Неподалік Рені, по трасі в напрямку Долинського, за крутим спуском і поворотом на це село, по обидва боки простяглася балка Бужорка. Тут, з лівого боку, на деякій відстані від дороги, біля протитанкового рову, поблизу трьох колодязів влітку й восени 1941 року було розстріляно в’язнів Ренійського гетто і полонених табору «Бужорка». Докладніше про цю трагедію – у матеріалі інтернет-видання «Махала».
Наприкінці липня 1941 року фашисти захопили територію Ізмаїльської області та встановили в Українському Придунав’ї окупаційний режим. За деякими даними, у період тимчасової фашистської окупації області загинуло понад 70 тисяч мирних громадян. На території міста Рені та села Анадол (Долинське) було створено єврейське гетто, табори військовополонених і цивільних осіб «Рені-150», «Бужорка», «Дулаг 162».
«Гетто в Рені існувало з 24 липня по 27 вересня 1941 року. За офіційними даними на 6 липня 1945 року, в місті розстріляли понад 500 осіб. Під час пошукової роботи з’ясувалося, що «…звірячі факти розстрілу відбулися в перші дні окупації. Люди були тільки прибулі в місто, тож не залишилося жодних даних». Ці люди, жителі Рені й ті, хто прибув у місто, були в’язнями гетто, і вони загинули в різних місцях: на Бужорці, околицях Рені, селі Етулія Вулканештського району Молдови, Болграді, Миколаївській області. До «Книги Скорботи України: Одеська область» по Ренійському району занесено дані на 33 особи, яких у серпні 1941 року розстріляли на Бужорці», – розповідає краєзнавець Михайло Салабаш, у минулому відповідальний секретар Ренійської районної комісії з підготовки до видання обласної «Книги Пам’яті України».
Наш співрозмовник зазначає, що згідно з документами Державного архіву Одеської області, всіх мешканців гетто вивезли на роботу.
«В’язні Ренійського гетто опинилися в Болградському гетто, де перебували особи єврейської національності з багатьох найближчих населених пунктів. За документами зазначеного архіву, у донесенні Ренійського міського комісаріату поліції від 3 серпня 1941 року в Ізмаїльське повітове поліцейське управління зазначено, що заарештовано 29 осіб єврейської національності, яких надали в розпорядження армії, а ті використовують їх на роботах з розмінування полів. Наступного дня заарештували 50 осіб єврейської національності віком від 16 до 60 років, працездатних. Вони перебували в таборі під охороною і використовувалися на різних роботах», – розкриває подробиці Михайло Костянтинович.
Михайло Салабаш, займаючись пошуковою роботою, записував спогади очевидців тих подій, і їх публікували в районній газеті. На ці публікації відгукувалися читачі, які що-небудь знали від рідних і знайомих – у результаті з’являлися нові дані.
«Житель Рені Максим Іванович Семененко розповідав: «У період тимчасової фашистської окупації на Бужорці, за 3 км від дороги Рені-Болград у бік Джуржулешти, я бачив табір військовополонених і цивільних осіб, обнесений колючим дротом. Стояла охорона». Це був табір «Бужорка», який перебував тут восени 1941 року. У цей табір і табір «Дулаг 162» потрапляли люди з Татарбунарського району. В одному з документів зазначено про розстріл 11 осіб у цьому таборі», – зазначає Михайло Салабаш.
У спогадах жителя Рені Олександра Семеновича Москвіна йдеться: «У серпні 1941 року я перебував у Галацькій в’язниці. Ув’язненим, зокрема й мені, довелося працювати поблизу села Джурджулешти. Сюди на підводі приїхав Андрій Тількіджи, від якого я дізнався про розстріл 22 осіб на Бужорці. Зараз у пам’яті збереглися імена тільки 11 осіб: Юра Яхніс, Бума Яхніс, Нюма Абрамович, Робінович, Машкович, Лейзерович, Френкель, Мінкер, Розенберг, Сіммеєр, Лошак».
«У листопаді 1991 року до районної комісії з увічнення пам’яті захисників Батьківщини написала ізмаїльчанка Роза Абрамівна Лошак: «Щодо людей, які жили в гетто в м. Рені в період фашистських нападів. Рені в період фашистської окупації і розстріляних (де – не знаю достеменно), то по поверненню з евакуації я чула такі прізвища: Вайнтрауби (старих людей було розстріляно на очах доньки, якій удалося врятуватися: вона про це розповідала), Гінберги, Кушніри, Діаманти (двоє братів), зубний лікар Мінкер, Блатмани (троє людей – батьки й донька). На жаль, не пам’ятаю імен, не знаю подробиць». До цього хочеться додати слова Євдокії Іллівни Небутової, сказані нею в бесіді зі мною: «Беті Вайнтрауб жила в Рені до середини 1945 року. Перебувала в гетто. У якому – не знаю. Врятувалася завдяки румуну. Він послав її щось робити, а коли вона повернулася, у гетто вже нікого не було». Пізніше з’ясувалося, що врятувалася ще одна дівчина», – додає Михайло Костянтинович.
Наступна цитата – з матеріалу керівника групи «Пошук» при Ренійському райвійськкоматі, ветерана війни Володимира Петровича Щукіна, що був опублікований у газеті «Придунайська іскра» 9 жовтня 1991 року: «Однієї з ночей мешканців цього гетто вивели з-за «колючки» і посадили на підводи. Один із ренійських старожилів розповідає, що підводи прямували в бік Анадола (Долинське). Не доїжджаючи до балки Бужорка, де колись розбійники грабували багатих, в’язнів погнали пішки, а підводи з їхнім скарбом повернулися в місто. Через деякий час пролунали постріли…»
Районна комісія з увічнення пам’яті захисників Батьківщини та робоча група з підготовки та видання районної Книги Пам’яті України виступили з ініціативою встановити пам’ятник розстріляним на Бужорці. Здійснити цю ідею допомогли РСУ міста, КСП «Анадол», Долинська сільська рада, голова Ренійського міськвиконкому Василь Йосипович Нікітенко, голова районної ради ветеранів Микола Васильович Безруков, головний архітектор Ренійського району Микола Миколайович Бєлали. Його відкриття відбулося 6 травня 1995 року. Цей пам’ятний знак – чорна мармурова плита в людський зріст – добре проглядається з траси. Напис на ній говорить: «1941-1944. Вклонись землі обагреній кров’ю жертв фашизму. Пам’ять про них навік збережеться в наших серцях».
Фото пам’ятного знаку надано Ренійським історико-краєзнавчим музеєм.
Інтернет-видання Бессарабії
