З 1822 року розпочалася друга хвиля колонізації Бессарабії німцями з Вюртемберга та Баварії, які продовжили розвиток сільського господарства, культури та нових традицій. Журналістка інтернет-видання «Махала» дослідила, що спонукало німців із Вюртемберзьких та Баварських земель вдатися до переселення, а також як розвивалися новоутворені колонії, спираючись на книгу «Статистическое описание Бессарабии или Буджака собственно так называемого», статтю «Бессарабські німці» та книгу «Історія міст і сіл Української РСР».
Після поразки Наполеона в Європі політична та економічна ситуація в Німеччині була складною. Вюртемберзькі та баварські селяни страждали від перенаселення, високих податків і занепаду сільського господарства, а деякі з них просто бажали приєднатися до своїх родичів, які вже проживали в Бессарабії. Водночас Російська імперія продовжувала активно заохочувати переселення іноземців до Бессарабії, щоб заселити малонаселені прикордонні території, зміцнити їхній економічний розвиток і забезпечити стабільність через лояльні та працьовиті громади. Німці приносили з собою передові методи господарювання, ремесла та сприяли модернізації регіону.
Згідно з імператорським розпорядженням 1822 року, у Бессарабії було засновано нові колонії, які отримали такі ж права і привілеї, як і перші німецькі колоністи. Це стало можливим завдяки чинності попередніх указів 1813 та 1817 років, що регулювали заселення іноземців.
Від моменту створення цих колоній управління ними було доручено Пробсту Ліндлу.
Згодом колонії перейшли у пряме підпорядкування головного піклувальника колоністів південного краю Російської імперії. Виділена для колоній земля складалася з трьох ділянок, на одній з яких була заснована колонія Сарата. А дві були пустопорожніми.
Колонія Сарата утворилася на правому березі річки Сарати, біля підніжжя гори, де колись знаходилося татарське село Гура-Курудер. Її землі межували з пустопорожніми ділянками, які перебували у віданні колоністського управління, володіннями графа Ламбсдорфа, кількома казенними ділянками та землями села Гура-Чилигідер (Сатунів).
Для кожної родини колоністів було відведено по 60 десятин зручної землі, що загалом склало 5880 десятин. Частина земель залишилася резервом для майбутніх переселенців. На 1827 рік у колонії проживало 97 сімей, серед яких 57 сімейств були вихідцями із земель Вюртемберга, а 40 сімейств – із Баварії.
Сарата одразу виділилася серед інших колоній своєю якісною забудовою та охайністю. Будинки буди зведені добротно, вулиці доглянуті, а природна краса місцевості гармонійно доповнилася працею її жителів. У колонії мешкали представники багатьох ремесел. Серед найвідоміших був механік і годинниковий майстер Алоїзій Шерцінгер. Тут працювали 20 ткачів, 7 шевців, 4 шпалерників, 2 пекарів, 2 рукавичників, 2 різьбярів, а також кравець, токар, каретник, бондар, муляр та шкіряник — по одній людині в кожній професії. Шестеро садівників активно розвивали місцеве садівництво.
Завдяки отриманим пільгам, колоністи активно використовували найману працю, переважно українців та росіян, які тікали від кріпацтва. Це сприяло швидкому збагаченню колоністів. На 1827 рік в Сараті було побудовано 77 кам’яних будинків. За короткий період було досягнуто значних успіхів у господарстві. Колоністи володіли 100 виноградниками та фруктовими садами, багато з яких одразу почали приносити врожай, 170 кіньми, 1144 головами великої рогатої худоби та 38 вівцями.
Розбагатілі колоністи Сарати почали спеціалізуватися на вирощуванні озимої пшениці, що мала великий попит на закордонному ринку, та культивували кращі сорти винограду. Господарства їхні були досить прибутковими, оскільки вони застосовували найновішу сільськогосподарську техніку: так званий саксонський плуг, 36-зубові металеві борони, культиватори, молотарки та інші знаряддя й машини. Більшу частину вироблюваної продукції багаті колоністи продавали на базарах і торгах Сарати, Акермана, Тарутино, Тузлів, Татарбунар.
Розвиток фермерського господарства призвів до соціального розшарування. Вже наприкінці першої половини XIX століття серед колоністів з’явився прошарок бідноти, який ледве зводив кінці з кінцями. В маловрожайні або неврожайні роки вони голодували й були змушені звертатися за матеріальною допомогою до Акерманської повітової управи. Врожай часто повністю віддавали управі за позички, залишаючись знову без засобів для існування.
Колонія Тарутине: у 1823 році була доукомплектована вихідцями з Вюртемберга, що сприяло розвитку сільського господарства, зокрема вирощуванню зернових культур.
Колонія Каракурт: у 1821 році була доукомплектована колоністами з Вюртемберга, що зробило її відомою завдяки продуктивності у тваринництві та сільському господарстві.
Колонія Арциз: у 1824 році також була доукомплектована вихідцями з Вюртемберга, що сприяло розвитку господарської діяльності в регіоні.
Колонії Ватра та Клястіц (Киштиць): німці з Вюртемберга значно зміцнили господарський потенціал цих поселень.
Колонія Табаки (поблизу Болграда): мала багатонаціональну структуру, але вюртемберзькі німці доповнили його населення, вносячи свої господарські навички.
На головному фото Сарата. Кірха (фото з сайту Україна інкогніта)
Інтернет-видання Бессарабії
