В Болградському районі, що на півдні Одещини, декілька видів спорту мають історію та вважаються традиційними. Мова йде, насамперед, про вільну боротьбу та футбол. Також дуже популярні різноманітні спортивні змагання під час сільських та міських свят. В них беруть участь усі охочі, незважаючи на вік та вагу. Змагаються за грошовий приз або навіть живого барана. Виходять хлопці… дівчат немає.

ВІЛЬНА БОРОТЬБА – МАСОВЕ СВЯТО, АЛЕ БЕЗ ЖІНОК

Вільна боротьба вважаться традиційним видом спорту у нашому регіоні. Подивитися на змагання збирається велика кількість людей. Представники місцевої спортивної школи безліч разів вигравали кубки, змагання, турніри, є серед них чемпіони України та навіть Європи. Але здебільшого боротьбою займаються хлопці, жінок майже немає.

Наприклад, в Болграді вже понад 50 років існує дитяча спортивна школа, в якій працює Заслужений тренер України Семен Васильович Терзі. Із його слів, на даний момент до секції боротьби ходять 80 учнів різного віку, і лише п’ятеро з них – дівчата.

«У дівчат в цьому виді спорту є безліч можливостей. Коли вперше жіноча боротьба була долучена до переліку олімпійських видів спорту, однією з перших переможиць стала саме українська спортсменка. Тоді я подумав: ну нарешті, зараз ми зможемо розвивати жіночу боротьбу – але ні, не сталося. Ті регіони України, які вчасно зрозуміли перспективність жінок у спорті, зараз займають позиції лідерів – це Львів, Черкаси, Чернігів. На Одещині, і зокрема в нашому районі, все залишилося по-старому», – розповідає Семен Терзі.

Чому так? Тренер пов’язує таку ситуацію насамперед із менталітетом. Болградщина споконвіку вважалася осередком аграріїв, такого собі патріархального укладу життя, де головна роль відводилася чоловікові. І створювався певний образ дівчини: вона повинна бути лагідною, поступливою та працювати в домі, доглядати господарство і дітей. Ні про який спорт, тем паче боротьбу, не було навіть мови.

«Всі наші п’ять борчинь, які відвідують сьогодні спортивну секцію, дуже вправні та талановиті. Ось нещодавно привезли декілька медалей з обласних змагань. Як тренер, я не бачу різниці між тренуванням хлопця чи дівчини, головне – це фізичні дані та бажання. Але на практиці виникає декілька перепон. Наприклад, на тренуванні для дівчини не завжди можна підібрати спаринг-партнера. Якщо немає дівчини, яка підходила би за віком та вагою, я виставляю хлопця. Але хлопці не хочуть боротися із дівчиною. І це проблема. Бо тоді вона не може повноцінно відпрацювати навички як фізичні, так і психологічні для майбутнього розвитку та змагань».

Семен Васильович розповідає сумну історію. В наших селах дуже популярна вільна боротьба під відкритим небом. Це – обов’язковий атрибут спортивного свята до Дня села чи інших заходів. Подивитися на змагання приходять багато людей, приїжджають спортсмені з різних сіл, районів і навіть із сусідньої Молдови. Є призовий фонд – все по-справжньому.

На одне з таких свят прийшла талановита борчиня та записалася на участь у змаганнях. Але коли її викликали, то жоден борець-хлопець не вийшов із нею на двобій. Так ця дівчина разом з тренером і просиділа весь день, але не отримала шанс на боротьбу і перемогу.

ЧИ Є ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ ЖІНОК У БОРОТЬБІ?

На думку нашого експерта, так.

«Дуже великі перспективи. Спорт зараз не в кращому стані в Україні, але це стосується будь-якого виду. Перспектив багато саме для жінок, бо ця ніша майже не заповнена. Жінка при достатній підготовці та здібностях може досягнути значних висот, але поки що це мрія для мене як тренера».

ПРАГНЕННЯ – ЄДИНЕ, ЩО ПОТРІБНО ДЛЯ УСПІХУ

Ніколь Кауфман – одна з п’яти борчинь Болградської спортивної школи. Незважаючи на юний вік, а їй 15 років, попри все вона йде до своєї мети – стати чемпіонкою і вступити до лав Прикордонних військ України.

«Я вже декілька разів брала участь у змаганнях різного рівня. На районному етапі здобула бронзу, на обласному – срібло. Я вибрала саме цей вид спорту, бо хочу будувати кар’єру у прикордонних військах. Мріяла про бокс, але в Болграді немає такої секції, тому пішла на боротьбу. Згодом я зрозуміла: якщо маєш бажання та підтримку тренера і батьків – усе виходить. Спочатку дівчат було більше, залишилось п’ять, на мою думку, дівчата знаходять для себе інші заняття», – розповідає юна спортсменка.

До речі, мати Ніколь спочатку не дуже схвально сприйняла вибір доньки. «Я була проти. Вважала, що боротьба – це не жіночий вид спорту. Але донька наполягла, і врешті-решт я погодилася. Це її вибір та її життя, тому їй і вирішувати. Моя справа – підтримати прагнення, якщо вони приносять радість моїй дитині», – ділиться з нами Олена Кауфман.

ФУТБОЛ – ЦЕ СУТО ЧОЛОВІЧИЙ СПОРТ?

Одним із традиційних видів спорту Болградщини можна вважати і футбол. Не секрет, що велика частина населення Бессарабії вважають футбол суто чоловічим спортом. І цей стереотип існує в Бессарабії вже багато років.

Масовий розвиток цього спорту, наприклад, в с. Виноградівка Болградської громади, почався ще у 50- ті роки ХХ століття. За цей період про створення жіночої команди навіть не йшлося.

«Я працюю спортивним інструктором в с. Виноградівка вже 38 років, за цей час я не пам’ятаю, щоб дівчата насправді хотіли займатись цим видом спорту. Так, дехто приходив на тренування, але їх ентузіазму вистачало не на довго», – розповів Михайло Георгійович Кішлали із с.Виноградівка.

ЧИ Є ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ ЖІНОК У ФУТБОЛІ ?

За період розвитку футболу в селі чоловічі команди здобули безліч нагород, якими пишаються. Із року в рік виноградівські футболісти-чоловіки продовжували покращувати свою технічну майстерність. Але жінок там немає….як і перспективи створення окремої жіночої команди.

«Жінка та футбол – річ несумісна», – такі вислови ми почули від деяких хлопців, побувавши на тренуванні Виноградівської команди. На полі бігали дві дівчини, яких хлопці вважають слабою ланкою в команді. Здавалось б, що дітям треба – поганяти у футбол, не важливо з ким. Але закладений стереотип проявляється вже у дітей. І, як бачимо, має свої наслідки. Юні футболістки -скоріш виняток, ніж норма.

«Мені подобається футбол, я люблю бігати з хлопцями, але для них це смішно, і дуже часто нас булять за бажання грати з ними на рівних. Хоча мої батьки не проти того, щоб я ходила на тренування», –

поділилась з нами учениця 6 класу Ніка, яка, соромлячись, не захотіла назвати своє прізвище.

ІСТОРІЯ УСПІХУ ДІАНИ ЧЕРЕПІЧНИК

Діана – курсантка третього курсу Військового інституту КНУ Тараса Шевченка, уродженка села Залізничне Болградського району. На змаганні вона встановила новий рекорд по ривку гирі з довільною зміною рук – 185 підйомів гирі вагою 24 кг, ставши чемпіоном України серед юніорів.

Також вона перевищила норматив майстра спорту України на 30 підйомів і в результаті стала срібною призеркою чемпіонату України з гирьового спорту серед жінок.

«Жінка у спорті може досягти всього, чого захоче. Головне – правильно розставляти пріоритети, постійно працювати над собою, ретельно готувати план тренувань та стежити за харчуванням.

По-друге, той спорт, який я обрала для себе, складний. Тут є багато силових тренувань з великим навантаженням. За цим повинен стежити тренер, він має бути професіоналом, бо травмуватися легко.

По-третє – тільки тренування допоможуть досягти успіхів. Добре підготувалася – виконала норматив, посіла місце. Погано тренувалася – не посіла. От і все.

На змаганнях із важкої атлетики, гірьового спорту – багато спортсменок, багато тренерок та глядачок. Я ніколи не відчувала ніякої дискримінації, це те, що стосується особисто мене.

Але так, іноді, особливо про важку атлетику, можна почути, що, мовляв, це не жіночий вид спорту. На змаганнях такого ніколи не чула. Під час заходів майже не буває випадкових людей, приходять лише ті, хто цим захоплюється, тому атмосфера дружня», – розповідає чемпіонка України.

ЯК МОЖНА ЗМІНИТИ СИТУАЦІЮ?

На нашу думку, насамперед необхідно змінювати укорінене роками уявлення про дівчину як слабку і неспортивну, ламати стереотипи про традиційне заняття для дівчини – домогосподарство, рукоділля. Цьому може посприяти популяризація історій сильних і успішних спортсменок, тренерок, створення змішаних команд і їх фінансова підтримка громадою.

Спорт не повинен мати гендерних чи будь-яких інших забарвлень. Немає спорту жіночого чи чоловічого – якщо людина хоче цим займатися, то повинна мати всі можливості для цього, без осуду та насміхань.

Стереотипи у спорті більш притаманні малим містам та селам, де більш відчувається патріархальний уклад життя. Ментальність регіону накладає відбиток на сферу діяльності і занять жінок, заважає їм розвивати свої здібності і формує навіть певні комплекси. Запобігти цьому можна завдяки спільній роботі тренерів, батьків і влади, які будуть заохочувати жінок займатися спортом і створювати для цього умови.

Одна з базових проблем того, що так мало дівчат у Болградському районі обирають заняття вільною боротьбою, футболом, гирьовим спортом полягає в тому, що ці види спорту все ще вважаються світом цінностей чоловіків. Боротьба – це змагання із собою і суперником, прояв сили, навіть агресії. Футбол – це боротьба з суперником, тренування витривалості, робота в команді та перемога над своїми емоціями. Гирьовий спорт – це постійне тренування волі. Ці види спорту для мешканців півдня України, як ковток свіжого повітря після тяжкого трудового тижня. У свідомості пересічного мешканця нашого району ці якості асоціюються із чоловіками. Це має і іншу сторону.

Наприклад, якщо хлопець під час змагань чи тренувань виявляє такі риси, як обережність, співчуття, поступливість, дружність, то на нього вішають ярлик слабкого противника – «поводиться, як дівчина». І тут вже не має значення чемпіон він чи аматор. Хоча, жодна з цих характеристик не є суто чоловічою, або жіночою – всі вони стосуються лише конкретної особистості, захоплення справою та оточення.

Серафим Савченко, Софія Чебан

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews