чарівні руки. Бувало, кількох дотиків було достатньо, щоб вставити вивих і вгамувати нестерпний біль. Про ренійську костоправку та пам’ять, яку вона залишила про себе, журналісту інтернет-видання «Махала» розповіла її донька.
Єфросинія Костянтинівна народилася в Рені в 1904 році в родині Костянтина Андрійовича, якого в побуті називали Кононом, та Агрипини Пономаренко, предки яких були біглими старовірами. Дар до цілительства їй передався від батька: Костянтин був костоправом, лікував людей, за що зазнав переслідувань з боку тодішньої влади.
У 1928 році Єфросинія вийшла заміж за ренійця Антона Кондратовича Вєльшиневського, в сім’ї народилося троє дітей – дочки Ганна, Олександра та син Семен. Старших її дітей уже немає в живих, а молодша, 89-річна Олександра Антонівна Вітвіцька, живе у Рені. У неї в гостях побував наш журналіст і дізнався про історію баби Фросі з перших вуст.
«Для діда Костянтина, він був 1836 року народження, шлюб із бабусею Агрипиною (народилася 1855 року) був другим, вони одружилися після смерті його першої дружини. Від першого шлюбу в нього вже були діти, але скільки – не знаю, а потім із бабусею у них народилися й свої. Разом із дітьми від першої дружини у сім’ї було 11 дітей, а не 13, як помилково якось написали в місцевих газетах та в Інтернеті. Мама була наймолодшою. Старші діти один за одним померли в ранньому віці: хтось від хвороб, хтось від укусів гадюк, яких на той час було дуже багато, вони вільно повзали городами. І ось мати залишилася одна у своїх батьків. Коли вона пішла до першого класу, їй там порвали хустку і до школи потім більше не ходила. Була загалом неписьменна, але трішки читати й писати вміла. У 15 років їй довелося піти працювати, бо батьки на той час вже були старенькі. Працювала вона у кулака на прізвище Сємєнєнко, а потім, уже подорослішавши, в Ренійському порту на складуванні дощок. Спочатку навіть не знала румунського, яким у Рені володіє, мабуть, більшість населення. Ми були українцями і в родині говорили українською, а вже потім, спілкуючись із мешканцями навколишніх сіл, які приїжджали до неї на прийом, потихеньку вивчила цю мову. Мій тато Антон Кондратович працював начальником варти у пожежній охороні. Його далекі предки були переселенцями, він якось сказав, що вони з Горьківської області, а не з Рязанської губернії, як було написано у місцевих газетах та в Інтернеті. Вони були дуже багаті люди, мали заводи в Одесі, а мій дідусь с боку батька мав землю в Рені, займався вирощуванням баштанних культур, і навіть мама, ще дорослою незаміжньою дівчиною, працювала в нього», – розповідає Олександра Антонівна.
Після війни Єфросинія Костянтинівна працювала в сусідньому селі Долинському, у колгоспі імені Кагановича, потім влаштувалася посудомийкою до їдальні «Торгмортрансу», це було в голодні 1946-1947 роки, звідки й вийшла на пенсію.
Костоправкою вона стала, будучи ще молодою жінкою, їй тоді й сорока не було. Причому зовсім несподівано для себе – вона навіть не думала, що успадкувала здібності батька. Сталося це після його смерті в 1941 році, його не стало в вельми поважному віці – 105 років (а мама її померла у 1937 році у віці 82 роки).
«Одна жінка йшла з базару, дорога після дощу була слизька, вона впала та підвернула ногу. Якось дісталася нашого будинку, сіла на лавочку і стукає в хвіртку. Коли мама вийшла, вона почала просити її, щоб подивилася ногу. Мама розгубилася і каже: «Я не знаю як, це мій батько був костоправом». А жінка каже: «Не піду, доки не вправиш мені вивих». Мама відповіла: «Спробую, але не ручаюся». Але вийшло! Після цього випадку про маму дізналися по всій окрузі і до неї почали звертатися… Пам’ятаю випадок із онуком якогось професора з Одеси, хлопчику було років 10. Він подарував йому велосипед, з якого той упав і вивихнув ногу. Спочатку його показали місцевому цілителеві дядькові Адаму Чакіру. Але він не взявся за їхній випадок, бо костоправством він не займався. Що робити? І ось їм підказали: йдіть до баби Фросі. Я тоді була вдома. Дивлюся, стоять біля воріт, не заходять, у очах сльози. Запросила їх у двір, покликала маму. Вона подивилася і сказала, що вправить вивих, і вправила. Вона навіть запросила їх переночувати в нас, бо їм далеко їхати – така вона була дуже добра, м’яка, всім співчувала. Вони подякували й відмовилися, бо хотіли якнайшвидше повернутися, бо дідусь в Одесі хвилювався. Тоді ж мобілок не було, щоб одразу зателефонувати. За лікування свого сина вони запропонували мамі великі гроші, але вона не взяла. Мама взагалі не мала ніякої такси, брала лише невелику винагороду, скільки люди самі дадуть, і то не завжди, часто лікувала безкоштовно. Через якийсь час від цих людей прийшла листівка, вони привітали маму з 8 березня, дякували, а підписали листівку і батьки хлопчика, і він сам, і дідусь-професор», – продовжує Олександра Антонівна.
Бабі Фросе допомагати людям було на радість. Але, за словами її дочки, деякі представники офіційної медицини негативно ставилися до її діяльності.
«А от відомий ренійський хірург Михайло Степанович Романов ставився до мами дуже прихильно, навіть хотів, щоб вона з ним працювала. Він запрошував її кілька разів, а мама казала, що не може, бо не мала медичної освіти. Романов навіть направляв до неї іноді своїх пацієнтів і гіпс накладав лише після того, як вони побувають у неї», – каже наша співрозмовниця.
Костоправством Єфросинія Костянтинівна Вєльшиневська займалася до останніх днів свого життя. Коли їй було вже за 80, у неї трапився інсульт, а через деякий час – нове нещастя, вона залишилася лежачою, але до неї продовжували йти люди.
«Після інсульту мама трошки відновилася, почала вставати і пересувалася за допомогою табуретки. Одного дня вийшла у двір і хотіла пройти на город – вона побачила, що хвіртка туди не замкнена (ми її зазвичай закривали на ланцюг, а тут забули), і подумала, що ми там. Мама, мабуть, хотіла на неї налягти, щоб відкрити, і впала з табуретки. А ми були поряд у сарайчику, поралися там з козами і нічого не бачили, знайшли її лежачою на землі. Вона при падінні зламала стегно і того часу вже більше не піднімалася, я дивилася за нею 6 років до смерті. Мами не стало у віці 92 років. Коли вона померла, провести її в останній шлях прийшла така велика кількість людей, що ми були просто приголомшені – начебто ховали якогось міністра. З Долинського голова колгоспу надіслав картоплю для поминального обіду. Ми відмовлялися, але він сказав, що треба, вона рятувала людей», – згадує дочка костоправки.
За її словами, деякі здібності мами передалися і їй, але значно меншою мірою.
«Коли мами не стало, люди продовжували приходити до нас, але допомогти їм так, як допомагала вона, я, звичайно, не могла. Але за найлегші випадки тоді бралася, і то дуже й дуже рідко, тому мій досвід у цьому плані дуже скромний. А зараз я цим зовсім не займаюся. Майстерність костоправа полягає в особливій чутливості пальців, їхніх подушечок, проводячи якими по хворій кінцівці можна, як рентгеном, визначити, вивих це, перелом чи просто забій, а така надчутливість дається далеко не всім, це Божий дар», – наголошує жінка.
Сама Олександра Антонівна з дитинства мріяла про медицину, але на вимогу старшої сестри подала документи до Одеського технікуму газової та нафтової промисловості, хоча схильностей до точних наук не мала, вона була гуманітарієм, любила історію та літературу. Склавши на трійку вступний іспит з математики, вона хоч і вступила, але втратила право на стипендію і повернулася додому.
«Мама тоді лежала в лікарні, мала проблему з рукою, яку мало не ампутували, і вона на навчання мене не відпустила. Я пішла працювати до санепідемстанції дезінфектором. Але мріяла поїхати до Болграда, навчатися на медсестру. Працюючи в СЕС, мене мали направити на курси підвищення кваліфікації у Кривий Ріг, але не зробили цього, мене це образило, і я вирішила звільнитися. 1956 року в Рені відкрилися курси медсестер, і я пішла на них. Після закінчення отримала направлення до Новосільської лікарні, але пропрацювала медсестрою лише 7 місяців. Потім мене звільнили з формулюванням, що не маю середньої медичної освіти. Я намагалася влаштуватися до Ренійської лікарні хоч би санітаркою, але мене не взяли», – згадує жінка.
Десь потім тільки не працювала Олександра Антонівна: і в ДТСААФ, і в органах внутрішніх справ, і на КПП Рені 11 років, і 14 років – машиністом насосної станції на другому вантажному районі порту. І скрізь вона користувалася заслуженою повагою. Не залишилася без роботи, навіть вийшовши на пенсію – їй запропонували посаду вахтера у гуртожитку порту, де жили будівельники «болгарських будинків» (так у Рені називається житловий комплекс із двох п’ятиповерхівок на вул. Андрія Карташова, збудований ще за радянських часів будівельниками із Болгарії).
«Я пішла з цієї роботи, коли у мами стався інсульт. 2017 року не стало й чоловіка Василя, він був портовиком. Живемо ми із сином Ігорем, він інвалід дитинства. Ще маю дочку Наталю, вона працювала в ощадкасі. Вони з чоловіком живуть окремо, у них шестеро дітей – мої два онуки та чотири онучки, ще в мене є три правнуки, дівчинка та два хлопчики. Знаєте, якщо говорити про маму, то я дуже була до неї прив’язана. У дитинстві, коли лягала спати, ставила під подушку її фотографію. І хоча її вже немає багато років, вона живе у моїх спогадах, її теплота, доброта, м’якість та любов до людей, яким вона завжди намагалася допомогти», – завершила історію своєї родини Олександра Антонівна Вітвіцька.
Живе баба Фрося і в пам’яті ренійців. Через роки її так само пам’ятають, поважають і шанують, як і за життя. Ось лише кілька спогадів людей, яким вона допомогла.
Тетяна Семенівна Пащенко: «Ми з бабою Фросею були родичами. Її чоловік Антон Кондратович та мій дід Іван Кондратович – рідні брати. Вона була дуже добра, чуйна жінка. Їй навіть відомий хірург Михайло Степанович Романов довіряв. Коли до нього приходили пацієнти, він питав, чи були вони у баби Фросі, бо вона своїми пальцями відчувала тріщини на кістках. У 1991 році мій чоловік внаслідок падіння в трюм травмував гомілковостопний суглоб, його поклали до лікарні, Романова тоді в живих вже не було. Йому хотіли поставити гіпс, але ми не погоджувалися і вирішили, щоби його подивилася баба Фрося. Вона тоді була вже в похилому віці, важко пересувалася, але все ж таки прийшла до лікарні, а її навіть у палату до нього пускати не хотіли. І вона вставила йому суглоб на місце і до гіпсу діло не дійшло».
Лілія Олейнік: «Пам’ятаю, я тоді вдарилася і сильно забила лікоть. Рука оніміла, похолола, я її навіть підняти не могла, і дуже хворіла. Чоловік мене привіз до баби Фросі, репутація якої була бездоганною, хоча лікарі до неї ставилися дуже ревно. То був перший і єдиний раз, коли я з нею зіткнулася. Вона всіх, хто до неї приходив, садила на базин у дворі, посадила і мене і почала прощупувати хвору руку. Сказала, що перелому в мене немає, це забій променевої кістки. Вона мені дала рецепт гарячого компресу, який я запам’ятала на все життя і коли треба застосовую. Змішати в якійсь ємності 50 г гарячої води і 50 г спирту або самогону, змочити ганчірочку або шматок вати, вичавити і швидко накласти на хворе місце і швидко замотати плівкою, а потім зверху натуральною вовняною тканиною – наприклад, шарфом (штучні матеріали не підходять). Я це зробила і весь біль як рукою зняло. Навіть жодних уколів не знадобилося. Допомогла баба Фрося й моєму батькові Іллі Давидовичу Баланевському, він тоді працював у порту. Невдало перестрибнув через траншею та вивихнув ногу. Його повезли до неї, вона вправила і все пройшло. Коли він наступного дня пішов відкривати лікарняний, лікарі обурилися, чому він пішов до неї, а не до них».
Валентина Дмитрівна Степаненко: «Багато років тому, я ще молода була і ходила на високих підборах, а вулиці були перериті, спіткнулася і вивернула ногу. Я взагалі не могла ходити. Тоді ще жив був хірург Михайло Степанович Романов, а медсестрею у нього працювала Софія Спиридонівна Власова. Вона мені сказала: «Спочатку до баби Фросі, а потім уже до нас». Я пішла до неї, вона подивилася, щось там зробила і направила мене до лікарні, щоб наклали гіпс, сказавши навздогін: «Бережи ногу». Хотіла їй заплатити, але гроші брати відмовилася. Допомогла також моєму чоловікові, він працював у порту капітаном, вивихнув плече, і вона вставила на місце. І своїх дітей я до неї водила. Вона дуже добра була, допомагала людям з любов’ю».
Галина Мариновна Абрамова: «Ми жили з тіткою Фросею на одній вулиці Колгоспній, зараз Андрія Карташова. До нас у гості приїхав свекор, чи це було 1973-го, чи 1975 року. Він скаржився на біль у руці. Думав, що в нього перелом і хотів наступного дня піти до лікарні. Але попереду ніч. Терпіти біль? І я вирішила повести його до неї. Хвіртку відкрила жінка, у якої світилося обличчя – вона була настільки доброю, настільки проникливою. Вона одразу вставила руку на місце. Враження мого свекра, який навіть у церкву не ходив: «Так, є чудеса на світі». Тітка Фрося ніколи не казала, скільки коштує її робота, могла не взяти жодної копійки. Пам’ятаю випадок, коли до неї прийшла жінка з дитиною, простягла гроші, а тітка Фрося каже: «Тобі вони більше потрібні». І не взяла. Про цю світлу людину треба писати, щоб пам’ять про неї продовжувала жити, тому що ми не маємо права забувати добро».
ЦІКАВИЙ ФАКТ. Мало хто знає, але в Рені є археологічна пам’ятка, яка називається «Урочище баби Фросі». За інформацією співробітника Інституту археології Національної академії наук України Валерія Кожокару, яка була опублікована в газеті «Ренійський вісник» 23 червня 1998 року, ця історична знахідка була знайдена в районі водних резервуарів по Овражному провулку і стала одним із підтверджень, що в місцевості, де розташовується сучасний Рені, людські поселення з’явилися 2700 років тому. За словами археолога, його названо так, цитуємо, «оскільки знаходиться недалеко від городу нині покійної народної цілительки».
Старі фото із родинного архіву надані Олександрою Антонівною Вітвіцькою.
Інтернет-видання Бессарабії
