Напередодні другої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну ми зустрілися з військовим, який пройшов п’ять воєн. Він не з чуток знає, що відбувалося і відбувається на полях битв сьогодні. Про таких кажуть – еліта наших військ. Професійний, стриманий, коректний. Він так розклав сьогоднішню ситуацію по поличках – що ми не могли не поділитись його баченням ситуації з читачами. Мова йдеться про мешканця Болграда, полковника Георгія Івановича Атанасова.

Я перший відкрив династію

Георгію Івановичу, розкажіть про себе.

Я народився в Молдові, але батьки переїхали до Болграда, коли я був зовсім маленький. Тому вважаю себе місцевим, болградським. У сім’ї не було військовослужбовців, я перший відкрив династію. Сьогодні мій син також захищає Україну.

Закінчив Болградську школу №2, потім профтехучилище, вступив до технікуму. Спочатку обрав для себе будівельний профіль. Мені подобалося будувати, людям радість приносити. Коли пішов до армії, то командир роти наполегливо рекомендував, щоб я вступав до військового училища. Так склалася доля, що я з першого разу вступив до Полтавського командного зенітно-ракетного військового училища. Закінчив його у 1981 році. Служив у Житомирі, Бердичеві, Каунасі. Потім я мав спецвідрядження до Ємену, Анголи, Ефіопії.

Після того, як Україна стала незалежною, ви мали вибір, де служити, але повернулися до України.

Після розвалу Союзу я категорично не хотів залишатися в Росії. На той час я служив у 10-му управлінні генерального штабу. Був на той час вже капітаном, мені казали: служи, пливи течією і генералом станеш. Але, побувавши в тій структурі верховного управління російськими військами, я зрозумів – це не моє.

Я всіляко, всіма правдами та неправдами, хотів повернутися в Україну. Мені казали: ти шкодуватимеш, це ж Москва. Але я все одно поїхав. Хоча в Україні спочатку були проблеми з посадами. Довгий час командував ротою. Служив у Бердичеві, Новоград-Волинському.

1993 року з батьком було погано, я третій молодший син у родині, болгарин за національністю. У нас так заведено, що молодший син бере на себе турботу про батьків, допомагає. Мати рано померла. Я став оформляти перевод у Болград. Поки переводився, батько помер. Я перевівся до  25-ї парашутно-десантної бригади, потім вона стала аеромобільною дивізією. Служив там до звільнення 2002 року. Пішов у запас підполковником.

Працював на різних цивільних посадах. І там маю великий стаж. А потім розпочалася війна у 2014 році.

На нас скидали бомби-напівтонники, які робили 10-метрової глибини вирви

Як ви зустріли звістку про початок війни?

Я кадровий військовий, тому завжди керувався принципом: ніхто крім нас або хто, якщо не ми. Це в мене у крові. У 2014 році, коли почалася війна, я вирішив добровільно повернутися до армії. І син мене підтримав. Пішов зі мною до військкомата. Але на той період брали лише віком до 55 років. А мені вже було 57. Не вдалося піти разом із сином Олександром. Я пішов до Ізмаїльського прикордонного загону, там служив на посаді начальника штабу ОБПК, це батальйон швидкого реагування.

 У 2015 році демобілізувався, знову на мене чекало живільне життя. А потім розпочалося повномасштабне вторгнення. Вже наступного дня, 25 лютого 2022 року, ми із сином були у військкоматі. Мені на той період було 64 роки. Син пішов у морську піхоту, а мене не взяли за віком. Я пішов до нашого батальйону територіальної оборони, який був нещодавно створений. В 2023 році мені йшов 66 рік, вік такий, що довелося демобілізуватися, хоча не скаржуся на здоров’я.

Це в мене п’ята війна. Моє завдання було не просто піти туди, а чимось допомогти, маючи бойовий досвід.

Із чим довелося зіткнутися на війні?

Нашому батальйону дісталися серйозні випробування. Ми тримали оборону у самому Бахмуті. На жаль, втратили багато хлопців, багато поранених було.

Я пишаюся тим, що у мене завжди були гарні і командири, і підлеглі. Знаходили спільну мову. Молодим командирам доводилося пояснювати, що то війна. А на війні всі рівні. І доки ти не підеш у бій і не покажеш приклад, солдат не встане і не піде. Я достеменно знав, що нам доведеться пройти через бойові дії. І батальйон впорався зі своїм завданням дуже непогано.

Що було найскладнішим?

Найскладніше на війні психологічно підготувати людину. Бо коли тебе 24 на 7 бомблять, і ти не знаєш, який снаряд буде твій, і коли перед тобою лежать убиті та поранені, то це дуже складно. І це треба ще рідним пояснювати. Навіть не всі командири були готові до цього.

На нас скидали бомби-напівтонники, які робили 10-метрової глибини вирви. Це страшна зброя. Але хлопці вгризалися в землю та тримали оборону. Вони справжні кіборги.

Хто мав бойовий досвід – молодці. Командування батальйону чудово повело себе на бойових позиціях. Солдатам було тяжко: перша, друга атака – це шок. А потім картинка починає миготіти як у фільмі – все в голові відтворюється. Когось переклинює і він каже: «Я хочу жити». Тут треба включатись і командиру, і вихователям, які мають пояснити нашу мету, бо у кожного одне життя й усі хочуть жити.

Хлопців з дитинства треба готувати як морально-патріотично, так і фізично дати відсіч у будь-який момент та захистити свою сім’ю. Можливо, це пишномовно звучить, але для мене це було завжди саме так.

Пам’ятаю той патріотизм, який був у 2014, 2015, 25 лютого 2022 року. Хлопці були дуже вмотивовані. Я знаю однокласників свого сина, родичів, які прийшли добровольцями до військкомату. Я їм казав: “Це війна, тут можна померти. Ви не служили. Вам буде важко. Але хлопці, не маючи військового досвіду, за перший рік служби реально добре підготовлені. Я їх називаю бойові олівці. Але є одне лихо – такі хлопці закінчуються, на жаль. Втрати йдуть. Потрібна заміна. Потрібно послідовно проводити мобілізацію. А зараз набрати таких людей важче. Я вважаю, що бойовий вік – до 40 років. Це ефективні хлопці, молоді, фізично здорові, витривалі. Вони на полі бою можуть не лише себе врятувати, а й сво го товариша витягти.

Нам потрібно було готувати людей та техніку до війни, а в нас у цей час міняли ракети на дешевий газ

У чому особливість та складність цієї війни?

І досі є люди, особливо ті, хто жив і виховувався за СРСР, які вважають, що ми з росіянами брати. Я з цим категорично не погоджуюсь. Те, що ми не брати, я переконався ще 2014 року. Щодо Росії як такої, то я зрозумів – це не сусіди, а наші вороги.

Я не думав, що люди можуть бути такі жорстокі стосовно своїх, як вони кажуть, братів. Росіяни виявляють страшну жорстокість до нас. Вони нас і освітлювальними бомбами, і хімічними снарядами закидували на бахмутському та авдіївському напрямку. Вони на цій ділянці готові були битися головою, але нічого не могли вдіяти. Своїх людей штабелями клали, не шкодували. Тільки ми у Бахмуті понад 20 тисяч ув’язнених поклали. У них реально існують загороджувальні загони. Там стояли вагнерівці, які розстрілювали цих зеків. Я конкретно говорю про авдіївський і бахмутський напрямки. Навіть поранених не пропускали.

Я знав, що війна – жорстока річ, але на цій війні я переконався, що тут жорстокість просто безпрецедентна. Такі речі творили. Нашим полоненим не давали шансу вижити. І це складно задокументувати, бо вони за собою сліди зачищають.

Пам’ятаю, у Бахмуті наш боєць був двічі поранений. Потрапив у полон. Його зв’язали. Поки йшов бій, він потихеньку відкотився до сусідньої траншеї і пішов. Дві доби блукав, доки не вийшов на наших хлопців. Мені пізніше дзвонять зі шпиталю і кажуть, що він живий. Це таке щастя. Всі були впевнені, що він уже не повернеться, бо бачили, що він потрапив до них. Ось зараз друга людина знайшлася. А таких зниклих безвісти чимало.

Сьогодні кажуть, що війна розпочалася задовго до 2014 року. В Україні фактично відкрито діяла п’ята колона.

Із цим складно не погодитись. В останні роки моєї служби в Болграді, це кінець 90-х – початок 2000-х, доходило до того, що російські генерали командували українською армією. Як таке могло бути, я цього не розумів. На наших очах бойову дивізію було розвалено, техніка продавалася, все руйнувалося, кадри не підбиралися. І сьогодні вже очевидно, що ще тоді були міністри оборони, яким Росія давала завдання розвалити українську армію, що вони й робили.

Але нас готували до того, щоб рано чи пізно Україна здалася. Ніхто не розраховував, що Україна встоїть та дасть відсіч. Я впевнений на 100 відсотків, що ця війна вже виграна нами. Питання друге, якою кров’ю ми її виграємо. І тут багато залежить від наших партнерів – наскільки наші втрати будуть великі чи малі. Якби нам дали все те, що ми просимо, то за лічені місяці ми б вийшли на свої кордони.

Росія не має шансів закріпитися на цій території

Як не парадоксально це звучить, але війна змінила ситуацію в Україні та її людей.

Так, з 2014 року нам багато що вдалося змінити. Війська сильно реформувалися: і чисельний склад, і структура. Наразі досвід показав, що працюючи малими мобільними групами, можна досягти переваги над противником навіть 1 до 5.

Ми зараз працюємо повністю за стандартами НАТО, починаючи від штабної роботи, роботи з картами та все інше. Військова структура також формується за стандартами НАТО. І техніка йде натовського зразка. Після війни стара техніка буде лише для навчання. А ми будемо працювати лише за стандартами НАТО.

Але російська пропаганда все ще впливає на людей.

Це йде обдурювання народу. Я так називаю. Я впевнений у нашій перемозі, тому що у нас дороги назад немає. Навіть якщо якісь політичні умови зміняться в країні і десь хтось захоче повернутись до старого, то народ не дозволить. Війна дуже змінила людей. І вони не дозволять звернути з цього шляху, тому що заплачено велику ціну.

Чим більше буде жертв серед мирного населення, я не беру до уваги військових втрат, тим менше шансів у Росії закріпитися на цій території. Народ не пробачить їй цього.

Ви воювали на Донбасі у 2014 році і зараз. Змінилася думка цивільного населення? Адже не секрет, що багато хто на початку війни тяжів до Росії?

Думка дуже змінилася. 2014 року мій штаб був у Костянтинівці Донецької області. І більшість населення тоді була проти нас. Було багато провокацій. Однак, пройшовши це місто 2022 року, я побачив, що більшість населення вже підтримувала Україну. Підтримують Росію ще ті, хто живе поняттями Радянського Союзу. Я теж жив у цей час. Я людина того покоління. Але я практик, я у своєму житті багато чого бачив та аналізую. Хто аналізує інформацію, ніколи не піде на поводу у фейків. Якщо дані не перевірені – я не вірю в це. Якщо я хочу у чомусь розібратися – я починаю копати. Молоді простіше знайти інформацію, і вони в більшості не йдуть на поводу у російських пропагандистів. А ось моє покоління мислить банально старими поняттями: «Ну було ж добре при Радянському союзі».

Ви бачили російських військовополонених? З яким настроєм вони до нас потрапляють?

Кожен другий російський солдат, який побував на фронті, змінює свою думку. Він бачить наше ставлення до нього в полоні, як проходять допити, але вже пізно – він контракт підписав, і дороги назад немає. Або його розстріляють свої, або він змушений воювати. Коли вони потрапляють до нас у полон, ми бачимо їх розчарування. Багато хто здається. Але це ті, хто мислить та аналізує.

Я якось навів одному полоненому таку аналогію: до твоєї хати силоміць зайшли чужі люди, забрали одну кімнату і кажуть тобі: «Ми тепер будемо тут жити». Ти був би задоволений цим? Ось тому ви приречені на поразку, а ми на перемогу.

Нашому місту треба готуватися до зустрічі з тими людьми, які повернуться з війни

Не секрет, що після перемоги наслідки війни ще будуть в Україні довгі роки. Війна психологічно ламає людей. Як їм допомогти?

Безперечно, це так. Військові часто отримують ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). У мене п’ять контузій. Це все не минає безслідно. Але я бодай знаю, як себе реабілітувати. Для тих хлопців, які повернуться з війни, має діяти державна програма. Це будуть величезні масштаби. Більшість людей матимуть ці симптоми, і боротимуться з цим хто як може. А цим мають займатися спеціалісти плюс сім’я. Родина – дуже важлива, бо вона допоможе повернути сина, чоловіка, тата до мирного життя.

Спочатку потрібно бути готовим до того, що буде агресія. В Україні мають бути створені центри, де люди планово пройдуть реабілітацію та повернуться до цивільного життя. І до цього треба готуватись уже зараз. 

Я коли проходив медичну комісію у військовому шпиталі, зіткнувся з тим, що немає уваги до хлопців з інвалідністю. У шпиталі він стоїть з культею, а йому кажуть: «Піднімися на п’ятий поверх, спитай там, бо я не знаю». Як можна ганяти цю людину? Звідки стільки байдужості? Або сидить у кабінеті такий дідусь-лікар 75 років і йому на все начхати. Говорить мені: «А чого ти пішов на війну?». В результаті я відмовився від його послуг з лікування, тому що мені спілкування з ним, його негативне ставлення до війни та військових могло більше нашкодити, ніж допомогти.

Я навіть одного разу зірвався і пішов до начальника шпиталю, мені звання дозволяло. Сказав, яке неподобство тут діється – одразу порядок навели. А такого не має бути. Але, на жаль, це має місце.

Вам допомагає місцева влада?

Є проблеми. Ми створили громадську організацію ветеранів АТО і ООС. Колись я її очолював, а тепер Іван Дмитрович Бодлєв. Звернулися до нас хлопці після поранення, хочуть підлікуватись, просять путівку. Звертаємось до влади, а нам кажуть, що гроші не заклали. Невже не можна знайти 200-300 тисяч гривень для цих хлопців? Це все нерви. Більше не звертаємось. Так і з приміщенням для організації. Я кілька років пробивав це питання, щоб виділили кабінет, потім Іван Дмитрович цим займався. Нам дуже потрібне місце, де можна зустрітися з хлопцями.

Нашому місту треба готуватись до зустрічі з тими людьми, які повернуться з війни. І чим більше нам дадуть можливість спілкуватися з ними, тим легше буде владі. Ми на фронті разом із цими хлопцями нюхали порох, він мене почує, а іншого може не почути. Ми стільки листів писали до міста, але нам так і не виділили приміщення. Те ж саме із землею – не дали.

Що головне на війні?

Вижити. Хто вижив – той переміг. Війна розкриває суть особистості, іноді у різних ракурсах, які у мирний час важко побачити та оцінити у людині. Після війни ми ще багато дізнаємося і багато чого зрозуміємо.

Дякую вам за розмову. Швидкої нам Перемоги.