Історія села Кам’янське (Ташлик до 1946 року) Арцизької громади насичена різноманітними подіями. Деякі її сторінки, нажаль, мають трагічний характер. Одна з таких – історія села в роки Другої світової війни. Близько 500 жителів Кам’янського були відправлені на фронт, близько 200 загинули і полегли смертю хоробрих на полях кровопролитних битв, багато повернулися скаліченими та немічними. Сьогодні, коли ми воюємо з нацистами сучасності, ця тема набуває нового важливого значення. Такі сторінки історії не можна забувати, щоб вони не повторювалися знову. Як жило Кам’янське в роки Другої світової війни дізнавалося інтернет-видання «Махала».
До 1940 року село Кам’янське знаходилося під румунськими окупантами, які панували тут довгих 22 роки. Ці довгі роки залишили в пам’яті селян відбиток жорстокості та тиранії. Не встигли ташликчани оговтатися від румунської окупації, як село було окуповано знову, на цей раз радянською червоною армією.
Під тиском нового окупанта в селі було обрано голову сільської ради – Коломійця Терентія Івановича, а першим секретарем став Яковлев Феодосій Ісайович. Організували два колгоспи, відкрили середню та дві початкові школи, а також сільський клуб і бібліотеку, комсомольську організацію, сільпо, пункт «Заготзерно» і промартіль ім. Тимошенко, головою якого став Коломієць Амбросій.
Важке враження на місцеве населення справили дії нової влади проти місцевої еліти, яка була репресована та відправлена у важкодоступні райони Казахстану, як «неблагонадійна». Серед репресованих слід відокремити декілька родин: родину місцевого приватного лікаря Миколи Пославського, родину великого землевласника Віталія Пославського, родину місцевого агронома Павла Бройко.
Потрясіння, пов’язане зі зміною влади, все ще жило в пам’яті ташликчан, як їх спіткало нове. Першого вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна з нападу Німеччини та радянського союзу на територію Польщі, а вже 22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на свого союзника – на радянський союз. З початком війни на фронт мобілізували 120 чоловік.
Румунія, яка не змогла змиритися із втратою Бессарабії, 22 липня 1941 року повертається і знову окуповує Ташлик, на цей раз як союзниця Німеччини. До влади повертаються вигнані поміщики та «кулаки» (як їх називала радянська влада). Румуни знову вдалися до жорстоких дій – безпричинно розстрілювали місцевих активістів та незадоволених румунською владою селян. В селі день і ніч панувала жандармерія, постійно тероризуючи населення. Нажахані селяни намагалися не потрапляти на очі жандармам, хоча були деякі сміливці, які не могли змиритися з «новим порядком» і виражали свій протест, саботуючи, наприклад, поставку сільгосппродуктів, або відмовлялися виконувати дорожньо-стройові наряди тощо.
Три роки і один місяць довелося жителям Ташлика жити під повторною румунською окупацією. А 23 серпня 1944 року в село прийшла 46 – та радянська армія під командуванням генерал – лейтенанта Шлеміна І. Т. В селі знову була встановлена радянська влада, яка одразу вдалася до мобілізаційних дій. На фронт відправляються ще близька 380 чоловіків.
У той же день, 23 серпня 1944 року, під час проходження через село 259 – ї Артемівської стрілкової дивізії, яка поспішала у бік кордону з Румунією, солдат з розвідувального дозору однієї з частин впав з коня (коня понесло через переляк) прямо під гусені свого танку. Поховання солдата було доручено місцевій сільській владі. Дивізія настільки поспішала, що командир забрав документи солдата і навіть не залишив відомостей про нього. Так на місцевому кладовищі з’явилася могила невідомого солдата. Ім’я солдата не вдалося встановити навіть через архів міністерства оборони срср.
В 1975 році за ініціативою місцевої влади на могилі невідомого солдата встановили пам’ятник. Довгими роками за могилою слідкували школярі і в травневі дні пам’яті та скорботи покладають квіти до пам’ятника. А в 2020 році на кошти місцевих жителів на могилі відбулася реконструкція пам’ятника місцевим майстром Борисом Шафіковим.
З фронту не повернулося додому близько 200 чоловіків. З них імена 174 встановлені. 161 жінок залишилися вдовами, багато дітей стали сиротами. З числа солдат, які повернулися живими, 26 стали інвалідами, а Бурлаченко Яков Маркович повернувся інвалідом І групи.
В 1946 році, в центрі села, був встановлений пам’ятник, біля якого щорічно, в травневі пам’ятні дні, проходять мітинги. В честь 30 – ти річчя від завершення Другої світової війни встановили меморіальну дошку та запалили Вічний вогонь.
Наші фронтовики відмітились в боях за визволення Східної Європи.
Багато бійців повернулися з медалями та орденами. Гаджий Іван Іванович повернувся додому з двома орденами Вітчизняної війни І та ІІ ступеню.
В 1982 році учні Кам’янської школи під керівництвом тодішнього вчителя історії Скрипника Анатолія Трифоновича оформили анкети учасників Другої світової війни, де вмістили відомості про кожного ветерана: коли народився, де служив, які нагороди отримав, які яскраві моменти запам’яталися під час війни. Ці анкети донині зберігаються в місцевому музеї. Зі спогадами з деяких анкет ми хочемо познайомити читачів видання «Махала».
Андрієць Данило Ємилянович
Народився 21 грудня 1918 року. Воював в піхоті 170 дивізії Другого Білоруського фронту, 422 полк. Нагороджений 2 медалями «За оборону Кенігсберга»: «В моїй пам’яті зберігся один дуже яскравий епізод війни, який відбувся в 40 км. від Варшави. Під час великого наступу німців я був важко поранений у правий колінний суглоб з порушенням опорної функції правої стопи. В той же час німецька куля пролетіла поруч з моєю головою. Живим залишився чудом».
Бушулян Василь Савич
23 березня 1903 року народження. Воював на І Українському фронті. Нагороджений медалями «За відвагу», «За перемогу під Німеччиною», «За взяття Берліну» та ювілейними медалями. «Призваний до армії з листопада 1944 року. Був мінометником. В 1945 році був відправлений на річку Нейс. Брав участь у боях під Берліном. Коли форсували річку Нейс, почали підступати до Берліну. При підступі на Берлін зустрілися з союзниками. Потім був прикордонником на Ельбі».
Варламов Борис Єфремович
26 травня 1912 року народження. Воював з 1941 по 1945 роки на І Степному фронті. Отримав медалі «За Перемогу над Німеччиною» та ювілейні. «Найяскравіше запам’ятались бої за Харків. П’ятого жовтня 1942 року було сформовано підрозділ новобранців, до якого потрапив і я. Пройшовши військову підготовку, пішов на фронт. Завжди ми йшли в будь – яку погоду: під дощем, під снігом, а то і по вуха у багнюці. Ночували в покинутих сараях або у стозі сіна». Після війни Борис Єфремович 13 років працював директором Кам’янської середньої школи був вчителем історії та незмінним оратором на всіх сільських та шкільних заходах.
Зінченко Микола Захарович
Народився 10 червня 1911 року. Воював на І Білоруському фронті. Отримав медаль «За відвагу». «Особливо пам’ятаю бій у Східній Пруссії. Тоді всі сховалися в підвал, побачивши німецькі літаки у небі. Разом з нами тоді був і генерал Котляров Микола Захарович. Я та ще декілька товаришів встигли вибігти перш ніж в підвал влучило 4 ворожі бомби. Всі, хто не встиг вийти, загинули».
Савкун Михайло Ізотович
Народився 21 листопада 1913 р. Був у складi І Бiлоруського фронту. Під час бойових дій отримав нагороди: «За вiдвагу», «Орден Червоноi зірки». «Я пройшов з боями через Нiмеччину, Схiдну Прусiю, дiйшов до Балтики. Потiм мене перекинули разом з військовою частиною на Японський фронт. Йшли довгi бої з японцями. Військова частина, в якiй я служив, отримала завдання увiрватися вночi в тил противника i вранцi розпочати розгром його частини. Вночі мене відправили в розвідку. Я вiддалявся від роти на 5 км. для того, щоб з’ясувати обставини, якщо все було тихо, повертався в роту i рота йшла за мною. Завдання було важким, на кожному кроцi я ризикував своїм життям. За проявлену вiдвагу отримав орден Червоноi зірки».
Не лише чоловіки Ташлика уславилися подвигами. Серед ветеранів війни була жінка – Варламова Зоя Рафаелівна. Народилася 3 липня 1928 року. Воювала в період з 1941 по 1945 роки. Мала вищу освіту. Отримала медалі «Партизану Вітчизняної війни», «За перемогу над Німеччиною», «50 років Військовим силам», «25 років Перемоги над Німеччиною», «За доблесну працю під час Великої Вітчизняної війни». «На фронті в мене загинули рідні тітка, дядько та племінник. Я воювала в славнозвісному загоні ім. Кірова в бригаді «радянська Білорусь», була зв’язною між загонами Чкалова та Дмитрова». Після війни Зоя Рафаелівна довгі роки пропрацювала вчителем початкових класів в Кам’янській школі.
Розглядаючи історію села Кам’янське (Ташлик) у роки Другої світової війни, слід відмітити, що, незважаючи на страждання від окупації, мешканці села демонстрували надзвичайну силу духу. Пам’ять про тих, хто віддав життя за свободу, нині є прикладом для наступних поколінь. Нехай пам’ять про їхні подвиги буде світлом, що освітлює наш шлях у майбутнє.
Інтернет-видання Бессарабії
