22-річний мешканець села Задунаївка брав участь у битві за Херсон і на власні очі побачив, як окупанти залишають позиції та покидають місто. 11 листопада, у день звільнення міста, під час зачищення території, Олександр наступив на ворожу міну та втратив ногу. Історію порятунку військового, важкий шлях реабілітації та плани на подальше життя, розповів сам Олександр в інтерв’ю Арцизькій міській раді.
Колишній старший водій-радіотелефоніст командирської машини 28-ї окремої механізованої бригади ім. Лицарів Зимового Походу Олександр Кліменко – ветеран російсько-української війни, який попри втрату кінцівки не здався та продовжує жити активним життям. Свою історію він розповів у відвертій бесіді, після повернення з тривалої реабілітації.
Олександре, розкажіть, будь ласка, як потрапили на військову службу?
2020 року, коли мені було лише 19 років, я отримав повістку та вступив до лав Збройних Сил України. Спочатку був направлений до військової частини у смт Чорноморське (Одеська область), згодом пройшов курс молодого бійця у навчальному центрі «Десна» (Чернігівська область), проходив службу в центрі підготовки «Широкий лан» (Миколаївська область).
Чи думали, що доведеться брати участь в бойових діях?
Одразу зазначу, що до армії я пішов на умовах контрактної служби. Тобто я розумів, що, згідно з підписаним контрактом, може надійти наказ про негайну відправку мене в будь-яку точку країни для подальшого несення служби. У 2020 році російсько-український конфлікт мав статус Операції об’єднаних сил (ООС). Війна була достатньо далеко від нас, тому здавалося, що до мене черга не дійде. Але цей момент настав – за наказом мене було відправлено для несення військової служби у зону бойових дій для чергової ротації – заміни особового складу, який тривалий час виконував бойові завдання лінії зіткнення. Так я опинився на фронті.
У яких військах служили в гарячих точках та якими побачили реалії війни?
– Я служив у підрозділі, який займався забезпеченням бойової діяльності. Нашим головним завданням була доставка боєприпасів, продуктів харчування та різноманітного військового обладнання для проведення бойових дій.
На той час лінія фронту проходила вздовж Донецької області – це райони селищ Мар’їнка, Курахівка, Костянтинівка, неподалік від Донецька. Саме там я отримав своє бойове хрещення, коли виконував завдання перевезти боєприпаси з точки А до точки Б з дуже високим ризиком. Ворог міг би дізнатися про наші плани та провести точковий обстріл по колоні забезпечення. Неодноразово потрапляв до дуже неприємних ситуацій, з яких дивом вдавалося вийти. Так я прослужив 9 місяців, а в листопаді 2021 року прийшов наказ про чергову ротацію, згідно з яким мене було переведено для проходження служби в Одеську область.
Де Вас спіткала звістка про повномасштабне вторгнення Росії на територію України?
Того дня, 24 лютого 2022 року, я був у Харкові у службовому відрядженні – ми приймали запчастини для ремонту автомобілів нашого військового підрозділу.
Якими були Ваші наступні дії?
З березня наша бригада була задіяна в обороні Одеси, а в травні нас перевели ближче до фронту – на Херсонський напрямок. Саме там мені дуже допоміг досвід, отриманий у 2021 році. Неодноразово ми у бліндажах отримували «прильоти» ворожих бойових снарядів. Але потроху ми почали відвойовувати свою територію, а в середині листопада дорогу до звільненого Херсону взагалі було розчищено.
Пам’ятаєте, як отримали поранення?
Чудово пам’ятаю. Це сталося 11 листопада – саме в день звільнення Херсону. Ми рухалися за колоною, яка вже заходила у звільнене місто. Через те, що все навкруги були заміновано, кожен поворот керма автомобіля міг стати фатальним. Варто відзначити, що росіяни перед своєї втечею залишили дуже багато різноманітних пасток – це прикопані міни, гранати, прив’язані до гілок дерев, різноманітні розтяжки як у лісопосадках, так і вздовж автомобільних доріг. Саме на одну з цих пасток я наткнувся – наступив ногою. Все відбулося дуже швидко. А далі було нелегке для моїх побратимів завдання – моя швидка евакуація до найближчого шпиталю.
Де проходили лікування?
Спочатку мене було направлено до Березнегуватської лікарні (Миколаївська область), де пройшов кризовий етап відновлення, три дні я провів у реанімації. Далі мене було переправлено до Миколаєва, а операцію з ампутації ноги проводили в Одеській обласній лікарні. За три місяці мені зробили 12 операцій. З обласної лікарні виписався у лютому 2023 року.
Зараз Ви перебуваєте на реабілітації. Як вона проходить?
Так, на реабілітації я перебуваю з лютого. Ще в Одеській обласній лікарні зі мною працювали фахівці Центру протезно-ортопедичної допомоги «Теллус», які займалися виготовленням спочатку тимчасового, а потім постійного протезу. На виготовлення постійного протезу знадобилося 6 місяців. Варто відзначити, що моє протезування повністю проводиться за рахунок держави. Я постійно консультуюся з лікарями обласної лікарні.
Наскільки швидко адаптувалися до цивільного життя?
Все так швидко відбувається, що важко казати про терміни. Наразі ситуацію зі здоров’ям я сприймаю як чергове завдання, яке я повинен виконати. Напевно, такими думками я себе заспокоюю, тому в мене не було депресії чи моментів занепадання духом через втрату ноги. Зараз я живу в Одесі, но дуже часто приїжджаю до батьків в село Задунаївка, намагаюся жити повним життям, займаюся спортом.
Вже замислювалися про плани на майбутнє?
Мені тільки 22 роки, тому в мене все ще попереду! Наразі я завершую бюрократичні процедури з оформленням деяких документів для отримання пільг, оформлюю пенсію по інвалідності та думаю про мою подальшу цивільну діяльність: планую зайнятися автоперевезеннями. Наскільки ці плани здійсняться, покаже час.
Інтернет-видання Бессарабії
