Директор Болградської музичної школи — це не просто керівник, а й душа колективу, яка надихає своїх колег та учнів на творчість і розвиток. Нещодавно директорка музичної школи Валентина Михайлівна Ненкова відзначила 80-річний ювілей. Це не просто важлива віха в житті людини, яка присвятила себе мистецтву та педагогіці. Вона — успішна та елегантна жінка, яка своїм прикладом та енергією надихає всіх довкола. За роки її керівництва школа стала справжнім культурним центром в місті Болград, який виховав не одне покоління талановитих музикантів. Про життєвий шлях, професійні досягнення та про те, що надихає Валентину Михайлівну щодня, дізнавалася журналістка видання «Махала».

Валентино Михайлівно, розкажіть про свій життєвий шлях. Де ви народилися?

Народилася я в Болграді 15 серпня 1944 року. Мене дуже любили мама та тато і в усьому допомагали. Ми жили в центральній частині міста. Я дуже хотіла займатися музикою, але моя сім’я не була заможною, а в Болграді були дорогі приватні викладачі з фортепіано, бо музичної школи в місті тоді не було. При цьому треба було купити ще й інструмент, він коштував дуже дорого. Але я не покидала мрію навчитися грати на фортепіано.

На той час уроки гри на фортепіано у приватних викладачок мадам Коган, мадам Адесман, мадам Фельдман коштували 150 рублів на місяць, при тому, що тато йшов на пенсію, яка складала 32 рублі 58 копійок.

Що стало останнім поштовхом до вибору покликання?

1958 рік. Ранок. Раніше всі слухали радіо. У кімнаті батьків заграла чудова музика. Я зайшла і вкрилася мурашками – так була  вражена цією музикою. Дослухала до кінця, ведуча оголосила, що ви прослухали «Революційний етюд» Фредеріка Шопена у виконанні лауреата 1 премії Першого міжнародного конкурсу ім.П.І. Чайковського Вана Кліберна. Він був американським піаністом, тоді йому було лише 20 років.

Генріх Нейгауз та інші визначні музиканти були у журі конкурсу, саме вони виховали цілу плеяду видатних музикантів ХХ століття. Саме цей день і надихнув мене зробити остаточний вибір у моєму житті.

На той час у Болграді не було музичної школи. Як ви вчилися музики?

На той момент поряд з нами жила сім’я військових на прізвище Карпухіни. Чоловік був військовим капітаном. Його дружина народила дитину, за якою доглядала моя мама. За це їй платили 100 рублів в місяць. На моє прохання батьки записали мене на курси гри на фортепіано у Будинку офіцерів. Коштували курси 105 рублів на місяць.

В Будинку офіцерів могли вчитися тільки діти військових. Я так хвилювалася, щоб там не впізнали, що я не Карпухіна і не виключили зі школи.

У нас у місті живе відомий музикант Володимир Стаматі, його мама Раїса Петрівна була моєю першою вчителькою. Вона була надзвичайно талановитою жінкою та  музикантом і прищепила мені велику любов до музики. Я завжди згадую її з любов’ю та теплотою в душі.

1 вересня 1959 року відкрили Болградську дитячу музичну школу – семирічку. Я встигла в ній провчитися 3 роки. Маючи рік на курсах та три роки в школі, я поїхала вступати до музичного училища в місто Кишинів.

Вступні іспити в училищі були за програмою 7-річної школи, яку я навіть не закінчила, та й фортепіано вдома не було. Але тоді моя перша вчителька запевнила батьків, що треба пробувати поступати, бо у мене є здібності. Та й усі бачили моє велике бажання та прагнення до музики.

Мені дали на той момент зіграти дуже складну програму: І.С.Бах 3-х голосну інвенцію сі мінор, В.Моцарта «Сонату фа мажор 12», М.Мошковського «Віртуозний етюд 6», 2 п’єси, одна з них «Елегія» М.Лисенка.

Це все було у вступному іспиті – я склала його блискуче, але на той момент у мене не було жодного документа про закінчення музичної школи. Але незважаючи на це, у мене перевірили слух, ритм, пам’ять і взяли до училища, яке я з успіхом закінчила у 1966 році.

Після чого протягом 10 років я встигла попрацювати в Кишиневі, в університеті  концертмейстером на кафедрі фізичного виховання, пізніше працювала в Кагулі у музичній школі. А потім повернулася до рідного міста. Це було в 1976 році.

З чого почалась ваша нова життєва історія в Болграді?

У 1976 році я заочно вступила до Одеської консерваторії, а в 1981 році успішно її закінчила.  У Болградську музичну школу прийшла звичайним викладачем, пізніше стала завучем. У 1986 року мене призначили директором, на цій посаді  я перебуваю вже 38 років.

Ви досягли значних успіхів у своїй кар’єрі. Які ключові моменти ви вважаєте найважливішими на цьому шляху?

Для того, щоб школа працювала успішно, потрібен колектив. Для мене дуже велике значення має кожна людина у моєму колективі. До речі, я ніколи нікого не звільняла у своєму житті. Якщо люди йдуть, то тільки за обставинами, що склалися в житті.

Мій колектив – це моя опора та багато в чому нові знання. Раніше ми часто їздили на конкурси до Києва, Одеси, Шостки, Запоріжжя, Ізмаїла, Рені. Ми навіть раз на два роки проводимо регіональні конкурси «Квітучий Буджак» – інструменталісти та академічний вокал та фольклорний спів, «Буджакські мотиви» –  конкурс художників та «Буджакські наспіви» – хоровий  конкурс. Самі завжди дуже активно беремо участь у різноманітних конкурсах. За останні роки колектив дуже швидко підлаштувався під нові форми, навіть під онлайн навчання та конкурси.

Яку роль відіграє музична школа у культурному житті міста, та як змінилася ця роль за роки вашого керівництва?

Раніше було багато охочих навчатися в  музичній школі. Важливим був слух, ритм, пам’ять. Зараз кількість учнів скоротилася. Нині наш пріоритет – бажання дитини та підтримка батьків. А обов’язкові дані ми розвиваємо протягом навчання.

Цифровізація, диджиталізація вплинули на сучасний світ та прагнення дітей. Світ змінюється, і ми підлаштовуємося під нього.

Які принципи та цінності ви намагаєтеся прищепити своїм учням?

На жаль чи на щастя, я – консерватор. Я дотримуюсь класичного академічного виховання і класичної музичної культури, так, як вчили мене мої вчителі.

Які здобутки школи за час вашого керівництва вважаєте найбільш значними?

Звичайно, в першу чергу, це близько 2 000 випускників. А щодо матеріальної бази, з якої ми починали, то колосальний прорив.

Раніше ми мігрували різними будинками. Деякий час школа розміщувалася в будівлі колишнього ресторану на другому поверсі, на розі вулиць Малевинського та Лиманної, в будівлі колишньої Ощадкаси. Потім нас перевели до нинішньої будівлі  на проспекті Соборному. Раніше у будівлі була поліклініка і в кабінетах виразно відчувався запах медикаментів та дезінфекції.

Директорами школи були: один рік Петренко Надія Павлівна, сім років Запорожченко Павло Павлович, дев’ятнадцять років – Вакаренко Михайло Миколайович.

Я чітко пам’ятаю 90-і роки, коли з міста поїхала аеромобільна дивізія, а разом з чоловіками-військовими і їх дружини. Частину колективу складали як раз дружини військових, причому вони були викладачами академічного рівня. У нас був клас скрипки, гітари, були народники та духовики. Тоді відразу відчувся обвал учнів із 370 до 240 учнів.

У 1996 році було 240 учнів, потім 270. На сьогодні по громаді 253 учня,  по місту -194.

Яким ви бачите майбутнє музичної освіти у нашому місті?

Я дуже великий оптиміст у цьому сенсі. Без музики неможливо жити. Змінювалося все – держави, континенти, час, але музика не зникала ніколи.

Як ви підтримуєте баланс між роботою та особистим життям?

Ніяк. У мене робота – це і є моє життя. Немає грані.

Що надихає вас у роботі, в житті та загалом?

Музика! Дуже люблю музику, дітей. Люблю, коли на мене дивляться дитячі очі з увагою та цікавістю.

Хор у Спасо-Преображенському соборі – це для вас хобі чи частина життя?

Це 26 років мого життя. Двічі на тиждень у нас репетиції плюс обов’язково Недільна літургія та свята. Мабуть, я продовжила справу батька.

Батько мій, 1901 року народження, прожив 92,5 роки. У 1910 році в Болградській гімназії відбирали хлопчиків для хору Спасо-Преображенського собору. Так батько почав своє служіння у віці 9 років і служив до 88 років, а це  майже 80 років взагалі.

Практично до того дня, як у нього стався перший інсульт, він ніколи не пропускав службу. Нічого не могло його зупинити. Я з мамою теж ходила на служби. Пам’ятаю, як тоді носила прохання (такі записочки зі своїми побажаннями до Бога) швиденько їх зачитувала й тікала додому. І вони завжди виконувалися.

Валентино Михайлівно, розкажіть, як бути такою красивою, розумною, інтелігентною, щасливою, натхненною у 80 років?

Напевно з Богом. З вірою в душі.

Що б ви побажали нашим читачам?

Ніколи не впадати в депресію, зневіру. Якщо настали складні часи, думайте та аналізуйте, для чого це в вашому житті та робіть з цього корисні висновки. А ще працювати треба постійно,  навіть просто зайнятися прибиранням, бути постійно чимось зайнятим, і тоді немає місця для смутку. Ну і вірити, звісно вірити!

Фото видання Махала та Валентини Ненкової.