Нещодавно волонтери з Орлівки Ренійської громади побували у Краматорську, вони відвезли бійцям 56-ї бригади та 77-ї ракетно-зенітної батареї ЗСУ дві зарядні станції. Це вже їхня друга подорож на лінію фронту – вперше вони доставили нашим воїнам прилади нічного бачення. І «нічники», і павербанки придбали на добровільні пожертвування, а збір коштів ініціювали саме орловські волонтери.
Про те, з чого вони розпочинали свою діяльність, враження від поїздок на фронт та найближчі плани, журналіст інтернет-видання “Махала” поспілкувався з громадським активістом та координатором волонтерської роботи Анатолієм Абгаш.
– З першого ж дня, як почалася війна, ми з моїм другом та соратником Геннадієм Варсаном встановили біля поромної переправи намет і допомагали тим, хто втік з міст, де було небезпечно залишатися, – розповідає Анатолій. – Наш намет працював цілодобово і став для біженців справжнім порятунком. Ми робили бутерброди і готували суп із найпростіших продуктів: макарони, цибуля, картопля. Але ті, хто проїжджав, його дуже полюбили, дякували. Він і голод допомагав вгамувати, і зігрівав у холод. Потім нам з Румунії привезли великі чайники і ми вже могли пропонувати людям гарячий чай, каву.
Розповісти про допомогу румунської сторони я хотів би окремо. Її дуже важко переоцінити. У місті Ісакча був організований гуманітарний хаб і спочатку мер Анастасє Морару особисто допомагав нам керувати вантажами. Крім того, ми отримували продуктові пакети від пересічних громадян Румунії: люди, які змогли зібрати щось у себе вдома, то нам і відправляли. Якоїсь миті я запитав себе: а чи змогли б ми їм так допомагати, якби таке лихо трапилося в них? Так, як Румунія відреагувала на нашу біду, було дуже показово і зворушливо.
– Анатолію, як ви дійшли того, що потрібно розширювати волонтерську діяльність?
– Коли почалася війна, я 27 лютого 2022 року пішов до армії добровольцем. Був зарахований до роти охорони. Це не тероборона, як хтось може подумати, а підрозділ ЗСУ. Там я познайомився з багатьма хлопцями, зокрема з Рені. Для мене служба стала новим етапом у житті і дала не лише певний досвід, а й чітке розуміння того, що потрібне нашим воїнам на передовій. А ще на мене велике враження справила армійська дружба, в якій такі поняття як мораль і честь – не просто слова. Коли в тебе в руках зброя, ти розумієш, що захищаєш не лише себе, а й товариша за спиною, а він, своєю чергою, захищає твій тил. Усвідомлення та розуміння таких очевидних речей дуже сильно на мене вплинуло. І коли демобілізувався, сказав своїм побратимам: «Хлопці, я далеко не йду». Я вже чітко знав, що присвячу себе волонтерській роботі.
– Збоку може скластися враження, що у наших бійців зовсім погано з оснащенням та постачанням, якщо вони так потребують допомоги волонтерів. Вам не здається?
– Такі думки абсолютно помилкові. Ось ми придбали для наших бійців прилади нічного бачення. Але не тому, що їх зовсім не було. Вони у них є! Просто для кращого виконання бойових завдань у нічний час не завадив би ще один «нічник» – і ми зібрали гроші та купили його. Щодо зарядних станцій: у наших бійців були генератори і без електроенергії вони не залишалися, але вони видавали зайвий шум, чим могли привернути увагу ворога до позицій ЗСУ. А зарядні станції працюють безшумно. До речі, кошти на придбання таких двох пристроїв ми зібрали буквально за тиждень – це був рекорд! Причому купівлю однієї станції, це близько 20 тис. грн, повністю сплатив один із мешканців Орлівки. У найближчих планах зібрати гроші на придбання для наших бійців транспортного засобу. І, знову ж таки, не тому, що у них немає автотранспорту, а тому, що їздять вони на старому уазику-пігулці – були такі в минулому машини швидкої допомоги. І взагалі, автомобілів вистачає на одне-два бойові завдання.
– Анатолію, ваші враження від поїздки на схід України? Що найбільше запамʼяталося?
– У такі поїздки ми вирушаємо з моїм товаришем Олександром Клошка. Якоїсь миті, коли вже треба їхати, я не був певен, що Сашко поїде зі мною. І в глибині душі стало страшнувато, таки дорога далека, майже 1300 км. Зрештою, ми все ж таки поїхали разом, але це не стало приводом розслаблятися, бо не можна було заздалегідь передбачити, як доїдемо. Але, дякувати Богу, все обійшлося… І ось ми в Краматорську. Перше враження і воно вразило найбільше: якби не постійне виття сирен, то в місті тече цілком звичайне життя, як, наприклад, у Рені. Діти катаються на велосипедах. Звісно, дуже багато військових, але й цивільних чимало.
Приїхали ми не з порожніми руками. Ми завантажили машину чим тільки могли: продуктами, консервами – всього близько 70 пакетів. У місті ми не орієнтувалися і підійшли до першої-ліпшої людини, молодої жінки. Сказали, що ми волонтери з Одеської області, вперше у Краматорську і запитали, чи не може вона підказати, як нам знайти «своїх». І треба ж такий збіг: виявилося, що ця жінка працювала в якомусь гуманітарному центрі і знає всіх, хто займається в місті волонтерською діяльністю. Нам її наче сам Бог послав! Вона сіла з нами в машину і ми приїхали в потрібне місце. Привезені нами пакети місцеві волонтери розвезли на адреси жителів, які найбільше потребують, і навіть надали нам фотозвіт. Надали нам і квартиру, де ми переночували.
– Безпосередньо на лінію фронту їздили? Страшно не було?
– Ми були досить близько від лінії фронту, під’їхали на один із флангів Бахмута. Для нас було дуже важливо відчути атмосферу цієї війни, побачити все на власні очі. Що цікаво, доки їхали, нас, звісно, зупиняли на блокпостах, перевіряли документи, але ніхто не перешкоджав нашій поїздці, не казав, що туди не можна їхати. Може, тому, що на нашій машині було позначення, що їдемо з гуманітарною місією. А може, перевіряльники просто розсудили, що коли ми туди їдемо, значить, як дорослі люди, усвідомлюємо всі ризики. Чи був страх? Звичайно, був, тому канонада звучала безперервно, снаряди летіли як з нашого боку, так і з боку ворога. Гуркало так, що всередині все здригалося. Проте ми вирішили їхати ще далі, але тут нас уже попередили, що дорога прострілюється. Це був би невиправданий ризик.
– Неможливо уявити, як у таких умовах живуть та виживають прості люди…
– А куди їм подітися? Я розмовляв з однією жінкою. «Куди я поїду звідси? – запитала вона. – До кого та за які кошти?». Ось і продовжує жити практично на лінії фронту, дуже ризикуючи, зате у своєму будинку, сподіваючись, що, дасть Бог, у її житло нічого не прилетить. І таких людей там багато.
– Анатолію, як ви думаєте, спілкуючись із нашими захисниками на фронті, як їм вдається вистояти в цих нелюдських умовах? Що надає їм сили – і фізичних, і моральних?
– Наші бійці щодня ризикують своїм життям. Це дуже важко психологічно – усвідомлювати, що будь-якої хвилини на ту позицію, де ти зараз перебуваєш, може прилетіти. Але їх зігрівають думки про те, що рано чи пізно весь цей жах війни закінчиться і вони знову опиняться вдома серед своїх рідних та близьких. А ще велике значення для них має підтримка тилу. Не лише матеріальна, а й моральна. Для хлопців дуже важливо усвідомлювати, що про них пам’ятають, що до них приїжджають і приїжджатимуть ще. Тобто вони відчувають, що вони не самотні, їх як можуть підтримують. А це означає, що не дарма вони там, на передовій захищають свою країну та всіх нас.
Інтернет-видання Бессарабії
