Із початком повномасштабного вторгнення волонтерство в Україні набуло особливого значення. Від продуктів харчування і гігієни до засобів особистого захисту й техніки готували, шукали, купували і постачали на фронт жінки і чоловіки різних професій і статусів. Попри те, чоловіки нерідко стикаються зі стереотипами та упередженнями через те, що не воюють.
Власною історією з журналістами інтернет-видання «Махала» поділився Семен Биков, який з березня 2022 року займається волонтерською діяльністю.
Семен народився в місті Харцизьк Донецької області. Тут навчався у школі. Отримав вищу духовну освіту, навчався в Бучі на магістратурі. До повномасштабного вторгнення був пастором Церкви адвентистів сьомого дня в Миколаєві, де прожив з родиною сім років, а згодом із сім’єю переїхав у село Виноградівка Болградського району, до батьків дружини.
«Коли почалася війна у 2014 році, я вже зрозумів що трапилось. Я знав, що провина в цій війні лежить на Росії. Було дуже боляче спостерігати за окупацією своєї батьківщини, лячно за батьків, друзів, знайомих, що залишились там жити», – розказує Семен.
На волонтерську діяльність його надихнув військовий лікар, який у 2015-2016 роках перебував у зоні АТО. Він також вчив Семена надавати психологічну допомогу, розуміти, як підтримувати та правильно вести бесіду з людиною, яка через війну перебувала в стресі.
Родина Семена виїхала з Миколаєва 24 лютого 2022 року. Для них це була емоційно важка та виснажлива дорога. Вже у березні Семен розпочав волонтерську діяльність.
Початок цього шляху був непростим. Багато людей не розуміли, чому чоловік не йде воювати, а займається волонтерством. Семен не міг всім пояснити причину і розповісти про стан свого здоров’я (у нього була травма хребта і захворювання суглобів), він просто робив свою справу.
«Часто при зупинці на блокпостах, під час перевірки документів прикордонниками чи військовими мені ставили питання: чому я не реєструюсь у військкоматі, чому не йду на війну, чому досі не захищаю країну? У відповідь, не соромлячись, я завжди казав, що я пастор, який виконує свою справу та це зараз має для мене особливий пріоритет. І просто продовжував волонтерити», – каже Семен.
Коли люди почали виїжджати за кордон, до Румунії та Молдови, він разом із друзями, а також з представниками церкви села Виноградівка возили на кордон гарячий чай та їжу. Також намагалися допомогти інформаційно. Для цього був створений чат в телеграм каналі, де кожна людина, яка виїздила за кордон, мала змогу отримати інформацію, де розташовані центри допомоги біженцям. Семен каже, що це був цікавий і важливий досвід, який надихнув його і всю команду для продовження волонтерства.
Водночас, команда волонтерів дізналася, що в одній зі шкіл в Болграді знаходяться переселенці та почали привозити туди гарячі обіди протягом двох тижнів. Саме в цей період Семен почав шукати волонтерів у Болграді. Відтак він познайомився із Ніною Биковською, Олею Атанасовою та Оленою Лисак, які на той момент збирали допомогу військовим. Семен допомагав дівчатам їздити до Ізмаїла для закупівлі всього потрібного. Трохи згодом, коли з Румунії стала надходити гуманітарна допомога, Семен передавав для військових медикаменти, продукти харчування, термобілизну та одяг.
Незважаючи на певний осуд з боку людей, Семен не здався. Він продовжував волонтерити та допомагати людям, які потребували цього. Він вважав, що волонтерство – це також певною мірою фронт, і таким чином він захищає свою країну.
«Я встиг побачити, яке горе, розруху та жах приносить війна. І це, звісно, не могло залишити мене байдужим. Я зрозумів, що повинен щось робити, бо хлопці йдуть воювати, а я не можу до них доєднатися, проте можу волонтерити», – поділився Семен.
Семен також зізнався, що 24 лютого, у перший день повномасштабної війни, він переосмислив для себе багато речей, зрозумів сенс побажання тихої та спокійної ночі, яке відтепер стало символом бажання миру і безпеки. Це відчуття підштовхнуло його почати щось робити, хоча на початку його думки супроводжувалися розгубленістю та страхом.
Коли волонтери з Румунії почали передавати гуманітарну допомогу до Болграду, то Семен з командою доставляли цю поміч і до рідного міста Миколаєва. З тими волонтерами, що залишилися в Миколаєві, Семен постійно підтримував зв’язок, а також привозив з Болграду медикаменти.
На той час в Миколаєві чимало людей приходили по допомогу до церкви, і тоді Семен з організацією створили окремий гуманітарний штаб. Пройшовши дуже складний шлях реєстрації, вони розробили схему для людей, аби ті, зареєструвавшись, отримали талончики, за якими могли отримати харчові набори. Щодня близько 300 людей приходили по допомогу.
Потім, коли почались сильні обстріли Миколаєва, команда волонтерів вирішила відкрити другий штаб на базі церкви в громаді. Перший штаб допомагав тільки переселенцям, які мали отримати продуктові, харчові набори, постіль, білизну та одяг. Другий штаб допомагав всім мешканцям, бо багато хто з людей втратив роботу і заробіток.
Семен дуже добре пам’ятає великі черги. За тиждень 2 штаба допомагали близько 1200 – 1500 людям.
«Ось так я і подорожував. Тиждень був з сім’єю, а потім на тиждень виїжджав у Миколаїв, аби перевірити та проконтролювати роботу штаба», – розказує Семен.
Штаб працює і нині, але робота настільки налагоджена, що в основному Семен займається зараз координацією і наставництвом інших волонтерів.
Люди, яким допомагав Семен, ставляться до його роботи з повагою та вдячністю, адже бачать, що він віддає всього себе цій справі. Семен каже, що за цілий день його телефон не вщухає ні на мить: люди надсилають відгуки про його роботу, а також пишуть йому листи подяки. А він радий тому, що, пройшовши важкий шлях нерозуміння, зміг знайти себе і стати корисним.
«Я відчуваю, що потрібен людям, тому і продовжую цей шлях. Волонтерство – важлива справа, тож, без різниці, чоловік ти чи жінка, головне бути готовими допомагати іншим», – каже Семен.
Стаття підготовлена за підтримки Волинського прес-клубу.
Інтернет-видання Бессарабії
