Інтернет-видання Бессарабії
Пошук

1000 днів повномасштабного вторгнення: як цей день памʼятають журналісти Махали?

19 Листопада 2024 15:07
Махала
1000 днів повномасштабного вторгнення: як цей день памʼятають журналісти Махали?

Російсько-українська війна триває уже понад десять років. 3925 днів тому Росія розпочала окупацію Криму та Севастополя. 1000 днів тому регулярна російська армія відкрито розпочала повномасштабне вторгнення на територію нашої країни.

Сьогоднішній день — це дата, яка нагадує про незламність українського народу. Цей час став випробуванням для кожного українця, змусивши багатьох змінити свої життя, адаптуватися до нових реалій і шукати сили там, де здавалося, їх вже немає. Українці зберегли свою віру в перемогу, довівши всьому світу, що свобода, гідність і незалежність є цінностями, за які варто боротися до кінця. Ці 1000 днів наповнені історіями сміливості, самопожертви та взаємодопомоги, які об’єднали всю націю — від передової до тилу.

Весь цей час колектив інтернет-видання “Махала” тримав руку на пульсі та писав хронологію подій. Але в той самий день – 24 лютого 2022 року – ми, як і більшість українців, були в розпачі та розгублені. Однак ми не лишили для себе багато часу на журбу, адже ми знали, що наші читачі потребують обʼєктивної інформації. Сьогодні розповідаємо вам особисте — про те, як кожен із нас прокинувся в той самий день…

Тетяна Терзі, головна редакторка

Я була серед тих, хто навіть після початку АТО і ООС не вірив в повномасштабне вторгнення росії в Україну. Я вірила в здоровий глузд людини при владі – маю на увазі путіна.  Бо війна – це завжди втрати. Не вірила, що у 21 сторіччі взагалі може бути війна. Але тема великої війни вже вітала у повітрі. Її обговорювали скрізь, навіть у громадському транспорті, коли я їхала на роботу. Добре пам’ятаю  24 лютого 2022 року. За звичкою ранок почала з новин. Відкрила телефон і перше, що побачила – це повідомлення від доньки: «Мамо, почалось». Жахнулася й включила телевізор. А там вже повним ходом йшла сводка про минулу ніч, обстріли, захопленні населенні пункти і перші втрати. Я їхала на роботу і не знала, що буду робити. В автобусі стояла тиша, як на поховані – вже ніхто не обговорював чи почнеться війна. Вона прийшла. На АЗС, біля банкоматів, в магазинах вже були великі черги. Укрпошта повідомила про припинення роботи. І вже готовий номер газети “Дружба” залишився не відправленим. Ми почали активно надавати інформацію через соцмережі та сайт. І тоді ми всі вірили, що цей жах скоро закінчиться. Не тому, що арестович обіцяв 2-3 тижні і все. Просто хотілось вірити у краще, у повернення до мирного життя.

Ганна Ковальова, шеф-редакторка

Ранок 24 лютого для мене почався з телефонного дзвінка. Нам з чоловіком зателефонувала його сестра, яка в цей час потягом їхала у столицю: “Тут все палає, я вийду в Умані і буду шукати, як добратися додому“. В той час ми усі проживали в місті Южне, біля Одеси. Ми з чоловіком одразу ж увімкнули телевізор та почали дивитися новини… я потроху збирала речі, бо планувала переїжджати жити у підземний паркінг, а чоловік поїхав стояти у кілометрових чергах на АЗС.

Вже зранку в місті та навколо почала зʼявлятися військова техніка, вдень у вікнах моєї квартири було видно, як в морі палає підбите росіянами цивільне судно. Оскільки місто знаходиться поблизу в Одеським припортовим заводом, по вулицях тільки й ходили розмови по те, як уберегтися, якщо російський снаряд влучить в цистерну з аміаком або аміакопровод. Люди були дуже налякані та засмучені. Наступного дня ми дізналися, що ворожий десант намагався висадитися в 15 кілометрах від Южного, але дякуючи захисникам в них нічого не вийшло. Ми приняли важке, але правильне рішення – поїхати до моїх батьків в місто Болград, оскільки тут була зовсім інша безпекова ситуація. В інтернеті ходили чутки, що черги на Паланку починалися задовго до Маяк, тому ми прийняли рішення їхати через міст Затоки. І вже тоді ми розуміли, що це дуже ризиковано, а можливо і востаннє. Невеликий спойлер: так і вийшло, оскільки в момент, коли ми проїжджали Затоку, було оголошено сигнал повітряної тривоги. А вже після декількох місяців перебування у Болграді, коли настав час повертатися додому, мост вже був знищений…

Той день я не забуду ніколи, цю війну країні-агресорці я не пробачу ніколи.

Софія Чебан, редакторка відеоконтенту

Той день я пам’ятаю дуже чітко. Прокинувшись вранці, я готувалася, як зазвичай, до роботи. Того ранку не встигла переглянути новини і пішла на автобус, щоб поїхати на роботу. Вперше почула фразу «Розпочалася повномасштабна війна» від односельців.

Скажу чесно, я не повірила. Уже на роботі, в офісі, почала дивитися новини і зрозуміла, що росія о 4-й ранку підло розпочала повномасштабну війну.

Я не могла спати ночами, телефон постійно був у руках, бо відчувала велику відповідальність перед нашими читачами. Щодня на нас підписувалися тисячі людей, і я розуміла, що вони потребують правдивої інформації про стан України та хід війни.

Буча, Київ, Маріуполь, Бахмут, Херсон. Хоча я фізично не перебувала у цих містах, емоційно зʼїдала себе через те, що не могла знайти відповідь на запитання: чому так багато людей повинні пережити ці муки та біль? Чому?

Я обрала багато працювати, щоб відчуття провини перед тими, хто постраждав більше, ніж я, не загнало мене у глухий кут. Ця війна змусила всіх нас змінити свої пріоритети.

Тисяча днів війни, тисяча днів болю, розпачу, гніву та віри, що скоро все закінчиться.

Валерій Гайдаржи, журналіст

Мій ранок того дня розпочався, як звичайний. Я прокинувся у своїй кімнаті гуртожитку в Одеському університеті, збирався на роботу. Але несподіваний дзвінок від родичів змінив усе — вони повідомили, що почалося повномасштабне вторгнення. Спочатку я ще не до кінця усвідомив серйозність подій, бо ніколи не думав, що таке може бути у XXI столітті.

Після дзвінка вирішив їхати додому. Однак у місті вже панувала паніка: люди масово намагалися евакуюватися. Пам’ятаю, як виходив із гуртожитку з сумками, прямуючи до вокзалу. Навколо — ніби сцена з фільму: нескінченні черги, люди з валізами, хаотичний рух, усі кудись поспішають. Знайти вільне місце в транспорті не вдалося, тому довелося шукати попутку. Під час пошуків у місті почалися гучні вибухи, у небо здіймався чорний дим із місць прильотів. Вже по дорозі додому я побачив, як нам назустріч почали їхати наші танки та військові машини з розпізнавальними знаками. Саме тоді до мене повністю дійшло усвідомлення того, що почалася велика війна…

Оксана Чумак, журналістка

Напередодні повномасштабного вторгнення я щодня стежила за новинами, які з кожним днем посилювали мою тривогу. Думки про можливу війну не давали спокою, змушуючи мене проводити безсонні ночі. Кожна нова тривожна звістка лише підсилювала страх.

24 лютого 2022 року я прокинулася о 06:55 від слів чоловіка: “Почалося! Росіяни вторглися і обстрілюють всю Україну ракетами.” Ці слова викликали в мене шквал емоцій — шалений страх за рідних і за нашу державу. Те, чого я так боялася, стало реальністю. 

У перші дні ми майже не відривалися від новин, сподіваючись, що все швидко закінчиться, і ворог залишить нашу землю. Але з кожним днем віра в це поступово згасала. Саме тоді я зрозуміла: наше життя і наша країна вже ніколи не будуть такими, як раніше.

Спочатку виникла думка: взяти дітей і виїхати за кордон. Але після довгих роздумів я відмовилася від цієї ідеї, вирішивши залишитися вдома, на рідній землі, попри всі небезпеки.

Микола Григораш, журналіст

Початок війни я застав вдома у Рені. Напередодні був звичайний вечір, нічого не віщувало цього жаху. Працював за комп’ютером і сам не помітив, як засидівся далеко за північ… І тут близько 5-ї ранку мене розбудив телефонний дзвінок, який я, не виспаний, навіть не відразу й почув. Телефонував друг з Ізмаїла. Я навіть було подумав, що в нього щось трапилося, раз дзвонить так рано. А він мені скоромовкою: “Увімкни швидко телевізор. Почалася війна, Росія на нас напала!”. Що-що, але таке я точно не очікував почути. Кажу: “Яка ще війна, вони що там з глузду з’їхали?”. Але телевізор усе ж увімкнув. Як ви розумієте, далі вже було зовсім не до сну. Я довго не міг повірити в те, що трапилося, воно просто не вкладалося в голові.

Олександа Батуріна, журналістка

За день до війни я дуже пізно завершила роботу, адже дивилася засідання Верховної Ради щодо введення в Україні режиму надзвичайного стану. Рішення щодо введення було прийнято майже о 22 години ночі, але навіть після цього я не вірила у плітки про те, що розпочнеться війна. 

Однак наступного дня мене розбудили чисельні повідомлення у робочому чаті – телефон просто розривався. Я відкрила чат і перше, що кинулося мені в очі, це слово “війна”. Паніки не було взагалі, організм ніби відключив функцію, що відповідає за нерви. Я одразу почала шукати усю інформацію, яка відома станом на зараз, і ми з командою сіли працювати. 

З ранку і до пізнього вечора 24 лютого ми сповіщали людей про усе важливе, що відбувається в області та місті. Повідомляли про маніпуляції шахраїв, які з першого ж дня почали під виглядом банків телефонувати людям, розповідали про ситуацію в регіоні, про те, як ходить транспорт, працюють магазини та слідкували за ситуацією, що розгорталася біля острова Зміїний. 

Клавіатура стала моєю бронею, бо сидячі за ноутбуком я нібито була стороннім спостерігачем. Мов це десь там, а не з нами, не в моїй країні. Ще протягом декількох днів я працювала з ранку до ночі, не маючи часу усвідомити те, що розпочалася війна. Саме цей важкий період перших днів, коли не зрозуміло що, як, куди, як далі буде, я ховалася за монітором.

Наталя Слободяна, журналістка

Коли я почула, що в Україну вторглася сусідня держава, спочатку була спустошена. Не хотілося в це вірити! Я продовжувала брати інтерв’ю, запитувати думку людей, а вони так само цікавилися моєю думкою.

І спочатку у багатьох моїх знайомих опустилися руки. Не скриватиму. У мене теж. Скільки це відбувалося з моїм психологічним станом? Два тижні, може місяць. А потім прийшло просте рішення: потрібно добре робити свою справу, писати про звичайних і одночасно незвичайних наших мешканців, які проявляють відвагу, кмітливість, щирість і допомагають нашим хлопцям. Кожен на своєму місці робить все для наближення перемоги.  Що я вмію краще за все, так це продовжувати свою журналістську справу. Хочу бути корисною своїй державі, вносити свій вклад в перемогу. Життя не зупинилось, нам є за що воювати, виборювати свою свободу і незалежність.

Альона Колеснік, журналістка

Наближення російського вторгнення ми відчували ще з кінця 2023 року – про це багато говорилося і писалося. У ЗМІ спочатку називали дату 16 лютого. Цього дня війська окупантів не зайшли на українську землю. Ми трохи видихнули, але напруженість у суспільстві залишалася.

Тоді я працювала в іншому виданні. За день до вторгнення, 23 лютого, наша знімальна група робила декілька сюжетів у Кілії та Вилковому. Один із них стосувався конфлікту Морської охорони та рибалок. Того дня не вдалося побачитися з важливим персонажем, і ми домовилися з ним зустрітися наступного ранку в Ізмаїлі. Зустріч була призначена на 8-му годину.

Вранці я поспішала на цю зустріч, тому прочитати новини не вистачило часу. Я вже виходила з дому, коли мені зателефонували з виконкому та повідомили, що міський голова збирає всіх на вісім.

Я набрала колегу, попросила її піти замість мене до виконкому через накладку. Ось від неї я вперше і почула, що о п’ятій ранку російські війська напали на нашу країну. Як колись гітлерівці. У фашизму почерк один…

Пам’ятаю, як їхала того ранку маршруткою і дивилася на обличчя людей. Вони були задумливі, засмучені. Але при цьому ніхто не обговорював причину занепокоєння. Не було паніки, обурень, плачу.

Ми тоді ще дуже сподівалися, що це ненадовго, сподівалися на переговори.

У ті тижні вся країна стала єдиним цілим. Найсміливіші та совісніші пішли до лав Збройних сил України, інші їм допомагали, чим могли. Ми дуже вірили у благополучний результат, у швидке завершення цього безумства.

Ми тоді ще не знали, як багато відважних воїнів – найкращих із найкращих – поляже на полі битви. Не знали, що деякі із тих, хто стоїть при владі, а також деякі із військового командування почнуть на війні заробляти собі статки, а їх ницість викличе недовіру у народу, і він уже не буде донатити як раніше. Не знали, що весь тягар війни понесуть на собі воїни, волонтери і та невелика кількість людей, яка, незважаючи ні на що, продовжує ділитися своїми благами з нашими захисниками і досі.

Валерія Толстих, журналістка

Вечір 23-го був напрочуд теплим та затишним, допоки, клацаючи каналами зі шматком торта, не натрапила на лису голову, яка щось там віщувала про “дєкамунизацию”. По спині пробіг холодок, та пішла далі гортати мемчики про те, як всі просили повний графік вторгнень, щоб підлаштувати вечірки. 

Ранок 24-го розірвав жахливий рінгтон батькового старенького телефону, в який він кричав своєму однокурснику: “Ти що, пʼяний?” Тоді він ще не знав, що їх однокурсники з росії та їх діти вже запускають двигуни літаків, щоб почати бомбити наші міста. “Прокидайтесь, почалась війна!”, – кричав батько. Потім посипались тони повідомлень: “Мася, над моїм будинком пролетіла ракета!” “Як ти?” “Я на чергуванні в Києві – тривога на цей раз бойова”. Перший тиждень – хаос з нескінченних новин, зібраних-розібраних валіз, повідомлень “Я на кордоні”. Зірвалась, як ледь не побилась за останню банку дитячої суміші, а на касі банк заблочив кредитку. Ковтаючи сльози, дивилась на зівʼялі самотні тюльпани, що винесла бабуся на продаж перед 8 березня.

Лілія Биковська, журналістка

23 лютого відчувався  як звичайний день: десь у гаражах, за домом, гуділи чоловіки, які святкували день захисника вітчизни і нічого не віщувало про те, що через декілька годин на нас нападе країна-терорист. 

Скоро я мала повертатися у Київ на навчання, адже в університеті розпочинався другий навчальний семестр мого першого курсу. Вночі я дуже погано спала і хоча мені пощастило опинитися у безпечному місті – рідному Болграді, 24 лютого я прокинулася о 5 ранку. Сон ніяк не йшов і я полізла до телефону, де прочитала новини про вибухи, наступ ворога та їх техніки. 

Перше, що я зробила тоді – це побігла до сусідньої кімнати, де спала моя мати. “Мамо, почалась війна”, – все, що я змогла з себе вичавити. В голові засіла одна єдина думка : “А як же там тато?”, якого війна застала вже безпосередньо на фронті. 

“Пап, я тебе люблю, ти у мене герой, дякую тобі та усім солдатам ЗСУ”, – саме таке перше повідомлення на одному диханні я надіслала татові. Видих, бо майже одразу прийшла омріяна відповідь.

Весь мій подальший день пройшов у паніці, сльозах і постійному скролінгу новин, від яких ставало тільки гірше. Прийнявши реальність і відкинувши емоції, ми з мамою дійшли до думки розпочати волонтерську діяльність. Закинувши сторіс в інстаграмі з проханням про допомогу нашим воїнам, я одразу почала отримувати фідбек від місцевих мешканців. 25 лютого розпочалась моя волонтерська діяльність, яка продовжується і досі.

Алла Корінь, журналістка

Кінець лютого для мене завжди був часом, сповненим передсвятковими очікуваннями (27-го відзначаю день народження) та передчуттям весни. Мали приїхати рідні, і я готувалася до дорогих гостей з передсмаком радості. Але вранці 24-го вони зателефонували: “Не приїдемо. Війна!..”  Вперше так близько прозвучало слово, у якому все – морок, холод, страх, насилля, біль, смерть… 

Ще була надія на те,  що це – непорозуміння,  це не надовго, що не можуть люди у 21 сторіччі просто прийти у дім сусіда та вбивати… 

Дорогою на роботу в редакцію газети “Час. Люди. Події” я бачила обличчя односельців – стривожені, розгублені, в очах питання: “Що буде?”

У такому ж стані були й співробітники. Але всі прийшли на роботу, налаштовані, як зазвичай, “робити” газету – а як же, люди чекають… Але отримали повідомлення, що Укрпошта призупинила роботу, і газета не дійде до передплатників, або взагалі загубиться. 

Ми щодня виходили на роботу, сподіваючись, що все налагодиться, і при першій можливості 19 березня випустили черговий номер. Перша шпальта без слів передавала почуття, що сповнювали нас. 

У цьому номері з’явилися нові рубрики: “Час випробувань”, “В умовах воєнного часу” тощо. Писали про наших молодих земляків – захисників, про те, як громади організовували перші посилки на фронт та забезпечували свою життєдіяльність у нових умовах. Про те, як аграрії, не дивлячись ні на що, готуються до посівної. Про те, як Одеса будує барикади та пише плакати: “Если Маму кто-то тронет, того Мама похоронит!”. Підготували цілу шпальту порад, як вберегти себе та близьких. І попри все розмістили чергову публікацію до конкурсу “Історія кохання”, який організували до початку весни і на який наші читачі із задоволенням надсилали свої історії. Ми працювали і збирали гроші на кевларовий шолом для брата нашого відповідального секретаря Ірини Гладченко Василя, який невдовзі отримає з рук Президента орден “За мужність”… Ми ще не знали, що очікує нас попереду…

Олеся Луніна, менеджерка спільноти

В ніч із 23-го на 24-те лютого у моєму рідному місті Бердянськ був шторм із блискавками та громом. Коли крізь сон я почула гучні звуки, думала, що це грім. Раптом я відчула, як у глухій тиші завібрував телефон, і побачила на екрані напис: “Коханий”. У телефонній розмові я почула лише одне слово: “Збирайся, швидко”. Спочатку я не зрозуміла, а через секунду усвідомила: почалася війна.

Далі — швидкий збір речей: найголовніше — ліки, їжа, яка довго не псується, документи, одяг лише для дитини, бо тоді ми думали, що їдемо лише на декілька днів. Я пам’ятаю відчуття страху від вибухів, страху через те, що треба тікати, а чоловік залишається. Нерозуміння того, що відбувається насправді. У цей жахливий день ми ще не усвідомлювали всього масштабу трагедії.

У місті скрізь були черги, люди були розгублені та налякані. Ми намагалися зняти гроші, але всюди були черги, а часу залишалося все менше. Наша родина сіла у два автомобілі й рушила у бік Запоріжжя. На виїзді — затори, дорога страшна: гвинтокрили, танки, вибухи, розстріляні машини з дітьми. Чоловік, військовий, залишався у місті, а в голові крутилася лише одна думка: зберегти життя дітей.

Анастасія Кераді, SMM-спеціалістка

24 лютого я прокинулася вранці в себе вдома та побачила повідомлення від сестри, що почалася війна. Спочатку я не повірила її словам, але коли подивилася новини, переконалася, що це правда. Я була вдома із сім’єю, нас охопила паніка, тому ми вирішили на деякий час виїхати з країни. Дуже переживали за рідних, друзів, тих, хто залишився в Україні. Молилися Богу і вірили в краще, у те, що скоро все закінчиться.

Олена Ставер, SMM-спеціалістка

1000 днів війни… Ніхто не міг повірити 24 лютого 2022 року що це трапилось: що над країною будуть літати ракети, а російські війська наступатимуть на наші землі. 

Про початок війни мені повідомив чоловік. В цей день я, як завжди, встала зранку і ще не зовсім прокинувшись, почала готувати дітей до школи та садочку. Аж раптом – дзвінок від чоловіка. Він сказав мені  взяти дітей, речі першої необхідності та сховатися у підвалі.  Там ми і просиділи цілий день, час від часу виходячи та знову повертаючись назад. Передати почуття, які в той час панували у моїй душі – неможливо. Звісно, було дуже страшно. Також незрозуміло, як жити далі, що робити…Це був жахливий день переживань, які іноді межували із панікою. Дуже допомагав той факт, що поруч діточки і для їх спокою мені потрібно зібратися та тримати себе, свої почуття та свої емоції у руках.

Так минув перший день. Ні на мить не могла уявити у той момент, що 1000 днів доведеться страждати нашій країні під розривами снарядів, нашим бійцям відстоювати кожен клаптик рідної землі, звичайним людям переносити страждання, співати пісні у бомбосховищах та заряджати гаджети у Пунктах Незламності.

Наталя Іванова, верстальниця газети “Дружба”

Рано вранці 24 лютого я прокинулася від телефоного дзвінка. Мені зателефонував син, який на той час був студентом в Одеському університеті, і сказав: “Мамо, в нас зранку щось гупає, взривається. У гутрожитку паніка, всі збирають речі й виїжджають”. Ми домовились, що він приїде додому, але в нього не вдалося виїхати з Одеси – вільних квитків у сторону Бессарабії просто не було.

Після цього я увімкнула телевізор і почула промову Володимира Зеленського: “Володимир Путін оголосив про проведення спеціальної воєнної операції”. Я завжди памʼятатиму ці слова. Я не могла знайти собі місця від переживань за сина, за країну. Лише на третій день йому вдалося виїхати з Одеси попуткою, цей шлях був дуже важким й лише тоді має материнське серце знайшло трішки спокою.

Світлана Бахчиванжи, головна бухгалтерка

До останнього я не вірила, що буде повномасштабна війна. 24 лютого 2022 року зранку я не подивилась новини, а одразу ж пішла на роботу. Вже в центрі міста я побачила великі черги в магазинах, біля банків, на пошті… І в цей момент я одразу все зрозуміла. Я була дуже розчарована, але паніки в мене не було. Тікати з рідного міста я нікуди не збиралася, тому вирішила для себе: потрібно працювати, аби забезпечити колектив видання грошима та стабільною зарплатою і своєчасно сплачувати усі податки, бо це також допомога країні у важкий час.

Поділитись
Зараз читають