Наприкінці серпня спортивна організація USA Luge, що базується у місті Лейк-Плесід, штат Нью-Йорк США, повідомила про призначення на посаду менеджерки з маркетингу Юлії Тишевич. Хто ця дівчина, яка впевнено будує кар’єру у демократичному американському суспільстві? Це Юлія Тишевич – уродженка села Плахтіївка Білгород-Дністровського району. Журналістка видання «Махала» поспілкувалася з Юлією, попри велику відстань. Юлія щиро та відверто відповіла на всі питання.
Юлія, розкажіть трохи про себе, скільки Вам років? Чи здійснилися Ваші мрії та плани?
Мені нещодавно виповнилось 28 років. Стати перекладачем для якоїсь міжнародної компанії на момент вступу до Одеського національного університету було для мене мрією. Під час навчання за спеціальністю «міжнародні відносини» я зрозуміла, що ми більше політологи. Тоді я захотіла працювати в консульстві та представляти Україну на міжнародному рівні. На цей час, якоюсь мірою, моя мрія здійснилась, але, на жаль, тепер я представляю на міжнародному рівні США, а не Україну.
Як Ви потрапили до Америки?
Я вирішила залишися в США у 2016 році, коли поїхала туди за студентською програмою Work and Travel. Перший місяць плакала кожен день – так сумувала за домом. Але в мене зʼявилась можливість легально залишитись в Штатах. На той момент у нас в країні вже йшла війна, мій двоюрідний брат воював на Донбасі, тому для мене ця війна не була десь далеко, а безпосередньо мене стосувалася. Я чітко розуміла, що економіка буде погіршуватися і роботу буде знайти все важче і важче. Тому я прийняла рішення залишитись в Штатах, заробити грошей, повернутися додому і відкрити свій бізнес.
Що привело до USA Luge? Чим займається ця організація і як Ви пов’язані зі спортом?
Посаду у USA Luge я зайняла після передчасної смерті Дмитра Фельда, працівника з 30-річним досвідом роботи в організації. Саме він прищепив мені любов до санного спорту. Два роки назад я навіть не знала, що такий спорт існує. Дмитро з Києва, він переїхав у Штати в середині 80-х років і був одним з перших, хто почав розвивати санний спорт в США. Він був маркетинговим директором Федерації санного спорту США.
Я з ним познайомилась у 2017 році, ми завжди були друзями, але після повномасштабного вторгнення в 2022 році почали більше і частіше спілкуватися, влаштовувати благодійні акції зі збору коштів, давати інтерв’ю ЗМІ, відправляли гуманітарну допомогу в Україну контейнерами, в тому числі авто – спочатку в Латвію, а вже з Латвії – в Україну.
Він познайомив мене з членами Національної збірної України з санного спорту, які прилітала до США на змагання з Кубку Світу. Я з ними подружилась і з того часу підтримувала наших санкарів онлайн, дивилась всі змагання і кубки.
Дмитро помер 11 січня 2024 року, і його робоче місце залишалося пустим до серпня 2024 року. Я продовжувала робити те, що ми робили з Дмитром для України та нашої місцевої громади і після його смерті. Під час підготовки до заходу, присвяченого пам’яті Дмитра, я працювала із головою Федерації та, як він зараз говорить, йому сподобалась моя працелюбність і жага робити те, що я можу і навіть не можу. Він запропонував мені стати їхнім маркетинговим менеджером, зайняти місце Дмитра.
Ви зберігаєте зв’язок з батьківщиною? Чи часто відвідуєте Україну, рідне село?
Майже вся моя сімʼя знаходиться в Україні. Тато, бабуся, тітки, дядьки, племінники, брати, сестри – майже всі в Одеській області. Прилітаю раз на рік останнім часом, і відразу – в Плахтіївку. Дуже хотілось би частіше, але через війну тепер в одну сторону дорога займає майже три доби. Раніше два рази на рік прилітала, тому що в Одесу був прямий рейс з Нью-Йорка, і це було швидко та легко. Мій друг жартував, що мене частіше бачив, ніж деяких друзів, які в Одесі живуть.
Як сприйняли звістку про повномасштабне вторгнення в Україну?
Я не вірила до останнього, що це станеться, поки про це не повідомили в усіх новинах, в усіх ЗМІ. Через різницю в часі в нас тоді була 10 вечора і, прочитавши новини, я почала дзвонити сестрі в Одесу і запитувати, що там коїться. Вона сказала, що прокинулась від вибухів і сама ще нічого не знає.
Перший тиждень був без сну, не могла ні їсти, ні пити, тільки весь час в новинах та на звʼязку з сімʼєю, які бігали по п’ять разів на день в бомбосховище.
Через те, що брат воював на сході з 2014 року, в мене вже було уявлення про війну, волонтерську діяльність, евакуацію тощо. Через сестру я намагалась допомагати біженцям і людям, які залишись без роботи.
Тут знайомі та незнайомі люди почали мені давати гроші, я свою зарплату і все, що мала, відправляла на допомогу в Україну. Бо тоді ще монобанок, фондів, нічого такого не було, і ніхто не знав, що робити.
Брат знову добровільно пішов воювати, і ми його і його побратимів повністю одягали, взували й все необхідне купували та укомплектовували. Навіть шеврони ми самі для його підрозділу робили і йому передавали. А вже потім зʼявилось більше фондів і організацій, і я вже просто почала гроші напряму в фонди або на конкретні збори переводити.
Як ставляться до війни в Україні пересічні американці? Чи цікавляться станом справ у нас?
Дуже багато американців мають українські прапори на будинках, на машинах, біля свого бізнесу, показуючи цим свою підтримку Україні. Багато хто вже познімав, але в мене завжди питають про війну, про мою сім’ю та кажуть, що непокояться. Але коли це не стосується тебе особисто, ти довго через це непокоїтись не будеш.
На початку дуже багато людей підтримували і донатили, навіть не очікувала такого масштабу, але зараз вже почали звикати до цього, забувати. Тому все літо ми і в дощ, і в спеку кожної середи ходимо з українськими прапорами головною вулицею міста та привертаємо увагу перехожих плакатами про війну в Україні. Багато хто нам аплодує, сигналить і говорить слова підтримки, а є й такі, хто просто закочує очі, мовляв, «куди йдуть наші податки?».
Ви зробили великий благодійний внесок у збір на автомобіль для земляків – воїнів ЗСУ. 130 тисяч гривень – це для нас величезна сума. Що мотивувало Вас до цього?
Для мене теж це велика сума, але я почула декілька історій від односельців, які воюють, і серце просто розривалось. Побачила, що збір рухався дуже повільно і, розуміючи, наскільки необхідне це авто, просто захотілось допомогти.
Що для вас сьогодні Америка? Чи вільно почуваєтеся там? Чи змінила Вас ця країна?
Я народилась і виросла в Україні, але подорослішала і мій світогляд сформувався вже в США. Я схиляюсь до думки, що в мене зараз більш американський менталітет, ніж український. Американський менталітет – це коли ніхто тебе не судить за твій зовнішній вигляд, нікому немає діла, що ти робиш, де ти це робиш і з ким ти що робиш. Я не стикалась з корупцією ні в одній зі сфер. Я впевнена, що вона існує, але, можливо, на глобальних рівнях, до яких я не дійшла. Почуваюсь тут дуже вільно та головне безпечно. Я, звичайно, оминаю небезпечні райони, які існують, але я теж виросла на Молдованці в Одесі, тому не дуже й боюсь таких районів. Я спокійно можу підійти до будь-якого поліцейського посеред вулиці та попросити допомоги і мені завжди допоможуть. В Україні ж від поліції й досі жахаються.
А що для Вас сьогодні Україна і зокрема Плахтіївка?
Я дуже люблю свою країну. Україна завжди буде моєю батьківщиною, але після деяких подій минулого року я дуже розчарувалась в наших людях, в системі правосуддя, в нашій владі, бо бачу корупцію. Але сподіваюсь, що колись це зміниться.
Спогади про Україну найтепліші, бо вони повʼязані з моєю родиною, і це найцінніше, що у мене є. Дуже теплі спогади повʼязані з друзями, з якими я виросла і досі спілкуюсь, і які завжди мене раді бачити, коли я приїжджаю. Зараз один спогад в голові – це наші футбольні турніри між селами. Мій татусь, футболіст у минулому, і дідусь – великі фанати футболу, тому завжди брали мене з собою на матчі по всьому Саратському району. Памʼятаю, як багато людей збиралося на стадіоні, підтримували свої команди. У дитинстві то було просто весело, тому що багато людей навколо, морозиво, чіпси, сухарики, а коли трохи підросла, то пів команди ФК «Родіна» були моїми друзями, то я вже і в правилах гри розбиратись почала, кричати на стадіоні, підтримувати наших хлопців. Найважливішим є те, що, попри відстань і роки, я знаю, що мене завжди чекають вдома.
Які Ваші особисті плани на подальше майбутнє?
Я зараз грандіозних планів не маю, починаю нову роботу, планую поїздку додому до рідних. Поки все.
Що Ви хочете побажати українцям та своїм односельцям?
Хочу подякувати моїй родині за те, що вони завжди підтримували усі мої рішення. Які б божевільні ідеї мені в голову не приходили, мої рідні ніколи не говорили, що я не зможу це зробити, вони в мене завжди вірили. І це надало мені впевненості у собі по житті! Велике дякую моїм односельцям за всі привіти, побажання, привітання, що вони мені передають через маму, тата, бабусю, тітку та інших. Мені завжди приємно, що про мене памʼятають на Батьківщині. Дуже хотіла б побажати нашим людям бути добрішими один до одного, бо зараз найбільший наш ворог – це ми самі. Я дуже вірю в нашу перемогу і сподіваюсь, що це станеться вже скоро. Робіть добрі справи, донатьте та підтримуйте одне одного.
Фото надані Юлією Тишевич.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу.
Інтернет-видання Бессарабії
