6 червня в Україні відзначають День журналіста. Журналісти – це люди, які щодня тримають руку на пульсі подій і формують свідомість суспільства через слово. З нагоди професійного свята журналістка інтернет-видання «Махала» поспілкувалася з колегою Таїсією Василівною Барановою з міста Арциз, яка в минулому присвятила майже 40 років свого життя цій непростій, але надзвичайно важливій справі.
Таїсія Василівна Баранова нині перебуває на заслуженому відпочинку, але в минулому присвятила майже 40 років журналістській діяльності. Свою кар’єру вона розпочала як кореспондентка районної газети «Арцизькі вісті» (до 1990 року «Ленінська іскра»), а останні 15 років професійної діяльності присвятила роботі в обласному виданні — газеті «Одеські вісті».
Згадуючи початок журналістського шляху, Таїсія Василівна зазначає, що спеціалізованої освіти журналістки не мала. Після завершення навчання у Воронезькому державному університеті за спеціальністю «філологія», вона повернулася до рідного Арциза. Саме в той час відбувалося доукомплектування редакції районної газети, яка відчувала гостру нестачу кадрів. Тож керівництво району запропонувало молодій філологині спробувати себе в ролі кореспондентки.
«Коли я прийшла до редакції, газету очолював молодий, але перспективний редактор Василь Якович Олексіїв. Ніхто з членів нашого колективу не мав журналістської освіти. Та попри це, ми всі були справжніми професіоналами і сумлінно виконували свої обов’язки», — з усмішкою згадує пані Таїсія.
Робота була цікавою й захопливою, тож молода журналістка повністю занурилася в неї, присвячуючи їй увесь свій час. Її оточували такі ж активні й енергійні колеги, які також віддавалися роботі з повною самовіддачею. Звісно, журналістика не була простою — у ній були свої труднощі. Газета висвітлювала події з усього району, а такої кількості маршрутних автобусів, як зараз, тоді не було. Тож основною проблемою була логістика: потрібно було часто їздити по району, щоб збирати матеріал. Діставалися сіл, чим могли.
«У нас був свій редакційний автомобіль, але найчастіше доводилося добиратися “перекладними”. Пам’ятаю, в районі було багато сільськогосподарських підприємств, які вивозили продукцію до Арциза чи інших населених пунктів. Бувало, зупиниш молоковоз або вантажівку — і їдеш робити новини. Найважче, мабуть, було нашому фотокореспонденту Володимиру Ковалю. Ми, звичайні кореспонденти, іноді могли підготувати матеріал за допомогою телефону, а йому щодня доводилося виїжджати в район, щоб робити фоторепортажі», — ділиться спогадами Таїсія Василівна.
На її думку, різниця між часом, коли вона працювала журналісткою, і сьогоденням — колосальна. Вона наголошує, що тоді, хоч умови й були набагато складнішими, але читачі цінували працю журналістів. Районну газету любили. Вона виходила тричі на тиждень, а читачі з нетерпінням очікували кожен випуск. А сучасний читач не схильний до читання друкованої преси — науково-технічний прогрес зробив своє, і тепер люди надають перевагу електронним джерелам інформації.
Згадуючи редактора Василя Яковича Олексіїва, Таїсія Василівна зазначає, що він був надзвичайно вимогливим щодо збору інформації. Від кореспондентів він очікував, щоб кожен випуск був якомога інформативнішим, містив багато коротких, але змістовних матеріалів, які б охоплювали найважливіші події та питання з усього району.
Редакція розташовувалася в старій німецькій будівлі й завжди була сповнена людей. До неї з’їжджалися мешканці з усього колишнього Арцизького району, аби розповісти свої історії та повідомити про події, що відбувалися в їхніх селах. Щодня до редакції надходила велика кількість листів. До того ж, майже в кожному селі газета мала своїх сількорів, які працювали на місцях. Завдяки цьому редакція ніколи не відчувала браку матеріалів.
«Ми завжди писали статті не лише для того, щоб зацікавити читача, а й щоб отримати зворотний зв’язок, реакцію на нашу роботу. Сількори були нашими точками опори — з ними ми співпрацювали дуже тісно. Вони чудово розуміли нас і завжди відчували, чого хоче редакція», — підкреслює Таїсія Баранова.
А найвідданішим сількором, на її думку, був мешканець села Вознесенка Василь Баранов. Він не лише висвітлював події з життя свого села, а й займався краєзнавчою роботою: встановлював зв’язки з родичами загиблих у Другій світовій війні, розповідаючи їхні історії на сторінках газети.
У свій час газета, в якій працювала пані Таїсія, організувала школу «Юного кореспондента», якою вона ж і керувала. Їй вдалося настільки зацікавити своїх учнів, що багато з них згодом обрали журналістський шлях і стали журналістами у різних містах України. Згадуючи найздібніших учнів вона називає Ігоря Денисюка, який нині мешкає у Харкові.
З роками, особливо вже за часів незалежності, газета зазнала суттєвих змін. Вона більше не потребувала великої кількості штатних кореспондентів, як раніше. Тож згодом пані Таїсія вирішила прийняти пропозицію від керівництва обласної газети «Одеські вісті» і стала її журналісткою. Під її опіку перейшли три райони Одеської області — Татарбунарський, Арцизький та Тарутинський.
«Я ні секунди не пошкодувала, що обрала журналістику. І дякую Богові, що саме так склалася моя доля, а не інакше. Хоч ми й не отримували високих заробітних плат, але були щиро віддані своїй справі», — з усмішкою підсумовує Таїсія Баранова.
Молодим журналістам, які лише починають свій професійний шлях, Таїсія Василівна бажає насамперед бути сміливими — не боятися й не соромитися спілкуватися з людьми та ставити запитання. Адже саме так можна знайти справді цікаві теми й підготувати матеріали, які знайдуть відгук у читачів. Вона також радить уважно прислухатися до досвіду колег, вчитися в них, переймати корисне та завжди прагнути вдосконалення.
Фото надані Таїсією Барановою.
Інтернет-видання Бессарабії
