Інтернет-видання Бессарабії

Меморіалізація як мистецтво: навіщо українцям шукати нові способи вшанування пам’яті?

11 Жовтня 2024 16:50
Махала
Меморіалізація як мистецтво: навіщо українцям шукати нові способи вшанування пам’яті?

Українське суспільство наразі шукає нові підходи до памʼяті про російсько-українську війну. Цей процес ускладнюється тим, що ми не завжди можемо оцінити доречність певної форми меморіалізації в моменті. 

Памʼять — це не лише музеї чи меморіальні дошки. Це сенси, які ми закладаємо в простір, наші щоденні ритуали, висвітлення подій у медіа, освіту, мову й навіть розваги. Єдиної відповіді на питання про те, як памʼятати, немає, тож наша відповідальність — знайти нову мову пам’яті.

Вшанування памʼяті допомагає обʼєднати суспільство. Для цього культурні діячі та митці намагаються фіксувати важливі історії у різних областях України, інтегрувати спогади в освітні та культурні проєкти, підсвічувати їх на виставках та в документальному кіно. 

Розповідаємо про проєкти, які вже зараз допомагають меморіалізувати різні воєнні досвіди та сформувати нову культуру пам’яті. 

Не пропустити важливі історії 

Для пошуку шляхів меморіалізації потрібна відкрита включена дискусія і у фаховому середовищі, і на рівні громад. Тільки таким чином можна відчути потреби та запити, які висуває суспільство щодо вшанування памʼяті. 

Спробу формування такої суспільної розмови втілив проєкт Лабораторія практик меморіалізації, створений платформою культури пам’яті Минуле/Майбутнє/Мистецтво та громадською організацією Музей сучасного мистецтва. Одне із завдань проєкту — відійти від радянського способу меморіалізації, коли мовчазні памʼятники не створюють простору для міркувань і рефлексій про памʼять. 

Фото: Ілля Новгородов “Мощунські воротоа (Брама)”

Разом із Фондом «Партнерство за сильну Україну» Лабораторія організувала 18 лекцій і воркшопів від дослідників та дослідниць памʼяті, а також провела експедиції до місць памʼяті російсько-української війни. У результаті учасники Лабораторії (професіонали: митці, скульптори, архітектори) розробили 25 проєктів, зосереджених на меморіалізації подій війни в Мощуні, Харкові, Чернігові й Одесі.

Фото: Ескіз проєкту меморіального комплексу в Мощуні. Автор – Михайло Алексеєнко. Скріншот із презентації ідей проєктів Лабораторії практик меморалізації.

Збір усних історій також належить до форми роботи з пам’яттю, яка документує досвіди війни та підсвічує їхню важливість. Громадська організація «Північна культурна столиця» почала фіксувати історії мешканців Чернігівщини одразу після деокупації області, щоб зберегти деталі та спогади. На основі цих розповідей команда створила книжку українською та англійською мовами, у якій розповіла про те, як люди виживали в умовах окупації та постійних обстрілів. Її вже презентували в Україні та за кордоном, зокрема в Німеччині, Фінляндії, США.

Фото: Руслан Сингаєвський

Памʼять йде в ногу зі справедливістю, адже фіксування свідчень у майбутньому дасть можливість притягнути росіян до відповідальності. Зокрема, над цим працює The Reckoning Project — ініціатива українських і міжнародних журналістів, аналітиків і юристів з документування воєнних злочинів, співзаснована командою Лабораторії журналістики суспільного інтересу. Після деокупації Чернігівщини вони вирушили до села Ягідного, щоб записати свідчення мешканців. У березні 2022 року упродовж майже місяця росіяни утримували 367 місцевих жителів у підвалі сільської школи, загальна площа якого була менше 200 квадратних метрів. На основі цих свідчень команда проєкту створила документальний фільм, про який згодом написали в журналі TIME та низці інших іноземних видань. 

Формуємо архіви

З початком повномасштабного вторгнення запит на фіксування подій та історій значно збільшився. Цю роботу полегшив онлайн-формат, який дозволяє кожному опублікувати свої спогади, повʼязані з війною. Так різні воєнні досвіди стають видимими.

Команда Docudays UA також відповіла на новий виклик воєнної реальності та разом з організацією Infoscope створила цифрову платформу «Архів війни». На ній зберігаються аудіо та відеоматеріали з війни, а також записуються свідчення очевидців воєнних злочинів. Наразі платформа зібрала вже 8 мільйонів медіафайлів. Додати історію може кожен, а отримати доступ до ресурсу можна лише за запитом.  

Український інститут національної памʼяті працює над Віртуальним музеєм російської агресії ще з початку російсько-української війни у 2014 році. Натиснувши на будь-яку точку української мапи, глядач може дізнатися про ключові події та злочини російських військових. Уся інформація доступна українською та англійською мовами.

Фото: Валентин Бобир.

Команда ГО «Музей сучасного мистецтва» вирішила архівувати художнє осмислення воєнної реальності — хронологічно збирати мистецькі проєкти, створені з початку повномасштабного вторгнення. У майбутньому «Архів мистецтва воєнного стану» слугуватиме джерелом для подальших досліджень про мистецтво і розповідатиме про життя українців в умовах війни. Команда також відстежує нові явища та імена в українському мистецтві, досліджує, як саме воно розвивається попри постійну небезпеку.

Непочуті історії 

Досвідів в умовах повномасштабної війни дуже багато, і деякі з них не є достатньо видимими. Наприклад, переживання воєнної реальності жінками. 

Влітку цього року у київській галереї The Naked Room відкрили виставку «Земля під нігтями нагадує мені запечену кров», яка наразі триває в галереї «Артсвіт» у Дніпрі. Роботи, створені сучасними українськими художницями, осмислювали досвід проживання війни жінками. Це історії про спротив жінок, їхнє відчуття дому, землі й часу, спроби зберегти себе. 

Кураторка Аля Сєгал і художниці отримали доступ до матеріалів платформи Memorial та свідчень жінок, які пережили окупацію Чернігівщини від ГО «Північна культурна столиця». Так виставка створює діалог між реальними жіночими історіями та їхнім художнім осмисленням.

Щоб дати жінкам самостійно озвучити та переосмислити власні історії російсько-української війни, організація «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» видала книжку «Жити попри все». У своїх історіях жінки розповідають про досвіди вимушеної втрати дому чи рідних, окупації, полону, російських тортур і діляться тим, що їх зцілює. Наприклад, волонтерство, рукоділля, турбота про близьких чи підтримка від інших жінок, які опинилися в схожих ситуаціях. Дехто з учасниць проєкту зазначали, що сама робота над текстом і втілення досвідів у письмі допомагали прийняти та прожити складні емоції, яким не завжди знайдеш форму та вихід у житті, повному побутових завдань.

Про війну нечасто говорять із дітьми, хоча досвід дорослішання сам по собі є непростим і значно ускладнюється під час екзистенційної загрози, яку приносить війна. Музей воєнного дитинства документує дитячі воєнні досвіди у чутливий спосіб, що дозволяє інформувати про травму. У травні 2024 року команда Музею випробувала новий спосіб опрацювання історій зростання під час війни та створила документальну виставу «Озимі» на основі свідчень десяти підлітків із різних регіонів України. У виставі актори розповідають власні історії, вплітаючи їх у багатогранну емоційну оповідь, дозволяючи публіці разом проживати сюжети молодих життів, яких уже спіткало так багато випробувань. Назва обіграла метафору про озимі рослинні культури: вони проростають в умовах зимового клімату й першими пробиваються крізь крижану землю. Це нагадує формування української молоді під впливом революційних і воєнних зим 2004, 2014 і 2022 років. 

Фото: Руслан Сингаєвський

Куратор вистави Андрій Борутя говорить, що саме документальний театр швидко реагує на суспільні зміни й може оперативно їх зафіксувати. 

Фото: Наталя Довбиш

Живі та цифрові памʼятники

Те, що меморіали можуть бути не лише з каменю, доводить громадська організація «АБО». У співпраці з Ічнянською громадою на Чернігівщині вони розробляють «Цифровий меморіал», який зберігає спогади про загиблих жителів громади, військових і цивільних. У консультаціях і тестуваннях прототипу спільнота погодила розуміння того, яким має бути цей цифровий меморіал. Наразі це лендингова сторінка-прототип проєкту, однак згодом у громаді планують встановити окремий інтерактивний екран, аби людина, яка читає ці спогади, могла залишити теплі слова, «запалити свічку» або намалювати сердечко. Таким чином меморіал дозволятиме не лише прочитати історію, а й взаємодіяти з нею. 

Мешканці трьох громад Чернігівщини в межах діяльності громадської організації «Асоціація демократичного розвитку» посадили червоні клени-рубрени в трьох селах. Посеред алей встановили кам’яні пам’ятні знаки, які меморіалізують силу громади, що відстояла свою силу та свободу під час повномасштабного російського вторгнення. На пам’ятниках також встановили QR-коди, які ведуть на сайти громад, де зібрані спогади про російське вторгнення 2022 року на цих територіях. Так пам’ятники та алеї отримують «голоси», що належать самим мешканцям, і допомагають озвучити пережите.

Фото: Руслан Сингаєвський

Проєктів із меморіалізації ставатиме все більше, проте вони вже допомагають людям памʼятати й міркувати про памʼять. Для когось це спосіб описати, озвучити чи показати свій досвід, для когось — розповісти світові правду, для когось — вшанувати тих, хто загинув внаслідок російської агресії, і зробити памʼять щоденним ритуалом. 

Висвітлення історії стійкості та взаємної підтримки дасть суспільству надійну опору для подальшого відновлення, адже у нього будуть цінності, за які хочеться боротися й триматися.

Автор Ольга Дуденко

Фото на головній Віталій Кохан “Меморіалізація мовою стритарту”

_______

Фонд «Партнерство за сильну Україну» (ФПСУ) це донорська програма, що фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. За спільної підтримки уряду України та урядів-партнерів Фонд реалізує проєкти першочергово на деокупованих і прифронтових територіях, спрямовані на посилення стійкості України перед лицем російської агресії. Метою ФПСУ є зміцнення спроможності українського уряду надавати місцевим громадам критично важливу підтримку в співпраці з громадянським суспільством, ЗМІ та приватним сектором.

Поділитись
Зараз читають