Напередодні третьої річниці з початку повномасштабного вторгнення журналістка видання «Махала» зустрілася з Олександром Овчаренко. В теплій затишній кавʼярні його історія звучала як сценарій для блокбастеру, але аж ніяк не буденність останніх трьох років звичайного 29-річного кілійського хлопця. Без зайвих емоцій він згадував війну.
24 лютого 2022 року Олександр зустрів на човні в морі. На той час він був рибалкою, і всі новини ранку повномасштабного вторгнення дізнався з телефону. Через кілька днів він мав отримати диплом та стати моряком. Олександр готувався у свій перший рейс, але доля склалася інакше.
“Як тільки я відправив дружину і дітей за кордон, я втік. Втік воювати. Двічі отримував відмову у ТЦК, адже я сирота і мав законні підстави не служити. На третій раз я сказав, що поїду далі і буду шукати місце, де мене візьмуть. Мене направили на військово-лікарську комісію, я її пройшов за день і вже на наступний розпочався мій шлях військового”, – згадує Олександр.
Він розповів, що навчання тривало три місяці. Він потрапив під Парасковіївку Бахмутського району Донецької області, коли там точились тяжкі бої. Від родини приховав, що воює. Лише через декілька місяців, коли дружина почула вибухи в телефоні, все зрозуміла. З часом прийняла й змирилась з рішенням чоловіка. Далі були нескінченні дні і ночі боїв, втрат, перемог і поразок. Аж поки не настала зима 2024 року.
“Біля Богданівки під Бахмутом ми 9 діб на залізній дорозі тримали ворожий спецназ. Я був кулеметником і мене намагались вибити. На девʼяту добу – чотири “прильоти” навколо окопів, я був поранений в плече і стегно, уламок потрапив у голову. Побратим дотягнув мене до точки евакуації близько 800 метрів. Далі я опинився в Богданівці, а потім – в морзі в Краматорську. У мене була клінічна смерть. Як я потім дізнався, дівчина, що везла мене з Краматорська до Дніпра, не до кінця застібнула пакет. Додому повідомили, що я 200-й”, – розповів Олександр.
Коли лікарі зрозуміли, що Олександр живий, не знали, що з ним робити – він не рухався і не розмовляв. Його перевели в іншу клініку, де за два місяці поставили на ноги. З теплом і вдячністю воїн згадує лікарів, що зробили майже неможливе – повернули його до життя.
Наразі Олександр пережив 6 операцій, втратив 70% працездатності, він спокійно показує на своє вухо та каже, що там залишилась лише його мочка, все інше – пластик. Зізнається, що тягар минулого ще досі його наздоганяє. Він рятується від жахливих спогадів в родинному колі та завдяки підтримці друзів. Олександр та його дружина Олександра зараз виховують трьох дітей – наймолодшому сім місяців.
Пригадує, що на початку війни він був дуже мотивований, вмів поводитись зі зброєю та розумів, для чого він ступив на цей шлях. Коли дізнався, що двоюрідний 23-річний брат підписав контракт на службу (також таємно від родичів), провів з ним довгу розмову, розсказуючи про реалії війни. Але це не дало жодних результатів, адже каже, що всі чоловіки в їхній родині були такі ж, як він.
Олександр зізнається, що тепер знає ціну життя, бо бачив смерть надто близько. Він знає вагу тиші, бо колись вона означала загрозу. Він повернувся з війни, але війна не поспішає залишати його. Він нагадує всім – найголовніше, щоб жодна дитина ніколи не пізнала жахів війни.
Інтернет-видання Бессарабії
