Інтернет-видання “Махала” розпочинає цикл статей про історію заснування села Камʼянське (Ташлик) Арцизької громади.
Третього травня 1783 року Катерина ІІ видала наказ, згідно з яким українці Лівобережжя та Слобожанщини позбавлялися права вільно переселятися і були зобов’язані «прикріпитися» до землі пана, на якій перебували на момент підписання наказу. Селяни намагалися уникнути кріпацтва масовими втечами на південь. Масштабними ці втечі стали після того, як за Бухарестським мирним договором 1812 року до російської імперії приєднали Бессарабію. Нові вільні необжиті землі заволікали сюди селян-тікачів.
У південній частині Бессарабії – Буджаку приблизно в 1811 році з’явилося поселення під над назвою Ташлик. Утворили його біженці з України та Молдови, які тікали від панщини. Оселившись в Бессарабії вони ставали особисто вільними і пан не мав права їх повернути у панщину, якщо вони тут одружилися, народили дітей або зайнялись певним видом ремісницької діяльності.
У зв’язку з віддаленістю епохи та відсутністю документальних джерел сьогодні не можна дати одностайної відповіді щодо походження назви поселення Ташлик. Імовірно назва походить від назв татарських поселень, які існували тут з другої половини 18 до початку 19 ст. – «Діокарди-Ташлик» і «Ашаа-Ташлик». «Таш» (taş), в перекладі з татарської мови означає «камінь». Але живе ще одна версія походження назви поселення, яка дійшла до наших часів у вигляді легенди.
За легендою однією з-поміж перших жителів Ташлика була група переселенців, яка дісталася сюди під керівництвом чоловіка на ім’я Штефан у 1812 році, що втекла з поселення Плетений Ташлик (сучасна Кіровоградська область). В селі Плетений Ташлик основним видом ремісничої діяльності був видобуток каменю. Коли переселенці знайшли схожі на рідний край місця в Бессарабії, вони довго не роздумуючи оселилися саме тут і вирішили назвати своє нове поселення «Ташлик» (кам’яна долина) в пам’ять про рідне поселення.
Кожному переселенцю давали по 14 десятин землі включно з каменоломнями, дорогами та іншими «незручними» землями. На землі, яка була придатна для обробки, займалися землеробством більшу частину року. Окрім цього, розводили овець, корів, коней, займались виноробством, влітку-восени запасалися дровами на зиму. А жінки займались веденням домашнього господарства. На їхніх плечах лежав догляд за дітьми, вони створювали домашній затишок, пряли, ткали та ще й з чоловіком на скотному дворі кожного дня поралися.
Для забезпечення добробуту родині декількох десятин землі не вистачало. Місцеві жителі почали займатися різними промислами, чільне місце серед яких поступово почало займати каменярство.
Історичні джерела вказують на те, що до 1826 року камінь-черепашник вже видобували в багатьох місцях Бессарабії. В надмірній кількості його було по берегах рік: Бика, Дністра, Дністровського лиману, Хаджиджера, Когильника, Чаги, Сарати, Ташлика. У тому числі по берегах озер: Китая, Ялпуга, Кагула. Це природне викопне було для жителів Бессарабії зручним будівельним матеріалом, який мав значні переваги: міцність та пожежостійкість.
У Ташлику кустарним ручним шляхом каміння видобувалося з часу заснування села й до 60-х років ХХ ст. Але сліди перших розробок каменю-черепашнику залишилися в Ташлику ще від ногайсько-турецького періоду, коли тут були розташовані два поселення «Ашаа-Ташлик» та «Діокарди-Ташлик», відстань між якими складала 5 верст. Ногайські татари були кочовиками. Вони не проводили масштабних будівельних робіт тому і каменю видобували досить мало.
Поклади каменю-черепашнику були природного оголення, вони були скрізь, прямо під ногами на поверхні. Саме це і спонукало наших предків продовжити видобуток каменю. З числа нових переселенців, які утворили Ташлик, не багато хто займався каменярством до переселення. Очевидно, що вони опанували це ремесло вже оселившись тут, на місці.
На лінії видобутку каміння у хаотичному порядку з’являлися будинки каменотесів, які влаштовували приватні каменоломні прямо у себе на подвір’ї, а їхня кількість з роками тільки зростала. Для деяких ташликчан видобуток каміння став основним ремеслом за допомогою якого вони годували свої родини. Але більшість селян в теплу пору року працювали у полі, а у каменоломні спускалися лише з настанням холодів.
Каміння видобували двома способами: закритим та відкритим. В результаті відкритого способу видобутку каміння утворювалися глибокі прірви, про що свідчить гористість деяких вулиць. А в результаті закритого способу видобутку каміння утворювалися довгі лабіринти печер, топографія яких досі не досліджена. Для видобутку каміння використовували стародавні знаряддя праці: кірку, кувалду, лом, зубило, сокиру, металеві клини.
Видобуток каменю зазвичай починався на глибині трьох метрів. В борту яру копали яму з нахилом, дійшовши до потрібного цільного моноліту, починали рубати в горизонт. У його тріщини забивалися кувалдами залізні клини, ломами віджимали плиту, а потім на тачках або на ковзанках вивозили назовні, де за допомогою сокири і зубила тесали камінь.
Разом із тим, закритий спосіб видобутку каменю, був досить небезпечним. Під час видобутку каміння не дуже дотримувалися заходів безпеки, тому, це ставало причиною частих обвалів. Небезпека обвалів була тим вище, чим ближче печера знаходилася до поверхні землі. Надійність печери, також залежала від складу порід каменю і старовини вироблення. Мабуть, обвали траплялися нерідко, ховаючи під собою живих людей. Під час розробок під землею каменотеси повністю покладалися на міцність гірської породи, ніяких підпірок не було. Але люди мирилися з неминучим – видобуток каменю був важким і небезпечним, але прибутковим ремеслом.
Поступово довгі лабіринти печер, які розташовувалися прямо під житловими будинками, почали відігравати важливу роль в житті ташликчан. Не лише каменярі користувалися місцями своїх виробок. Жителі Ташлика у важкі роки згадували про печери. У них вони ховали продукти харчування, цінні речі, переховувалися від ногайських татар. З моменту заснування села печери часто слугували місцем переховування людей, які знаходилися в конфлікті з владою, біглих кріпосних селян, дезертирів, звичайних бандитів. В роки румунської окупації печери слугували складами зброї, яка накопичувалася для боротьби з окупантами. За переказами, в роки Другої світової війни, в печері ховалися від румунської влади селяни Ташлика переслідувані окупаційним режимом.
Колись, навколо цих печер, підземних ходів, ходило багато легенд, в яких розповідалося про дива, які там відбувалися, про скарби, про привидів. І було важко визначити які з цих легенд мали правдиву основу, а які були видуманими.
Сьогодні входи майже у всі печери завалені, що унеможливлює потрапляння в середину. За переказами одним з останніх відомих каменярів, який займався видобутком каміння в печері на власному подвір’ї, був Думбрава Сава.
В 60-х роках ХХ століття майже одночасно в усьому селі припинився ручний видобуток каменю. Промислові розробки в нових кам’яних кар’єрах витіснили ручні приватні.
Висловлюємо вдячність за надання фотографій Чумак Діані.
Інтернет-видання Бессарабії
