Вони залишили свої затишні домівки, щоб боронити мир і свободу, водночас зберігаючи найміцніший зв’язок із сім’ями, які чекають їх із надією і вірою. До Дня Збройних сил України журналістка видання “Махала” розповіла про їхній вибір і те, як вони балансують між війною та родиною.
Володимир Левченко – професійний військовий. Під час проходження строкової служби він вирішив стати офіцером та вступив до Військової академії в Одесі. Наразі служить у 214 окремому спеціальному батальйоні. Нещодавно він приїхав додому у невелику відпустку, під час якої і вдалося поспілкуватися з подружжям Левченко.
Володимир зустрів Вікторію та одружився вже під час повномасштабного вторгнення. Донеччина – особливе місце для подружжя, що береже памʼять про початок стосунків. Саме туди Вікторія при кожній можливості попри всі загрози приїжджала до коханого. Покровськ, Селидове – тоді ще це був відносний тил, зараз ці території потерпають від дій російських військ.
“Я приїхала до Володимира в Селидове, ми зайшли до ювелірного магазину просто подивитись прикраси. І вже там Вова мені розповів про справжню причину візиту та освідчився. Я дійсно такого не очікувала. Селидове – дуже важливе місце для нас, і серце розривається від того, що зараз там відбувається”, – згадує Вікторія.
“Я багато думав перед пропозицією і, коли вирішив придбати каблучку, потрапив під обстріл. Навіть думав, що це – якийсь знак. Що або не треба поки, або, навпаки, треба поспішати”, – сміється Володимир. Він вибрав другий варіант.
Впродовж зустрічі Володимир багато жартує, дуже простими словами говорить про складнощі служби. Каже, що саме гумор допомагає зібратись в критичних ситуаціях та впоратись з емоційним перевантаженням. “Коли Віка приїжджала до мене і починались обстріли, казав, що це хтось не зачинив вікно, хвіртку, або вибиває килим. Ми з побратимами часто так жартуємо”, – згадує Володимир.
Він боронив Київщину, брав участь у контрнаступі на Харківщині, зараз – на Донеччині.
“Я завжди мріяв подорожувати. Але треба було більш конкретно формулювати Всесвіту своє бажання. Я дійсно з огляду на службу багато подорожую країною, але зовсім не в туристичних цілях”, – шуткує військовий.
Після війни мріє поїхати в подорож країнами Європи, але з військовою службою закінчувати не планує. Ба більше – всі чоловіки в його родині на фронті. Батько Юрій Левченко був мобілізований у 2014 році, а молодший брат Євгеній у 19 років приєднався до війська добровольцем під час повномасштабної війни, бо мріє стояти пліч-о-пліч з братом.
Вікторія згадує, що її рішення стати дружиною військового було виваженим, складним та позбавленим рожевих окулярів. Її життя кардинально змінилось – вона багато працює з волонтерами, фондами, відкриває збори для того, щоб забезпечити підрозділ чоловіка усім необхідним.
“Велика подяка волонтерам, тим людям, які допомагають війську. Це не лише мої слова, до них доєднається будь-який, навіть елітний підрозділ. Без вас ми б не встояли”, – наголошує Володимир.
Максим Погореленко в мирному житті працював у морі, через три місяці після початку повномасштабної війни доєднався до війська. Каже, що рішення далось легко – був впевнений, що має захищати країну. Складніше було потрапити до ЗСУ, бо в ТЦК спочатку отримав відмову.
Розпочав вивчати тактичну медицину за рекомендацією друзів, бо фронт потребує кваліфікованих спеціалістів. Далі – викладав її у ТЦК, ділився своїми знаннями. Одного разу йому зателефонував знайомий з 12-го окремого стрілецького батальйону і запропонував приєднатись.
Мати та дружина були налаштовані проти, дружина Ірина навіть погрожувала розлученням.
“Я була рішуче проти. Але рішення чоловіка було чітке і зрозуміле. Він сказав, що не збирається сидіти вдома і нічого не робити. Мені залишилось лише прийняти це, або ні. Я кохаю свого чоловіка, тому вирішила стати тилом, опорою та підтримкою, щоб він знав, що все, що він робить, це не дарма”, – згадує Ірина.
Наразі подружжя виховує двох дітей, молодшому лише 8 місяців. За відсутності поруч чоловіка Ірина завалює себе роботою, щоб час йшов швидше. Вона знайшла себе у кондитерській справі, її десерти мають попит і місті Кілія. Як і більшість дружин військових, Ірина відкривала багато зборів. З сумом зазначає, що не всі розуміють необхідність допомоги навіть репостом, тому кожен збір вимагав повної фізичної та моральної віддачі.
Питаємо Максима, що допомагає йому справлятись з реальністю.
“Гумор. Ми завжди шукаємо у всьому позитивні моменти. Намагаємось шуткувати в окопах, на штурмі, вдома. І обовʼязково важливі підтримка родини та віра в Перемогу. Хоча, звісно, після війни життя вже не буде таким, як раніше”, – відповів Максим.
У нього багато фронтових історій та спогадів. Одним з найстрашніших відмічає момент, коли при відбитті позицій залишився в повній темряві з напівпорожнім магазином, не знаючи, чи є поруч живі побратими.
Наразі Максим – старший технік роти у 22 ОМБр. Мріє, щоб війна закінчилась якнайшвидше, і щоб нікому більше не доводилось воювати.
Євген Гапеєв став добровольцем в перші дні повномасштабного вторгнення. Це рішення було несподіванкою для його родини, адже він ніколи не був повʼязаний з армією. До війни працював у КП “Світло”, за освітою – електрозварювальник та водій. Отже, у складі 88 ОБМП став водієм на бронеавтомобілі “Козак”. Брав участь у звільненні Херсонщини та в бойових діях на Миколаївщині.
Питаємо Євгена, що допомагає йому проходити випробування війни.
“Мій метод – повне прийняття. Я ніби відключався від реальності та намагався прийняти неминуче. Подумки міг змиритись з найстрашнішими наслідками, і одразу ставало так легко! Я бачив, що може робити страх з людиною. Він паралізує. А коли ти вчишся його відпускати та долати – все йде набагато простіше. Я був відповідальний за життя своїх побратимів в машині, тому концентрація була максимальна, – згадує військовий.
У часи затишшя подумки повертався додому, де його чекали мати Любов та дружина Світлана. Одружився у квітні 2022-го онлайн – це був один з перших онлайн шлюбів в Кілійській громаді. До дружини мав одне прохання – в цей день скріпити їх кохання замком на металевому серці у центрі міста, яке Євген створив своїми руками для Кілії за часів роботи у КП «Світло».
Далі у подружжя було життя між тилом та фронтом, короткі зустрічі майже завжди під обстрілами. Під час війни Євген отримав хворобу, несумісну з подальшою службою. Проходив тривале лікування та реабілітацію. Звуки повітряних тривог й досі викликають у нього тривожні відчуття, сум за втраченими побратимами. Зараз працює в таксі та мріє про повернення України до мирного життя.
Фото надані родинами військових.
Інтернет-видання Бессарабії
