Марія Іванівна Стою мріяла стати вчителькою з дитинства. Каже, що їй зараз важко сказати, що більшою мірою вплинуло на її вибір: те, що була найстаршою серед п’яти дітей у сім’ї (чотирьох сестер та брата) й допомагала їм з уроками, або тітка, сестра батька, яка була педагогом і стала для неї прикладом для наслідування. «Давати дітям знання, ділитися досвідом, радіти разом із ними їхнім успіхам – що може бути прекраснішим!», – з почуттям каже Марія Іванівна. Про основні віхи своєї біографії та що, на її думку, набула і що втратила сучасна школа порівняно з минулою системою освіти ветеран педагогічної праці Марія Стою розповіла журналісту видання «Махала».
Маленькій Марії був лише рік, коли вона з батьками переїхала з Рені до рідного села Плавні, де вона й живе практично все своє життя. Спокійна, врівноважена, з доброзичливою усмішкою на обличчі – саме такою знають свого вчителя її учні, яких вона виховала не одне покоління.
«Я народилася у грудні і, виходить, сім років мені виповнилося на два місяці пізніше, ніж одноліткам. Коли настав час йти до школи, мене не взяли, бо до 1 вересня повних років мені було лише шість, а подружка моя пішла. Можете собі уявити, як я засмутилася, коли мама сказала, що вона вже школярка і не гратиме зі мною – я навіть розплакалася! І мама вирішила повести мене до школи, де директором була її однокласниця Марія Миколаївна Григор. Марія Миколаївна сказала: “Добре, якщо вона так хоче, то ми залишимо її”. Це було наприкінці вересня. Так я й почала ходити до школи. Вчитися мені дуже подобалося, і коли я приходила додому, то займалася зі своїми трьома сестричками, які були моїми ученицями. Я їх навчала і читати, і писати. Як зараз пам’ятаю, тоді була велика така книга «Моя перша вчителька» – румунською та російською мовами, з барвистими ілюстраціями, яку я із задоволенням читала і вже тоді твердо вирішила, що коли виросту, обов’язково стану вчителькою», – згадує вона.
За спеціальністю Марія Іванівна – учитель історії. Чому обрала саме цей напрямок?
«У мене був чудовий учитель Володимир Федорович Кічук, якого уже немає з нами, він і прищепив мені любов до історії. З моїм чоловіком ми навчалися в одному класі і любили ставити Володимиру Федоровичу різні питання, навіть після уроку залишалися, і він завжди приділяв нам час і із задоволенням відповідав», – продовжує моя співрозмовниця.
Після 8-ми класів вона доучувалась у селі Новосільське, де була середня школа, закінчивши яку у 1966 році поїхала до Кишинева вступати до університету на історичний факультет, на який був великий конкурс – 17 осіб на місце.
«Вступати ми поїхали з моїм однокласником Петром Васильовичем Дахиною, якого багато хто добре знає, він працював головою СВК «Світанок» та сільським головою нашого села, але він тоді не вступив, а я вступила. Я з ностальгією згадую студентські роки, дуже любила вчитися та дуже любила історію. А приваблювала мене ця наука тим, що давала можливість дізнаватися, що було раніше, які події, і не лише в країні та світі, а й у нашому селі – мені завжди це було цікаво. Але при цьому я неодмінно хотіла стати учителем та обов’язково працювати у селі – не в місті. І саме у моєму селі, яке я дуже любила та люблю. Коли я була студенткою, із задоволенням розповідала однокурсникам про моє рідне село Плавні да так, що всі хотіли побачити на власні очі, яке воно чудове. Коли приїжджала додому, то обов’язково з двома-трьома дівчатками, своїми подругами з курсу, і всім їм дуже подобалося наше село, його розташування на березі озера, наша широка центральна вулиця – тоді, у 60-ті роки, не скрізь так було», – згадує Марія Стою.
У той час не було безробіття. Отримавши диплом, молодий фахівець міг не перейматися майбутнім працевлаштуванням, воно гарантувалося державою.
«Для істориків було дуже багато вільних місць: не лише вчителями у школах, а й у профтехучилищах, технікумах, музеях. Мені, наприклад, запропонували залишитися в Кишиневі та працювати в академії, бо я вчилася добре, без жодної трійки. Коли нам дали список усіх вакансій, щоб ми могли вибрати, виявилося, що в Україні їх було лише кілька і дуже далеко від мого села. Тому я вирішила зупинитися на Молдові й обрала село Пеліней Кагульського району, оскільки воно з усіх, що пропонувалися, було найближчим до Плавні. Почавши працювати у школі, я потім приїжджала додому майже щотижня. Дуже добре пам’ятаю свій перший урок. У тій школі було три п’ятих класи, в одному з яких діти були галасливими, неслухняними, і мені дали саме його. Директор попередив, що він непростий. Коли я зайшла до них, він залишився біля дверей, щоб увійти, якщо діти не слухатимуться мене. І ось він мені потім розповідав, що дуже здивувався, коли в класі настала тиша на весь урок. Я вже не пам’ятаю, що розповідала учням, але це так зацікавило їх, що слухали мене дуже уважно. Після уроку директор мені сказав: «Якщо ти цей клас взяла в руки, то будеш гарним педагогом», – згадує Марія Іванівна.
Відпрацювавши там три роки, у нашої героїні з’явилася можливість переїхати до Новосільського Ренійського району, де працювала вчителем історії шість років. У неї вже була сім’я, з чоловіком Костянтином Івановичем Стою жили по орендованих квартирах, а потім купили будинок у Плавні та остаточно влаштувалися у рідному селі. Рік працювала піонервожатою і мала шість годин історії на тиждень. Згодом директор школи Олександр Олександрович Корецький запропонував їй стати завучем.
«Я не хотіла, тому що мій чоловік, якого багато хто пам’ятає через роботу в «Сільгосптехніці», був заступником керувника автотранспортом, був зайнятою людиною, до того ж у нього тоді виникли деякі проблеми зі здоров’ям, і мені треба було більше уваги приділяти сім’ї, будинку. Але директор наполягав: «Якщо не погодишся, все життя працюватимеш вожатою і більше годин історії я тобі не дам». Що ж, довелося погодитись. І ось майже 25 років я пропрацювала завучем Плавнінської школи», – ділиться спогадами педагог.
Зі щирою повагою та теплотою Марія Іванівна згадує своїх шкільних вчителів, які згодом стали її колегами. Наприклад, Ігоря Сергійовича Фініті – він був її класним керівником. Проводив із учнями екскурсії, організував фото- та кіногурток, хор – діти його дуже любили.
«Іноді доводиться чути, що багато вчителів скаржаться на маленьку, на їхню думку, зарплату, на високі вимоги та велику завантаженість на роботі, і що нашому поколінню було легше працювати. Ми були інші, працювали за покликанням і з ентузіазмом, не думаючи про гроші і ніколи не скаржилися. Пам’ятаю, кілька років тому нас, вчителів-пенсіонерів, запросили на зустріч до Дня вчителя. Коли мені дали слово, я торкнулася цієї теми перед колегами. Розповіла, що коли у 1971 році почала працювати, уроки вели у старій школі, де було пічне опалення. Був шестиденний робочий тиждень із групою продовженого дня, ми працювали у дві зміни до шостої години вечора. Коли робочий день закінчувався, додому йшли не одразу, бо проводилися педради, засідання методоб’єднань, комсомольські та партійні збори. І ніколи не було такого, щоб для цього, як іноді буває зараз, переривався навчальний процес – всі засідання тільки наприкінці робочого дня. Крім того, вчителі були задіяні у роботі товариства «Знання»: ми читали лекції у бригадах, на фермах, в автогаражі. І ніхто не скаржився, хоча найчастіше звільнялися лише після 8-9 вечора. На мій погляд, зараз у системі освіти дуже багато змінилося на краще. Подивіться на матеріально-технічне оснащення наших шкіл: комп’ютери, Інтернет, багато різної літератури. Класи відремонтовані, гарні меблі, газове опалення. Як то кажуть, гріх скаржитися. А ось у чому сучасна школа в порівнянні з моїм часом, як мені здається, втратила, то це в тому, що менше приділяється уваги вихованню в дітях доброти, співчуття. Раніше були так звані тимурівці, допомагали людям похилого віку, у школі прищеплювалися навички фізичної праці, була виробнича практика. Восени школярів залучали у колгоспі на збиранні врожаю. І у всьому цьому не було нічого поганого, діти вчилися працювати, що потім дуже допомагало їм у дорослому житті», – каже вона.
Марія Іванівна зізнається, що ще змалку дуже любила читати. Любов до книги, бажання дізнаватися про щось нове з нею і сьогодні, коли вона вже на заслуженому відпочинку. Дуже любить класику, твори молдавських письменників. Ще одне захоплення – в’язання, для якого вона також викроює час.
«Ми з чоловіком зараз удвох, наша єдина дочка Ганнуся живе з сім’єю далеко від нас, у Прибалтиці. Її чоловік, з яким познайомилися в Кишиневі, по батькові молдаванин, а по матері латиш, і коли вони одружилися, то через деякий час вирішили переїхати та влаштуватися у Латвії. Вони подарували нам онука Маріуса та онуку Елеонору. Онук і онука, не можу це не відзначити, чудово знають румунську мову, бо дочка із зятем у побуті спілкуються нею. Моя дочка за першим дипломом теж вчитель, закінчила Кишинівський університет, працювала навіть у нашій школі психологом, а вже у Латвії закінчила медичний коледж за спеціальністю психологія та психіатрія та працює лікарем. Раніше донька з сім’єю приїжджали в гості щоліта, але у зв’язку з війною останніми роками не приїжджали, і ми дуже сумуємо за ними. Одне радує, що завдяки сучасним технологіям щодня телефонуємо один одному і спілкуємось по відеозв’язку. Сподіваємося, що війна скоро закінчиться, і ми обов’язково зустрінемося», – каже Марія Іванівна.
Фото надані Марією Іванівною Стоя.
Інтернет-видання Бессарабії
